Олександр Панін, 62 роки, — лікар-хірург. Ще 3 квітня оперував у Балаклійській клінічній лікарні на Харківщині. А вже три місяці як разом із дружиною Іриною, теж колишнім медиком, переселився до Переяслава і тут працевлаштувався. Розповів про роботу під час війни, життя в окупації, перипетії виїзду з контрольованого ворогом міста та як влаштувалися на новому місці.
Балаклію обстріляли в перший же день війни. Била авіація по двох об’єктах. Перший – це наш «Арсенал», найбільший в Україні військовий склад. Хоча дехто стверджував, що після всім відомої пожежі у 2017-му з нього більшість боєприпасів вивезли. Другий – військово-ремонтний завод. Наша дев’ятиповерхівка на 320 квартир стоїть усього за 35 метрів від огорожі цього заводу.
Тож ми з дружиною склали найнеобхідніші речі, документи й переселилися до лікарні. Прожили там десять днів, а потім нас запросив до себе наш товариш, що мешкає у власному домі неподалік.
«Ми попри все зобов’язані працювати, бо тут наші люди, будуть поранені. Хто їм допоможе?» — сказала нам головлікарка 24 лютого. Хоча всі й так розуміли, ніхто з медиків тоді навіть не думав про можливий від’їзд.
Перших поранених в лікарню доставили 26 лютого: на підступах до міста росіяни обстріляли легкову машину. Чоловік у ній загинув одразу, а жінка обійшлася легким пораненням. Через два дні – схожий випадок, обстріл авто, проте цього разу вижили обоє.
Росіяни зайняли Балаклію 2 березня без особливих боїв. Очевидно, прийшли з боку Куп’янська, від якого до кордону якихось 50 кілометрів. Спочатку з’явилися регулярні війська, це було помітно за екіпіруванням: бронежилети, каски, наколінники.
На зміну їм заїхали так звані ЛНР-ці, вони були хто в чому – що було на складах, те і одягли. У цих були суто поліцейські функції: виставити блокпости, перевіряти документи, слідкувати за дотриманням комендантського часу – він починався о 18-й і тривав коли до шостої, а коли й до восьмої години. Чому різнився, ніхто не пояснював.
Фото: надане Олександром Паніним
Окупація – це безвладдя. Наш мер із сім’єю утік в Росію. У місті не працювало нічого – ні комунальні служби, ні магазини, ні аптеки. Можна тільки здогадуватися, як виживали інсулінозалежні чи хворі ішемічною хворобою без ліків, якими їх забезпечували за державною програмою. Працювала лише пара хлібних магазинчиків.
ЛНР-ці, п’яні, обкурені, зі зброєю, в будь-який момент могли влаштувати містом авторалі. В такий час їм на очі краще не потрапляти.
Мабуть, на таких нарвався і наш медбрат Вітя, йому було лише 30 років. Після роботи пішов пішки в сусіднє село Гусарівку і пропав. А через кілька днів його знайшли мертвим.
Так само ніхто не пояснив, чому застрелили чоловіка, який просто їхав містом на велосипеді. Про випадки відвертого мародерства не чув. А ось із хат виганяли. Це якщо вояки вирішили, що там зручне місце для спостережень.
Довелося лікувати поранених росіян уже в перші дні окупації. Із місць боїв привезли відразу два десятки. Серед них були буряти та тувинці, в них характерна зовнішність. Котрі з Туви – низенькі, не вище півтора метра. Привозили до нашого моргу і «двохсотих». Не було ні разу когось із Москви чи Петербурга – це так спеціально добирали, щоб гроби тільки по селах ішли.
За час окупації місто п’ять разів обстрілювали. Чиє воно летіло, хтозна. Найгірше було, коли прилітали міни – від них неймовірна кількість осколків. Бачив сам по паркану із профнастилу – він весь на довжині метрів зо п’ять, як решето: добре, що людей там не було.
Русня організувала свій госпіталь у середині березня. Приїхав чоловік, представився Артемом Олексійовичем, сказав, що з ним прибуло 13 чоловік медфахівців. Вони розташувалися в інфекційному відділенні, взяли дещо з обладнання, забрали десять своїх поранених. Ну й баба з воза.
Але ж ні: якщо важке поранення, а тим більше множинне, вражені внутрішні органи, то таких росіяни спочатку направляли до нас. Ми ж то як привчені – рятувати, боротися за життя до кінця. А в їхньому так званому госпіталі підхід інший: помер, так помер – війна спише.
Врешті своїм госпіталем вони перебралися до міської музичної школи. Наша лікарня хоча і розміщувалася в мальовничому місці – поряд сосновий ліс, річка, – але ж це околиця. Тому вони й переселилися у центр, щоб зручніше було втікати.
