Віктор Федорович Потаков, 62 роки, народився у Пологах-Вергунах. Тут минуло його дитинство, тут він ходив у школу. Однак після восьми класів поїхав на Донеччину, там облаштувався, завів сім’ю. І ніколи б не подумав, що колись доведеться повертатися до рідного села. Однак саме так розпорядилася доля. Про своє життя розповів журналісту Переяслав.City.
При зустрічі вітаю його, адже сьогодні (14 січня) – Василя, якраз храмове свято у селі. Дворище огороджене досить високим парканом з металопрофілю. Прямую до хвіртки за господарем, який помітно накульгує. «То у нас сімейне – кульшовий суглоб», – пояснює мені.
Просторий двір насправді вражає. Скільки тут всього! І колодязь, і складені порізані дрова, і колоди, які ще чекають своєї черги, і просто пеньки. А посередині стоїть трактор «ЮМЗ», біля нього – його навісне обладнання. Неподалік – споруда, яку я спочатку сприйняв за голуб’ятню. Але ні, бо біля неї гойдалка та дитяча гірка. «Так, так, – підтвердив мою здогадку Віктор, – це будиночок, який я змайстрував для свого внука. Та йдемо до хати». І показав у бік здоровенного, метрів із 25 завдовжки, сараю. З’ясувалося, що в цьому приміщенні чого тільки немає: і гараж, і майстерня, і курник. А також тут обладнані дві житлові кімнати, в яких Віктор і мешкає з дружиною протягом останніх семи з половиною років.
– Сідайте, пригощу, бо Олена саме поїхала до Переяслава продати яєчок та щось купить, бо скоро онука в гості чекаємо. Та і ліки завжди треба.
Наливає «храмового» чаю, і я починаю розпитування:
– Як потрапили на Донеччину?
– Нас, дітей, у сім’ї було п’ятеро. Якось у Вергуни приїхала тітка з Пісків, це селище біля Донецька. А коли поверталася, взяла мене погостювати. Та так я там і залишився. Вивчився в ПТУ на токаря, попрацював на Донецькому металургійному заводі. Потім армія, трохи побув шахтарем, згодом трактористом в інституті агропромислового виробництва. Одружився, завоював авторитет у місцевих, мене депутатом селищної ради вибрали. Селище мало 3 тисячі жителів і було дуже багатим. Наприклад, за відведення землі під розширення аеропорту в його бюджет надійшло стільки коштів, що коли ми їх поклали на депозит, то «капало» близько мільйона гривень щорічно. Нормально пережив і важкий для багатьох період кінця дев’яностих-початку нульових: оформив підприємництво, мої металеві набійки для жіночого взуття купувало майже пів України.
Але коли весною 2014-го почалися бродіння в суспільстві, місцева донецька влада втратила авторитет, а почали господарювати «низи» проросійського спрямування, я зрозумів, що це швидко не закінчиться. З’явився такий загін, чи правильніше було б сказати, зграя із місцевого непотребу і в Пісках. Спочатку в них і зброї не було. Та згодом розграбували склад військової частини, а потім і завод з виробництва вибухівки. Агітували й мене: «Васильевич, ты умный мужик. Иди к нам, заживешь». – «Ні, – кажу, – якщо із трьох тисяч населення пішло воювати п’ятнадцятеро, то мені серед них робити нічого». Мій син, як і я, проукраїнськи налаштований, тож передусім йому сказав: «Бери свою дівчину та їдь звідси, бо ще, чого доброго, призвуть ці «ополченці». Вони вдвох виїхали до Бердянська.
Відправив до сестри в Київ і Олену. А мене товариш, це був початок липня, попередив: «Ти в чорному списку». Виїхати я не встиг. Одного вечора біля двору проїхала «Газель», потім вернулася. З неї вийшли «ополченці»: «Поїдеш з нами». Цього вечора вони забрали ще трьох. Уже я потім зрозумів – арештовували передусім для того, щоб пограбувати. Мою хату добре почистили: забрали мисливську зброю, кінокамери, дещо з електроприладів. Знайшли тисячу гривень і до мене: «Куда тебе столько денег?» Я уявити не міг, що бувають такі люди: чим ви займалися, якщо ніколи таких грошей не бачили? Це при тому, що ще за Союзу простий шахтар заробляв 300-350 рублів, прохідник у шахті – 500-600, а той, хто працював на вугільному комбайні, – 800. І при Україні були значні заробітки.
Одному із нас, затриманих, особливо не пощастило: спочатку йому прострелили ногу, а потім зовсім закатували. Вважали, що раз він займається автоперевезеннями, значить, ховає значні суми. Мені теж дісталося – перебили ребра, а ще, коли поклали на асфальт, дуже били ногами і пошкодили очний нерв, і мені й зараз важко сфокусувати очі на одній точці. А ще один з них мав улюблену забаву: різко і сильно бив по вухові. В результаті лопалася барабанна перетинка, і людина втрачала слух. Звичайно ж, він не пропустив можливості повправлятися і на мені.
– Скільки вас тримали і які обвинувачення пред’являли?
