Минуло більше місяця від світанку, коли наша країна прокинулась від вибухів. Новини про початок війни виявилися не жахливим сном, а реальністю. Російські війська бомбили Макарівщину з перших днів війни. Ворожі колони рухалися Макаровом, і хаотично обстрілювали будинки мирних жителів. Район Житомирської траси досі залишається найгарячішою точкою.
Люди, що виїжджають з міст, оточених війною, розповідають історії, від яких щемить серце. Це люди, які залишили душу вдома, а самі відбувають у напрямку, якого часто вони самі не знають. Їх називають «вимушеними переселенцями».
За 20 кілометрів від Макарова, у поселенні під мальовничим селищем Мотижин жили мої родичі. Місяць тому вони мали свій дім, сад, озеро, домашніх улюбленців, пасіку та плани на майбутнє. На початку воєнних дій в родині Тетяни та її чоловіка було троє дітей. Старші діти перебували в інших містах.
Тетяна з молодшою донькою Заряною
«Щойно вийшли з підвалу, живі»
«Зранку за вікном знову звуки вибухів і винищувача. Важко повірити, що це стало нашою щоденною дійсністю. Ми щойно вийшли з підвалу, усі живі. Душа – суцільна рана. Друга доба без сну. Вибухи, вибухи, вибухи, вибухи… Серце ніби розвірвалося на частини…», – написала Таня 27 лютого.
То був тільки початок жаху. Беззахисне мирне поселення страждало від суцільних обстрілів і бомбардувань. У найгарячіші періоди, які стали вже дуже тривалими, люди ховалися у погребах.
– Другий тиждень над головами літали снаряди, будинок періодично здригався від вибухів. Коли були обстріли, ми сиділи у погребі і під світло ліхтарика читали з дітьми книги. Розум відмовлявся приймати цю страшну реальність війни, в епіцентрі якої ми опинилися. Залишився всього тиждень до восьмиріччя молодшої донечки. Перед сном Заряна знову розповідала-мріяла про свій день народження, якого чекала і готувалася протягом останнього місяця. Дитина вкотре плакала. Не від страху. А через те, що дуже хотіла, щоб її свято відзначали так, як раніше, – згадує Тетяна.
На той час у поселенні вже не залишилося нікого з її друзів, самі ми змушені були перебратися до будинку сусідів з мінімумом речей. Звісно, ні звичних частувань, ні подарунків зробити для неї вже не зможемо. Та і яке свято в таких умовах, коли будь-якої миті за лічені секунди доведеться знову бігти ховатися у погріб. Навіть мобільного зв'язку майже не було.
Під час обстрілів родина ховалася у погребі
Більшість сусідів Тетяни вже ризикнули і вирвалися з окупації. Її з чоловіком зупиняли часті звістки про обстріляні рашистами евакуаційні колони, автобуси й автомобілі з мирними жителями. Окупантів не зупиняло навіть те, що в автобусах були жінки з дітьми! Як передати материнські почуття в момент такого вибору, коли ризик 50 на 50, а на кону життя дітей?
– У ті страшні ночі, під час найзапекліших боїв, я співала донькам колискові, багато колискових. Деякі складала сама, спеціально для них, про їхню прекрасну, довгу і щасливу долю. Заряна дуже просила їй співати та співати. Від пісень ніби оживало і моє змучене серце. Дитина засинала під мої обіцянки, що ми в будь-якому разі влаштуємо їй свято 10 березня і її день народження обов'язково відбудеться. Ми щось неодмінно вигадаємо. Маля засинало, за вікном знову бахкали залпи, шибки здригалися, на мене періодами накочувала шалена хвиля відчаю, від якої я вже не могла стримувати сльози.
Тільки у темряві, коли діти не бачили, дозволяла собі плакати. Обіцяла собі, що все життя присвячу тому, щоб більше жодна дитина не зустрічала своє головне свято під звуки пострілів. Робитиму все можливе і неможливе, щоб назавжди припинилися всі війни на планеті. Писатиму про це, виступатиму на різних майданчиках, зніматиму фільми – що завгодно, тільки б зупинити це божевілля.
Не треба бути пророком, щоб побачити майбутнє, яке людство саме для себе підготувало, винаходячи все потужнішу зброю. Кожна країна нарощуватиме свою військову міць з метою захисту та «безпеки», але одного разу не виживе вже ніхто. Це як у театрі: якщо на сцені висить рушниця, вона обов'язково вистрілить, – розмірковувала Таня.
Другий день народження
Зранку Таня обвела на календарі 10 березня. Обстріли не припинялися, у вікні раз у раз було видно танки, БТРи, бензовози чеченців, що роз'їжджали повз. У поселенні частково зруйновані крайні будинки, один згорів повністю.
Таня постійно думала, чому це відбувається і за що їм таке в пробування? Скільки страждань, смертей, скалічених доль принесли світу Друга Світова війни, і ось тепер — знову. Жінка зізнається, що триматися морально допомагали пісні та спільні з доньками мрії про те, як це все закінчиться, і яке велике свято вони влаштують.
