Переяславка Марія Дем’янчук (65 років) на заслужений відпочинок пішла із посади начальниці, що розташоване на Спаській Леваді. До того працювала в ПМК-166. Там також займала керівну посаду.
"Якби на пошті зробити ремонт"
– Четвертому поштовому відділенню я присвятила двадцять один рік праці, – зазначає Марія Дмитрівна. – За цей час потоваришувала з багатьма переяславцями, які були моїми клієнтами. Знала, як то кажуть, хто як живе, хто чим дихає. З радістю згадую бабусь, які живуть самотньо і приходили до мене на роботу, щоб просто поговорити. Я їх пригощала чаєм.
Свою роботу я дуже любила. То як два роки тому звільнилася, то не знала, куди себе подіти, так сумувала за своєю поштою. Радію, що свою справу передала небайдужій людині. Було б ще добре, якби в тому приміщенні зробили ремонт. Я ж, як не просила про це своє керівництво, мені постійно відмовляли.
По правді скажу, я хоча вже й звикла до безтурботного пенсійного життя, однак свою пошту дуже часто бачу у снах. Мені сняться колеги, клієнти, як я приймаю поштову продукцію.
Поштове відділення №4 у Переяславі
До Поліського потрапила за направленням
Народилася і виросла Марія Дем’янчук у багатодітній сім’ї у селі Блищанка Заліщинського району на Тернопільщині.
– У батьків нас було шестеро, – розповідає вона. – На жаль, мого брата Миколи вже немає серед живих (помер від онкологічного захворювання у середньому віці). А ось наша мама – із довгожителів. Вона покинула цей світ у 97 років. Вже упокоївся і мій батько. На свою малу батьківщину їжджу дуже рідко, бо маю проблеми зі здоров’ям. А свою рідну Блищанку я покинула у 17 років. Нині там живуть мої брат і сестра зі своїми сім’ями. Спілкуюся з ними телефоном.
Після школи Марія Дем’янчук вступила до Рівненського інституту інженерів водного господарства. Там познайомилася із старшим на рік хлопцем. Через рік побачень, Марія та Віктор побралися. Отримавши дипломи, молода пара за направленням потрапила до смт Поліське, що на Київщині. То був 1979 рік.
– Зізнаюся по правді, Поліське мені не відразу сподобалося, – зазначає Марія Дмитрівна. – Можливо, тому, що певний час не могла звикнути до місцевого діалекту. Адже говірка поліщуків зовсім не схожа на мову тернополян. Це вже зараз я відразу можу здогадатися, що п’ївень – це півень, п’єч – це піч, а б’єлий цвєт – це білий колір. А ще мені дивно було чути таку фразу, як приміром, "Колі мі булі малі...". Однак познайомившись з поліщуками ближче, я роздивилася, що ці люди дуже щирі, добрі та дружелюбні. Що означають хоч б зібрання поліщуків, які завдяки голові "Поліського земляцтва" Броніславу Адамовичу Андрієвському близько двадцяти років поспіль організовувалися в Переяславі! Шкода, що через коронавірус вже два останні роки ми не можемо зібратися разом.
Загалом Поліське я згадую, як одне з найкращих населених пунктів мого проживання. Там неймовірно красива природа. А скільки ягід та грибів росте в могутніх лісах на Поліссі! Пам’ятаю, як працюючи в Поліському ПМК-217, в обідню перерву пішла до лісу і, не очікуючи для себе, повен поділ набрала білих грибів. Не передати словами, які враження отримала тоді від того лісового сюрпризу, – з усмішкою сказала моя співрозмовниця.
У Поліському ПМК-217 Марія Дем’янчук влаштувалася старшим інженером, потім працювала начальником виробничо-технічного відділу. Після аварії на ЧАЕС вона активно займалася організацією відселення людей із радіаційної зони, до якої входило й Поліське.
До Переяслава переселилася через аварію
Нині Марія Дмитрівна проживає в багатоповерхівці на Набережній, 12. Її чоловіка Віктора вже немає серед живих. Свого часу він також займався переселенням людей, які мусили покинути свої домівки через аварію на Чорнобильській АЕС.
– Із Віктором я народила і виховала двох дітей, – розповідає про сім’ю Марія Дмитрівна. – Донька Оксана живе в Одесі. Зі своїм Дімою виховує доньку Дар’ю та сина Іллюшу. Особливо я радію успіхам внучки Дар’ї. Вона навчається у дев’ятому класі, займається спортом і вже вільно володіє англійською мовою. Трохи знає китайську та німецьку. Зараз Дар’я активно вчить староєврейську мову – іврит. Дуже хоче побувати в Ізраїлі.
Є в мене ще син Андрій. Він зі своєю Раєю та їхнім 5-річним синочком Захарчиком живе зі мною в квартирі. Із самого дитинства вчу внучка грамотно говорити українською. Наприклад, замість слова "понімаєш", навчаю Захара казати слово "розумієш", а замість "не нада" – "не треба". Тож на пенсії мені ніколи сумувати, є заняття.
Марія Дмитрівна з внуком Захаром
Коли переселилася до Переяслава (це сталося у 1991 році), то влаштувалася в місцеве ПМК-166. Тут також спершу працювала старшим інженером виробничо-технічного відділу, а затим – начальником відділу. Коли у 2000-му році ця організація розпалася, мені запропонували посаду оператора поштового зв’язку. Тоді підміняла працівників на пошті в Лецьках, Циблях та у третьому поштовому відділенні, коли ті ходили у відпустки чи ж були на "лікарняних".
До своїх обов’язків зажди ставилася добросовісно. І це помітив тодішній начальник Переяслав-Хмельницького ЦПЗ №8 Володимир Іванович Різник. Він і запропонував мені посаду начальника відділення на Леваді.
Гіркий перець до смаку навіть маленькому внучку
– Нині за порадою своєї сімейної лікарки намагаюся багато ходити. Особливо здоров’я у мене підкосилося після коронавірусної недуги. Ось і оце вийшла на вечірню прогулянку, а заодно і зустріти внучка Захарчика із дитсадка "Любавонька". Між іншим, у Переяславі я частенько зустрічаю своїх землячок, які свого часу за направленням потрапили на місцеву швейну фабрику із Заліщинського швейного училища.
Телевізор довго не дивлюся. Новини хоч не вмикай, там суцільний негатив. А ось "Вісник" люблю читати. Подобаються статті про долі людей, подорожі, захоплення земляків. А ще інколи користуюся рецептами, які вміщуються в районці. Ось розкажу, як готую капусняк по-тернопольськи. У каструлі з товстим дном на салі або олії підсмажую цибулю до золотистого кольору. Затим додаю натерту моркву, тушкую кілька хвилин і відправляю туди квашену капусту. Після того, як вона розвариться, додаю нарізану дрібними кубиками картоплю, столову ложку томатного соусу, лавровий лист, перець та сіль з смаком.
А ще розкажу, як заготовляю гіркий перець на зиму. Перчини очищаю від плодоніжки, ріжу пополам і складаю в літрові банки (можна і в півлітрові). Засипаю цукром, скільки вміщається у банку. і до верху заливаю яблучним оцтом. Банки з перцем трясу, аж поки не розтане цукор. Затим накриваю їх пластмасовими кришками і відправляю до холодильника. Така закуска до смаку усім моїм рідним і друзям. Цей перець подобається навіть моєму маленькому внучку Захарчику. Як у сезон приготуєте, то не пошкодуєте, – зазначила Марія Дем’янчук.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
