Дмитро та Світлана Тетері одружені 25 років. Обоє мають тридцятирічний стаж роботи в НІЕЗ «Переяслав». Нині 56-річний Дмитро Адольфович працює завідувачем відділу археології, а 52-річна Світлана Анатоліївна очолює Музей кобзарства, єдиний в Україні. Подружжя захоплюється подорожами, веломандрівками, та найбільша пристрасть обох – музейна справа. Про що б вони не розповідали, завжди повертаються до цієї теми, і цікавої, і болючої водночас. Шанобливе ставлення до історичної спадщини перейняли від свого учителя, фундатора переяславських музеїв Михайла Сікорського. Про роботу й особисте – у розмові з парою.
«Так ото ж директор квіти поливає!»
Дмитро Тетеря народився в селі Буда Вовчківська Поліського району. Закінчив історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Каже, що не планував працювати археологом, але так склалися і обставини, і доля.
– Після аварії на Чорнобильській АЕС моя родина переїхала до Переяслава. Закінчивши університет, я шукав роботу. Мені порекомендували піти в заповідник. Адміністрація розміщувалася в історичному музеї на вулиці Шевченка, там, де зараз музей Заповіту. Коли почав питати за директора, то на прохідній сказали: «Так директор надворі, ви пройшли повз нього». Я вийшов у двір, там стояв чоловічок, зовсім не схожий на представницьку особу, і поливав зі шланга квіти. Я повернувся на прохідну: «Так де ж той директор!» – «Так ото ж він квіти поливає!» Такою була перша зустріч із Михайлом Івановичем Сікорським. Підійшов, запитав про роботу. Він сказав: «Ми можемо тебе взяти, знайди Галину Миколаївну Бузян і виріши з нею це питання». Дав номер її робочого телефону, щоб ми домовилися про зустріч. Вона на той час очолювала археологічний відділ, але я ж цього не знав! Місяць телефонував, а мені відповідали, що Галини Миколаївни немає. Я взагалі подумав, що це за дивна організація, що це за людина така, яка місяцями не ходить на роботу. А виявилося, що вона була в археологічних розвідках. Зрештою ми зустрілися, мене взяли молодшим науковим співробітником в археологічний відділ.
Світлана Анатоліївна родом із Переяслава. Закінчила педагогічний факультет Переяслав-Хмельницького філіалу КДПІ імені О.М. Горького, деякий час працювала вчителем у Вовчківській школі.
– Це був 1991 рік, складні часи, транспорт не ходив. Вранці приїжджала в село, а потім не мала чим повернутися додому, – згадує вона. – Моя знайома, Лариса Семенівна Хабат, відома постать у Переяславі, товаришувала з Михайлом Івановичем. Переговорила з ним, і мене, так сказати, по блату взяли на роботу в заповідник. До речі, сьогодні (6 лютого – авт.) відзначаю ювілей – 30-річчя музейного стажу. Довго працювала у фондах заповідника, де обліковують, описують та зберігають музейні предмети, а в 2014 році очолила Музей кобзарства. Це вузькопрофільна спеціалізація, і мені допомогло спілкування з дослідниками та реконструкторами кобзарської традиції, зокрема і переяславцем Миколою Товкайлом, цех-майстром Київського кобзарського цеху. Також закінчила історичний факультет нашого педуніверситету.
Відкрили Музей кобзарства в 1989 році, згадує Світлана Тетеря. Будівлю, де він розміщений, звели в 1904 році як крамницю-склад за кошти купця Архипа Марченка. Він був поважною постаттю, обирався міським головою Переяслава.
– За часів нацистської окупації будівлю використовували як сховище солі. Після війни тут розміщувалися магазини тканин, риби, кулінарія. Михайло Іванович побачив потенціал у цьому приміщенні, яке було напівзруйнованим. Він це умів. Райспоживтовариство передало його заповіднику, будівлю капітально відремонтували.
Блондинка з блакитними очима
Дмитро й Світлана Тетері влаштувалися на роботу з різницею у кілька місяців. Працювали в адміністративній будівлі на території музею просто неба. Фонди заповідника розміщувалися на першому поверсі, а археологічний відділ – на другому.
– Якщо їм була потрібна чоловіча допомога, то кликали нас. Чи картини перенести, чи одяг з однієї шафи в іншу. Я тоді був молодий, високий. І мої колеги казали: «Йди ти допомагай». Мабуть, хотіли засватати мене за когось із першого поверху, – усміхається пан Дмитро. – Світлана – блондинка з блакитними очима, кому ж така не приглянеться? Мабуть, ще вплинули спільні інтереси, вподобання. Зустрічалися якийсь час, а потім одружилися. Побачення тоді були іншими, мені здається, романтичнішими. Ми ходили в кінотеатр, на концерти в РБК, а красивими літніми вечорами прогулювалися біля Трубежу. Минуло два десятки років, а наскільки все змінилося...
Відділити роботу від особистого життя подружжю складно.
– У заповіднику бували різні часи, і неспокійні також, – каже чоловік. – Коли є проблеми на роботі, хочеться від них відсторонитися, а вдома знову починаємо про це говорити, пропускати через себе. То з цієї позиції, може, і гірше, що працюємо в одній організації. Але з іншого боку, ми краще розуміємо одне одного, можемо щось підказати щодо робочих питань. Якщо мені потрібно описати експонат – Світлана допоможе, якщо їй потрібна якась інформація – я проконсультую.
