Олександр Синиця, 37 років, працює фельдшером в переяславській екстреній медичній допомозі вже 15-й рік. Народився у селі Жовтневому (нині Студеники). Після восьмирічки вступив в Чорнобильське медичне училище в Яготині.
– Я хотів бути в медицині, мріяв допомагати людям. А ще й моя бабуся, дуже авторитетна для мене людина, завжди казала, що професія медика дуже престижна, тому, коли обирав собі справу життя, то особливо не вагався. Закінчив медучилище у 2004 році і пішов до армії. Після служби влаштувався до ФАПу в селі Переяславському акушером, бо місця фельдшера не було.
Хотів зовсім покинути медицину
Олександр почав працювати на станції швидкої допомоги з листопада 2007 року. Однак до цього в його житті був момент, коли він вирішив піти з медицини.
– Якраз на початку 2007 року я вирішив покинути медицину. Зарплати на той час були мізерні, на життя не вистачало, а я хотів вже мати сім’ю.
На той час головним лікарем ЦРЛ був Володимир Якименко, а його заступником – Валентина Філоненко. Саме завдяки цим людям я лишився в медицині. Мені запропонували місце фельдшера швидкої допомоги в Переяславі.
Спочатку важко було перелаштуватися. Але я старався. Багато чого вивчав з медичних підручників по-новому, старанно повторював те, що знав раніше. Чого вартували тільки нові медичні препарати! У сільському ФАПі потрібен один їхній набір, а тут треба вивчати ті, які застосовуються для екстрених випадків. Але я швидко навчився. І якось непомітно вже пішов 15-й рік роботи фельдшером у зараз вже Переяславській екстреній медичній допомозі.
Олександр Синиця із колегами
Але завжди бути фельдшером Олександр не планував, тому прийняв рішення подавати документи до вищого медзакладу, щоби стати лікарем.
– У 2009 році хотів вступити до Дніпропетровської медичної академії на акушера-гінеколога. Але конкурс на державне місце був величезним, і мені не вистачило буквально трохи, щоб здобути необхідні прохідні бали. Я тепер завжди кажу: світ втратив великого лікаря, але знайшов хорошого фельдшера. Тож з ідеєю вивчитися на лікаря я попрощався, адже на це необхідно 6 років навчання і три роки інтернатури. У 35-36 років стати лікарем – це вже пізно.
Найстрашніше було, коли епідемія тільки починалася
Позаду два роки виїздів до людей, у яких підозрюється COVID-19. Коли тільки все починалося, каже Олександр, було дуже страшно, адже інформації про цю хворобу майже не було.
– Хоча і захист був відповідний, одяг спеціалізований видавали, але на самому початку невідомі були ні наслідки, ні перебіг захворювання, та й самі медичні заклади не були готові до таких викликів. Коли бачили статистику, скільки людей помирає від коронавірусу, а медицина при цьому безсила, було насправді моторошно. Та й зараз є певний острах, хоча я вакцинований і перехворів на ковід. Люди нерідко дуже легковажно ставляться до себе, до свого здоров’я, не кажучи вже про тих, хто поряд. До лікарів звертаються не вчасно, а вже тоді, коли треба негайне транспортування до медичного закладу.
Під час розмови лунає виклик мобільного телефону. Олександр вибачається і каже, що потрібно їхати на виклик – у людини підозра на коронавірусне захворювання. За пів години продовжуємо інтерв’ю.
– У людини всі симптоми коронавірусу, але не важка форма, тож вона від госпіталізації відмовилася, буде лікуватися вдома, – розповідає Олександр про щойний виклик.
– Найстрашніше, коли приїздиш до хворого на ковід, а він задихається. Це вже потрібна киснева маска. Везеш його до лікарні і думаєш лише про одне – вчасно довезти і щоб людина лишилася живою. На жаль, не раз бувало, що довезли в лікарню, наче стан пацієнта стабільний, а на ранок дізнаєшся, що він помер.
Приймав пологи у «швидкій»
За роки роботи в екстреній допомозі з Олександром трапилося чимало всіляких випадків – приємних і не дуже. Були й такі, про які зовсім не хочеться згадувати.
– Найпам’ятніші ситуації у мене чомусь пов’язані з вагітними і дітьми. Пам’ятаю, коли ще на виклики виїздили на УАЗах, в яких дуже трясло на дорогах, то чимало жінок народжували прямо в швидкій. Років дванадцять тому віз породіллю із Дем’янець. Жінка на моїх руках народила дівчинку. Двічі приймав пологи у жінок, які народили хлопчиків. Так я ніби заочно стаю «хрещеним батьком» багатьом новонародженим. А от летальні випадки з вагітними жінками або новонародженими морально переживати тяжко, – продовжує Олександр. – Близько року тому в мене трапився такий. У жінки вдома почалися перейми, але швидку чомусь не викликали, і коли породілля вже відчула, що народжує, то, звісно, набрала 103. Дитя, на жаль, народилося мертвим у кареті швидкої допомоги...
Запитую, як вдається переживати стреси, особливо, після таких випадків.
– Моя «реабілітація» – це мої діти, моя сім’я. Я маю двох синів вісім років і півтора, і коли я з ними вдома, то забуваю про все. У свої вихідні ставлю телефон на режим «без звуку» і повністю віддаюся родині.
Наостанок запитую Олександра про його незвичну зачіску. У нашому місті саме по ній його впізнають на вулицях. У поєднанні з класичною чоловічою стрижкою носить довгий, тонкий хвостик, якого втім на показ особливо не виставляє.
– Після армії у мене було довге волосся. Захотілося щось змінити, оновити свій вигляд. Пішов у перукарню, і мені запропонували залишити маленький хвостик. А потім я перестав його стригти і тепер він вже по пояс. З такою зачіскою я прийшов на роботу в Переяславську швидку допомогу, тобто така зачіска в мене вже півтора десятка років. Це вже своєрідна моя візитівка. З іншою зачіскою я себе і не уявляю.
P. S. Ця розмова з героєм була записана до початку війни.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
