Цей матеріал був підготовлений ще до початку військового вторгнення росії. І хоча зараз наша увага прикута більше до воєнних подій, волонтерського руху, та все ж життя продовжується і нехай ця розповідь додасть вам оптимізму й віри в нашу перемогу та мирну розбудову країни.
За плечима переяславки Тетяни Дейнеги (65 років) плідний трудовий шлях. Працюючи в Центрі зайнятості, вона опікувалася проблемами безробітних, допомагала їм долати життєві труднощі, додавала оптимізму та впевненості всім, хто потребував підтримки. Служити людям – її життєве кредо. Про особисте, професійну діяльність та життя на пенсії – у розмові з Тетяною Іванівною.
Рідна Соснова
Її дитинство пройшло в селі Соснова. Окрім Тані, в мами з татом зростали ще дві доньки – старша Софія та молодша Наталя. Батьки постійно працювали в колгоспі, тож дівчата змалку були привчені до домашньої роботи.
– Хлопця в нас у сім’ї не було, тому ми і сапали, і рубали, – згадує пані Тетяна. – Ми росли дуже дружними й досі залишаємося найближчими людьми. Жодного разу не посварилися. Усі троє вже на пенсії, молодша сестра проживає в Переяславі, старша – у Козині. Кожен ранок починається з дзвінка одна одній: дізнатися, що живі-здорові, як прокинулися, які плани, що готували на сніданок – знаємо все.
Бути серед великої кількості людей Тетяна Іванівна звикла з малих літ – у класі її рідної Соснівської середньої школи навчалося 42 учні. Вона охоче брала участь у художній самодіяльності й після школи мріяла працювати у сфері культури. Але склалося інакше: закінчивши десятирічку, дівчина поїхала до столиці, влаштувалася на Київський радіозавод в’язальницею схемних джгутів. Там уже працювала її сестра Софія – зміну дівчата відпрацьовували в парі.
– Ця моя перша робота, і вона була дуже відповідальною, вимагала беззаперечної уважності. Ми монтували джгути до високоточної військової техніки. Іноді були такі великі, що могли місяць в’язати один.
Єдиний на все життя
Від трудових буднів 17-річна дівчина відпочивала, лише повертаючись до рідного села. Її очі з дитинства звикли до розмаїтих краєвидів, тому амбіцій назавжди залишитися в Києві вона не мала – не уявляла життя без природи рідного краю. Тієї пори її однокласники один за одним відбували на військову службу. Проводи до армії гуляли всім селом, до призовників звідусіль з'їжджалися товариші. На одному з таких традиційних гулянь 18-річна Тетяна зустріла своє кохання. Віталій саме повернувся зі служби. Він теж народився та виріс у Соснові, але був на чотири роки старшим, тому раніше молоді люди не спілкувалися. Але від того дня вони вже не розлучались. Невдовзі закохана пара побралася, цього року вони відзначатимуть сорок сьому річницю весілля. Тетяна Іванівна зізнається, що ніколи ні на мить не пошкодувала про свій вибір супутника життя.
– Він дуже добра людина, грамотний чоловік, хороший батько. Завжди підтримував і допомагав мені. Мабуть, так розпорядилася доля, що нам пощастило знайти одне одного, – каже пані Тетяна.
Після закінчення навчання Віталія Петровича направили працювати в Миколаївську область. Молода дружина вирушила за чоловіком, однак затриматися там не змогла – серце щеміло за мальовничими краєвидами рідної Переяславщини.
– Мені, сільській дівчині, що виросла на зелених пагорбах, серед густих садів та річок, у тих степах було геть некомфортно. Я хотіла повернутися і жити ближче до батьків. Сказала про це чоловікові. Він подумав і погодився. Коли його керівництво дізналося, що він планує брати відкріплення, пообіцяли дати там трикімнатну квартиру. Але ми за те не трималися. Приїхали, оселилися в Переяславі. Чоловік влаштувався в «Міжколгоспбуд», нас поставили на квартоблік. Через п'ять років ми отримали квартиру, народили двох синів – Валентина та Олександра.
Щастило на людей
Оселившись у Переяславі, Тетяна Іванівна пішла працювати на швейну фабрику. Пізніше зайняла декретне місце секретаря в «Сілгосптехніці», а через рік стала вже диспетчером. Незабаром жінка зробила рішучий крок і почала освоювати нову для себе справу – не маючи підготовки, стала інженером з автоматичної системи управління в «Райпостачі». Тонкощі професії пізнавала в процесі роботи: самостійно довелося вивчити роботрон, затим комп'ютер. Зрештою жінка все ж здобула вищу освіту за фахом, однак пропрацювавши 13 років, роботу інженера мусила залишити – організацію ліквідували.
У 1994 році Тетяна Іванівна обійняла посаду старшого інспектора в районній податковій інспекції, яку на той час очолював Василь Іванович Гончарук. З теплом вона згадує чудовий згуртований колектив, у якому довелося працювати. Жінка не приховує – з людьми їй завжди щастило. З багатьма колегами з кожного свого місця роботи вона досі в прекрасних стосунках. Вони часто спілкуються, переписуються в соцмережах, зустрічаються за кавою, а з деякими навіть встигли покуматися. Галина Кравченко, Наталія Зозуля, Раїса Білокур, Світлана Бублик, Надія Кривошапко, Віра Корж, Неля Василенко – Тетяна Іванівна дуже хотіла згадати імена всіх своїх найближчих подруг, дружба з якими налічує десятки років. Схоже, що як і в коханні, так і в дружбі Тетяна Іванівна робить вибір один раз і назавжди.