– Вдома намагаємося відволікатися від роботи. Діма любить футбол дивитися, а я можу серіал включити, коли на кухні щось готую. Ми в їжі невибагливі, але готувати я люблю, навчилася в мами, яка все життя працювала кухарем, – додає дружина.
– Багато хто думає, що робота в музеї – спокійна. Але ж ми спілкуємося з людьми, у яких різні характери, комусь подобається, комусь ні, хтось погоджується, а хтось починає сперечатися. І як би там не було, переймаєшся. Приходжу додому, хочу переключитися. Люблю дивитися футбольні чемпіонати, де грають українці. Вболіваю за «Манчестер Сіті», бо там грає Зінченко, за «Аталанту», бо там – Малиновський.
Дмитро Тетеря відзначає кулінарні здібності дружини.
– Дружина прекрасний кулінар, а я люблю солодке. Її торт можу з’їсти сам. І голубці в неї дуже смачні. А найголовніше – борщ. Під час екскурсій люди мене питають, де можна гарно поїсти. Я кажу: «У Переяславі є дві людини, які готують найкращі борщ і вареники. Це моя теща, а на другому місці дружина».
Спільна робота – спільні захоплення
Останні кілька років подружжя захопилося закордонними поїздками. Були в Гданську, Афінах, Стамбулі, Каїрі, Римі. Причому програми подорожей планують самостійно. З організаційними моментами допомагає донька Дарина.
– Поки Дарина була меншою, ми більше часу приділяли їй. Зараз вона вже доросла, живе в Києві, працює перекладачем. Любить подорожувати і нас заохотила, – розповідає пані Світлана. – Донька купує нам квитки на літак, бронює житло. Ми не беремо пакетні тури, нам подобається самостійно планувати маршрут. Англійської не вчили, але деякі слова знаємо. Виручає перекладач у смартфоні. Дмитро починає готуватися за місяць до поїздки: шукає інформацію в інтернеті, роздруковує карти. І це виручає. Навесні ми літали в Стамбул. Дорогою від аеропорту до готелю потрапили в затор. Нам сказали, що краще пройти дві зупинки або проїхати. Проїхати не могли, бо туристам в Туреччині потрібен HES-код, спеціальний код для покупки квитків на міський транспорт. Ми його ще не отримали. GPS-навігацією теж не могли скористатися. Діма витягнув карти з рюкзака. Люди дивилися на нас квадратними очима. Але ми таки розібралися, куди йти. Це приклад того, що не треба нічого боятися.
Музейна справа, якою живе подружжя, впливає на їхні інтереси під час поїздок.
– Якщо кудись їдемо, то головна мета – подивитися музеї, архітектурні пам’ятки. Не так, що один хоче на базар чи на пляж, а іншого цікавлять артефакти, – каже чоловік. – Нам цікаво, як зберігаються експонати, як презентуються, яке загалом ставлення в країні до пам’яток. Були в польському Гданську, думали, що історична частина – то середньовічне місто. А виявляється, будинки відновили з руїн після війни. Міському голові, який відбудував місто, присвятили музей, бо завдяки йому у Гданськ приїжджають мільйони туристів. А в нас немає меморіального музею Михайла Сікорського, а час минає, речі втрачаються, як і пам’ять про людину.
В Афінах чи інших історичних містах ідеш вулицями і бачиш археологічні об’єкти, накриті склом чи павільйонами, їх можна роздивитися. Навіть у магазині якась частина підлоги може бути скляна, а під нею видно розкопки. У 2020 році ми проводили археологічне дослідження на проспекті Червоноармійців у Переяславі. Вдалося дослідити тисячолітню історію міста: віднайшли житла давньоруського часу, козацької доби, 19 століття. Їх можна було музеїфікувати, і основному закладу це б не завадило. Уявіть, заходиш у магазин чи кафе, а там під склом видно гончарну піч. Але збереження таких пам’яток має бути в програмі міста, щоб підприємці, які будують об’єкти, були готові змінити проєкти, аби зберегти артефакти. Тоді через десятки років дійсно матимемо місто-музей. Хоч-не-хоч, а починаєш порівнювати і бачиш, що в нас ставлення до історичної спадщини на дуже низькому рівні.
– Хоча є й інші приклади. Ми були в єгипетських Каїрі та Луксорі, так там можна побачити, як не треба зберігати артефакти. Усі експонати торкають руками, все відкрито, немає спеціального температурного режиму, ніякої особливої охорони. Скарби унікальні, а збереження не дуже. А в турецькому Стамбулі все на найвищому рівні: красиві музеї, гарна подача. Ми були там тиждень, і нам не набридло. А ще сподобалося їхнє ставлення до вуличних тварин. У музеях стоять миски для котів із кормом і водою. На вулицях є спеціальні автомати: кинув євро – насипався корм для тварин. У Михайла Сікорського теж було таке ставлення: кіт Тимофій спав прямо на його робочому столі, – зауважила пані Світлана.
У вільний від роботи час пара полюбляє активний відпочинок на природі.
– Ми живемо в квартирі, а моя мама – в будинку в Андрушах. Їздимо до неї, доглядаємо сад, обробляємо город, там у нас є собака, кіт, – зазначає дружина. – Любимо велосипедні мандрівки. Хоча ми в зрілому віці, можемо 20-
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