І ось настав довгоочікуваний для дитини день. Дивом, зібравши разом із сусідками продукти, для іменинниці вдалося приготувати торт. Дитина була неймовірно щаслива!
Близько 10-ї ранку простір пронизав новий несподіваний звук. Щось громіздке впало і вибухнуло зовсім поруч, вікна в будинку задеренчали так сильно, як ще не було. Прилетіло декілька снарядів, два з них втрапило до двору сусіда. Один пошкодив відразу три будинки: цегляні стіни пробиті наскрізь, як решето, вибиті двері та вікна, «скошені» під лінійку п'ятиметрові сосни.
– Ми зрозуміли, що почався цілеспрямований обстріл. Це була остання крапля. Залишатися вдома вже було страшніше, ніж їхати під можливими кулями на виїзді з села. Ми зібралися за лічені хвилини. Хто хотів їхати, вже виїхали. Прориватися до блокпоста однією автівкою дуже ризиковано, і нас про це попередили, але варіантів вже немає. Ми завісили вікна шматками білого простирадла, і виїхали на свій страх і ризик.
Це були найстрашніші 2 кілометри між нашими селами, та сама ділянка дороги, з якої приходили як радісні, так і страшні новини. Ще 2 тижні тому я возила цією дорогою дітей до школи, ми зустрічали тут птахів, що поверталися навесні з півдня. А тепер об'їжджаємо по ній обвуглену військову техніку, уламки снарядів, обстріляні цивільні авто, на одній із яких написано «Діти». На землі розкидані дитячі іграшки, з машини звисає чоловічий труп. Так як там, тією дорогою, я ще ніколи не молилася...
Перші два блокпости були зовсім порожні, довкола лише свідчення запеклих боїв. На третьому блокпосту нам сказали: «Дихайте, заспокойтеся, ви вже в безпеці». Я тоді просто розплакалася, – розповідає Тетяна.
Заряна грає на арфі. Останнє фото у будинку
Другу частину свого дня народження дівчинка вже гралася з дітками у хостелі, де родина зупинилася переночувати. Це була перша тиха ніч — без пострілів, і це був другий день народження для цієї родини.
Наступного дня сім'я приїхала до друзів на західну Україну. Там вдалося таки влаштувати доньці справжнє свято. Святкували і день народження, і те, що вижили, і зрештою зустрілися. Там вони й залишилися.
Більше нікуди повертатися
Днями родина дізналася, що їхній дім згорів. Діти плакали навзрид, каже Тетяна. Вже перед сном вона подумки облетіла кожен закуточок рідного будинку, подякувала за теплі спогади, проведені в ньому. Згадувала, як будували його, як народжувалися, росли і дорослішали в ньому діти, їхні сімейні посиденьки, мелодії, які вчилися виконувати на піаніно, арфі, гітарі доньки, свята з численними гостями та друзями.
Фото поселення зі спутника від 23 березня
– За кілька днів до цієї звістки я передчувала, що нам вже не буде куди повернутися і сказала про це рідним. Можливо, тому в мене не було надто сильних емоцій, істерики з цього приводу… Я сказала собі відпустити. Прийняте те, що втрата матеріальних цінностей — це найменша втрата на війні. Навіщось нам потрібне було таке випробування. Головне, що всі живі та здорові. Інше наживне, збудуємо ще краще!
За кілька днів після новини про будинок маленька Заряна запитала у мами, чому Бог не допоміг їм, чому дозволив знищити їхній дім. Цей зворушливий діалог Таня опублікувала на своїй фейсбук-сторінці.
– Але хіба це Він спалив наш будинок чи запустив снаряди? Навіть попри вибухи та постріли нам Він продовжує світити нам сонечком, рости травою та деревами, підтримує наш подих киснем, співає пташками та радує цими пролісками на землі. Не Бог, а самі люди допустили винахід та виробництво всієї цієї зброї, яка зруйнувала і наш дім, і багатьох людей. Він врятував нас і допоміг вибратися живими, тепер нам Йому допомагати треба і думати, як назавжди усі війни зупинити. Ти маєш якісь думки про це?
– Я вже думала, поки вийшло три варіанти, але не знаю, як їх втілити.
– Дуже цікаво, розкажи
– Перший: щоб багато добрих людей звернулися до Бога, щоб він зупинив війну. Він їх любить та послухає. Другий: дати завдання мікробам, щоб вони зброю з'їли, як ти читала мені в книжці. Я пробувала, але поки не виходить. Третій: треба, щоб діти тих, хто з війною до нас прийшов, написали своїм татам листи «Повертайся швидше додому». Але як знайти цих дітей, щоб вони покликали своїх тат додому, також не знаю.
Розбираємо із Зарянкою кожен із її запропонованих варіантів і вже разом шукаємо дієве рішення. Знаю, що подібні розмови зараз ведуть у сім'ях багатьох моїх друзів. Нехай почнуть думати та говорити про це скрізь.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