Згодом за направленням Київської податкової інспекції Тетяна Дейнега вступила до фінансово-економічного вишу на спеціальність бухгалтера-ревізора, але, здобувши освіту, потрапила під скорочення. Чому обставини склалися так – не знає досі, каже, змінилося керівництво.
З безробітної – в начальника
– Спершу пожурилася, а тоді вирішила сама для себе: ще невідомо, кому пощастило! – всміхається Тетяна Іванівна. – Пів року стояла на обліку в Центрі зайнятості як безробітна. Керівником тоді була Людмила Миколаївна Нижник. Вона запропонувала роботу в цій службі. Так я стала провідним спеціалістом, а за три місяці мене призначили начальником відділу профорієнтації та навчання. Згодом його перейменували у відділ активної підтримки безробітних.
Ця робота, хоч і складна, була мені до душі, вона надихала. Подобалося працювати з людьми, тож я на роботу не ходила, а жила нею, віддавалася повністю. Люди, які зверталися до нас, часто були зневірені, засмучені, ділилися своїми проблемами. Я переймалася їхніми долями, а це у свою чергу позначалося й на моєму здоров'ї… Але як інакше? Бо ж не тільки працевлаштувати потрібно, а і стати для них другом, вміти розрадити, вислухати. Ті кілька місяців, що людина стояла на обліку, ми були з нею пліч-о-пліч.
Тетяна Іванівна завжди спрагло шукала нові знання, і задля того, щоб підвищити свій кваліфікаційний рівень на новому місці роботи, вступила до Переяславського університету на факультет економіки підприємств. Хоч сьогодні багато людей і не працює за фахом, жінка все ж радить молоді здобувати освіту.
Коло спілкування Тетяни Іванівни щороку дедалі розширювалося, і вона ставилася до цього як до специфіки своєї професії. Одинадцять років у Центрі зайнятості промайнули, як мить, і ось Тетяна Іванівна пішла на пенсію.
– Спершу здавалося, що це тимчасова відпустка – саме була літня пора, ніколи сумувати. А з настанням холодів я неабияк занудьгувала. Аж раптом згадалося мені, як у дитинстві я вправно плела мереживо. Взяла гачок, пряжу, і за схемами у журналі почала відновлювати свої навички.
Це заняття захопило мене повністю. Я плела шарфи, сукні й дарувала їх подругам. По сусідству біля нашої дачі садиба вчительки з Києва, то я подарувала їй теплу плетену хустку. Наступного року вона приїхала, дякувала за подарунок, який зігрівав її в школі взимку, і… замовила для своїх колег – бо вони в захваті й хочуть і собі! Я сплела для них шість різних хусток.
Сукня створена руками Тетяни ІванівниФото: надане Тетяною Дейнегою
Помічник депутата
Коли у 2012 році стартувала виборча кампанія, Тетяну Іванівну запросили працювати в громадській приймальні депутата Сергія Міщенка, який балотувався у Верховну Раду. Вона радо погодилася – їй кортіло повернутися до роботи та спілкування з людьми. Незважаючи на важкі вибори та тиск із боку опонентів, їм вдалося здобути перемогу. Протягом шести років Тетяна Іванівна була помічником нардепа. Люди зі своїми труднощами знову зверталися до неї, а вона допомагала вирішувати їхні проблеми. Вона втомлювалася, але почувалася потрібною та щасливою.
Останні три роки пані Тетяна на заслуженому відпочинку. Залюбки займається садом, вирощує на дачі квіти та різноманітну городину, аби балувати рідних лише натуральними свіжими продуктами. Насолоджується дозвіллям із синами, невістками та онуками – їх у Тетяни Іванівни та Віталія Петровича четверо.
– Дітки – це продовження молодості, джерело життєвої енергії. Коли свої були малими, бувало, прибіжиш із роботи й не знаєш, за що братися. А з онуками тепер можна бавитися досхочу, – каже Тетяна Іванівна.
Фото: із фейсбуку
"Обоє синів у ЗСУ"
З початку війни Тетяна Іванівна допомагає бійцям, які захищають країну. Щодня вона долучається до плетіння маскувальних сіток у Клубі мікрорайону Карань. А ще регулярно готує захисникам тероборони гарячі страви і відвозить безпосередньо на блокпост.
— Наварюю 10 літрів супу і до початку комендантської години доставляю хлопцям на блокпост. Ночі холодні, їм треба грітися. Вони розігріють і повечеряють. Обидва мої сини зараз на фронті у складі ЗСУ. Щодня молюся за них і думаю: як я готую для хлопців, десь чиясь мати годує моїх синів.
Наостанок Тетяна Іванівна зазначила, що не пропускає жодного номера «Вісника Переяславщини», адже ще її батьки були постійними читачами нашої газети. І коли на сторінках улюбленого видання зустрічає публікації про рідну Соснову, тамтешній ансамбль «Любисток», на душі їй стає тепло й затишно. Як тоді, у юності, коли закохалася там уперше й на все життя.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