Найстрашніший день – 8 березня. Лише наших цивільних «швидка» привезла сім осіб. А ще ж – шістьох росіян-військовиків. Серед них був осетин, ще один бурят. Тоді були бої десь поблизу Балаклії.
Другого квітня на нашу лікарню кинули бомбу. Про цей випадок повідомляли на всю Україну. Постраждали основний корпус, адміністрація, діагностичне відділення. Це було о 16:45. Ми працювали до шістнадцятої, тож мене на роботі вже не було. Якимось дивом практично ніхто з людей не потерпів, лише одного прооперованого поранило осколками скла. Такий вже невезучий.
Російські окупанти обстріляли районну лікарню в БалакліїФото: Харківська обласна прокуратура
А наступного дня нас зібрала головлікарка: «Ми вже не можемо тут працювати. Лікарню переводимо до Змієва (це 54 км на захід), але працевлаштуватися там зможуть не всі».
Я залишився без роботи. Вихід – треба виїжджати. Пішов до гаражів, це за центральною частиною міста, подивитися, чи моя машина ціла. На територію нашого гаражного кооперативу двічі «прилітало», але мій гараж не зачепило. Так же двічі влучило в наш будинок: горіли квартири на другому та дев’ятому поверхах, але наша уціліла.
Наслідки обстрілу лікарні в БалакліїФото: Суспільне
Мене відмовляли: «Дочекайся гуманітарного коридору, поїдеш під знаком Червоного Хреста. Бо ж і машину заберуть». У мене гарне авто – дизельний кросовер. А на блокпостах нерідко і справді лютували – могли пальне злити, а могли і машину відібрати.
Хлопців роздягали й оглядали, шукали слідів від бронежилету або тату з проукраїнськими символами, ознаками служби в ЗСУ. Молодих взагалі не випускали.
Мені вже набридло боятися: вб’ють, то вб’ють. Поїхали. Перший пост: «Куди їдете?» – «В Полтаву до сина». Перевірка документів, огляд машини. Через три кілометри наступний російський блокпост і те саме. На третьому, на околиці, – суворіший перевіряльник, хоча й він не придумав, до чого причепитися. Випустив. Мабуть тому, що ми з дружиною – літні люди.
Наш пост – через 5 кілометрів. Як перетнули, дружина аж розплакалася. Заїхали в Андріївку, а там звичайне життя, ніби поруч і немає війни. Це було неймовірно – проїхати якихось 12 кілометрів і потрапити в зовсім інший світ!
У Полтаві ми прохворіли два дні – не могли призвичаїтися до такої разючої зміни ситуації, до того, що тут ніхто не розуміє, що відбувається там. До речі, потім дізнався, що того дня коридор в Балаклеї так і не відкрили.
З Полтави ми вирушили до Переяслава. Друг, який виїхав із Балаклеї на кілька днів раніше, розказав, що в цьому місті безпечно, і квартиру можна зняти за гарну ціну. А ще хочеться працювати, бо і досвід, і сила є.
Переяслав ми вибрали з дружиною, щоб поселитися за порадою друзів, які звідси родом. Їхні ж родичі допомогли й нам знайти гарне житло на вулиці Оболонній: і місце красиве, біля Трубежа, і ціна задовільна. Та й з роботою склалося непогано. Я звернувся до відділу кадрів місцевої лікарні, а вже через якихось пару днів її директорка Лариса Кузьменчук викликала мене для зустрічі. У мене найприємніші враження від цього знайомства. Кажу це щиро, адже маю досвід і багатьох керівників за свій вік перебачив.
На перше чергування я вже заступив через пару днів після співбесіди. Колектив виявився теж дуже професійним. І що особливо приємно – всі люди приязні, весь час пропонують нам з дружиною якусь допомогу. Здається, мною в лікарні теж задоволені (сміється).
Переяслав мені дуже подобається як місто для пізнання. Кожного вільного дня ми з Іриною намагаємося багато ходити, можемо й 10 кілометрів подолати. Тож пройтися, скажімо, від дому до університету Стогніївським шляхом для нас не проблема.
А взагалі ми в мирний час дуже багато мандрували Україною. Закордон щодо цього для нас менш привабливий ніж такі поїздки. Тож, думаю, ще трохи часу, і в Переяславі не залишиться місцин, де б ми не побували!
Намагаюся з різних джерел дізнаватися, як там справи у Балаклії, яка поки що в окупації. На жаль, від земляків, які там залишилися, інформації небагато: майже кожен з них намагається з двору не виходити. Адже може й міна прилетіти невідомо звідки, а може і якийсь російський вояка застрелити на місці просто так – нізащо! Люди там, по суті, виживають. Ще дуже часто там вимикають світло, так що умови, розумієте самі які. Жителі Балаклії чекають на українських армійців і на звільнення.
Так що про повернення туди поки що й мови немає…
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