– Чотири дні. А щодо обвинувачень, то це був і справді «брєд». На допиті могли сказати: «А ти он член «Батьківщини». І що, відповідаю, в Україні 120 партій, і кожен в якусь входить. Ніяких конкретних звинувачень так і не почув. Але якщо на допиті казали: «На ось листок, пиши», то треба було щось писати, інакше будуть бити. Врешті за мене поклопотався один з моїх знайомих, і мене випустили, навіть додому довезли. Правда, документи не всі повернули, тільки паспорт. А документи на зброю та права пропали. Через кілька днів мене сусід вивіз до Чаплиного, там я сів на поїзд Бердянськ-Київ і разом із сином (він і білет купив) ми доїхали до моєї сестри Галини. А сусіда того, до речі, дуже проросійськи налаштованого, чекала незавидна доля – його зарізали його ж однодумці.
До речі, не міг залишити там свого мисливського собаку ягдтер’єра, сучку Чену. За годину навчив її заскакувати в картонну коробку. Син попередив провідницю, що тато везтиме цуценя. Але Чена перестаралася і видала себе – взялася мене охороняти і гавкала кожного разу, коли повз купе хтось проходив. «Яке ж це цуценя?» – незадоволено запитала мене провідниця. Довелося брати вірну собачку і йти на решту ночі в тамбур. Приїхав у Київ зовсім без грошей. Трохи пожили у сестри, я заодно пройшов медобстеження в госпіталі МВС.
Майстерня Віктора у Пологах-Вергунах
– Як опинилися у Вергунах?
– Оця ділянка, тут соток п’ятдесят, належить моїй сестрі, вона й запропонувала її мені. Тут уже стояла ця споруда. Ми із Сергієм підбили гіпсокартоном стелю, утеплили жилі кімнати, і з 2014-го на 2015 рік ми з Оленою тут уперше перезимували. Газ сюди не проведений, тож для плити використовуємо балонний, а опалюємо дровами. А ось вода в хаті є, тут ще сестра поставила станцію. У Вергунах живуть і два мої рідні брати – Іван і Саша, наймолодший, теж допомога є. Ще один – Микола – вже помер.
Я встиг попрацювати тут і в мисливському господарстві, і в «Євросемі», трохи і в Києві на будівництві. Зібрав біля трьох тисяч доларів, щоб замінити кульшовий суглоб. А потім подумав – ну не болить же і… купив оцей трактор, що в дворі. Син був проти, та я не зважав. Нам, спасибі колишньому сільському голові, а нині старості Олександру Глобі, виділили
Віктор Потаков любить працювати з деревом
– А живність чим годуєте?
– Окрім курочок, яких маємо десятків чотири, тримаємо кроликів. Щось із кормів купуємо, а ось качани, ці поживні рештки, як я називаю, з дозволу фермерів збираємо на полях після того, як пройшли комбайни. А ще хочу завести хоча б невелику пасіку. Сам змайстрував майже десяток вуликів. Он вони і зараз стоять надворі. Та поки що живе в мене лише одна бджолина сім’я.
– А у сина Сергія щось вийшло з тією дівчиною, з якою виїхав з Пісків?
– Вони з Мар’яною одружилися. Сину їхньому Матвію три роки. Сергій працює в Переяславі в цеху лісгоспу. Неподалік і живуть. Сергій подарував мені рейсмусний станок, а токарний я змайстрував сам. Дуже люблю працювати з деревом. Якби тільки часу! Ви вже бачили будиночок для Матвія у дворі. А ось раніш зробив для нього стільчик для годування. Для Сергія виготовив чотири стільці з дуба, попросив ще й стола. А ще ж усілякі дрібнички: дошки кухонні, виточені блюдця, навіть підставку собі для телефона з горіха вирізав.
Віктор змайстрував онуку «хатку»
– У Пісках після від’їзду бували потім?
– Піски потрапили у саму гущу боїв за Донецький аеропорт. Дуже багато руйнувань. Залишилось там семеро жителів. Із трьох тисяч колишніх! Зараз це територія, підконтрольна Україні. І мені важко дивитися звідти телерепортажі. Особливо, коли з пафосом розповідають, як «героїчно» доставляють туди пенсію. Я дивлюся на бабу Соню, яка там і зараз живе із сином-інвалідом без електрики, і думаю: кому потрібен цей піар? Може, гуманніше було б знайти для них краще місце і переселити? Я таки з’їздив туди один раз. Думав, може, там збереглося щось із майна, може, не все розграблено? Хотів вивезти хоча б свого трактора. Але не зміг його завести, а тягти через три КПП – справа нереальна. Тому й купив тут іншого.
– Як вимушеному переселенцю держава допомагає?
– Читав, що через війну на сході – в Україні півтора мільйона внутрішніх переселенців. Думаю, саме тому держава не в силах забезпечити як слід усіх. Але 442 гривні переселенцю для винаймання житла – це хіба не насмішка? Де, спитати того, хто визначав цю суму, знайти таке житло? Або проєкт «50 на 50» для придбання житла: з державою наполовину. Але це вигідно для того, в кого ніколи не було житла. А в мене воно було! І яка компенсація, якщо я в 54 роки залишився без нічого? Ще й таке: міг піти як колишній шахтар на пенсію у 58 років. Порахували: у вас не вистачає одного спуску в шахту. Може, з Донецька і прислали б довідку, що він таки є, але ж документи з «ДНР» у нас не визнають. Тож пішов у 59. Та радіємо, що хоча б субсидію дали – принаймні на машину дров вистачить. А взагалі, якби тільки сили були (моя Олена теж на інвалідності), жити можна.
«Без трактора в селі ніяк»
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
