Дві подружні пари з Маріуполя разом із батьками та дітьми евакуювалися до Переяслава. Про пережите в рідному місті та як вдалося вирватися з облоги, вони розповіли журналістці Переяслав.City.
"Ми не вірили, що така війна можлива"
Анна з чоловіком Дмитром, її брат Сергій та його дружина — теж Анна, усе життя прожили в курортному місті на березі Азовського моря. Не стримуючи емоцій, жінка з гордістю згадує: це було насправді європейське місто, останні років пять — особливо прекрасне.
Найбільший у країні світлодинамічний фонтан, лазерні шоу, реконструйовані площі, пірс, набережна, доглянуті сквери з деревами з усього світу, чистота та гарні дороги. До початку війни в Маріуполі мешкало близько півмільйона людей. Допоки нещадна путінська навала не перетворила його на пекло.
У 2014 році українські силовики звільнили місто від російських терористів, але звуки вибухів для Маріуполя залишилися звичним явищем.
— Оскільки наше місто межує із самопроголошеними республіками, ми протягом восьми років жили в застиглому стані окопної перманентної війни. Звикли, що бої постійно ведуться десь за межами Маріуполя. Тому й документи в містян завжди були зібрані напоготові.
Та все ж повномасштабного вторгнення ми не очікували, хоч і були такі чутки. Думали: якщо щось і почнеться знову, то пройде околицями. Просто не вірили, що у 21 столітті можливо, щоб у центрі Європи одна країна напала на іншу, — каже Анна.
Почала гатити ворожа артилерія — настало пекло
Того страшного ранку 24 лютого о 4:30 їм зателефонували родичі. Повідомили, що обстріли почалися ще о пів на третю, тому вони збирають речі й переїжджають подалі. Анна та її брат Сергій забрали свої сім'ї й переїхали з багатоповерхівок у приватний будинок до батьків на інший кінець міста.
— У перші дні окупанти наступали дуже активно, але бійці полку «Азов» відбили атаку. На певний час настала тиша. Ми розслабилися і навіть подумали, що на цьому війна закінчилась. Люди повиходили з погребів.
А потім почала гатити ворожа артилерія — настало пекло. Артилерійські снаряди розрубували будинки навпіл, пробиваючи до цоколя. Знищували житлові квартали вщент, не лишаючи тамтешнім мешканцям жодного шансу вижити.
Російська авіація почала нещадно бомбардувати місто. Підвали, де ховалися люди, стали братськими могилами. Якщо хтось виживав та кричав про допомогу, їх не могли дістати з-під завалів, — згадує очевидиця.
Коли не було чого пити, зливали воду з батарей
— Другого березня місто залишилося без води, світла та газу. Пропав мобільний зв’язок та інтернет. Маріуполь лишився повністю ізольованим від світу, до нього не доходило більше жодної звістки, жодного повідомлення. Люди зрозуміли, що окупанти беруть місто в кільце. Потім кільце замкнулося й почалася повномасштабна виснажлива блокада.
У приватному секторі людей рятували криниці. До них сходилися не лише набрати води, а й поспілкуватися із сусідами. Криниця стала пунктом обміну інформацією. Мешканці так і казали: «На криничці розповіли». Новини дізнавалися лише тоді, якщо хтось, ризикуючи життям, їхав шукати точку, де діставав мобільний зв’язок і можна було вийти в мережу.
Центральний район Маріуполя став місцем жаху та смерті. З кожною годиною там наростала гуманітарна катастрофа — у людей закінчилися запаси їжі та води. Якщо хтось із маріупольців не загинув під обстрілами, то міг померти від голоду та зневоднення.
Березень був дуже холодним, випав сніг. Люди збирали його в різні миски, відра і розтоплювали, щоб отримати хоч якусь воду. Коли не було чого пити, зливали її з батарей опалення.
Окупанти не пропускали в місто гуманітарні вантажі: ні з медикаментами, ні з їжею. Анну та її рідних рятували запаси городини та домашньої курятини. Крупи та бакалія швидко закінчилися. Гроші більше нічого не вартували, люди почали обмінюватися продуктами. «Найбагатшим» на вулиці був той, хто мав сигарети. Сусіди приходили, щоб виміняти на них продукти.
Після трагедії в сусідів вирішили тікати
— Коли у місті не стало газу, то нас від холоду у батьківському будинку рятував камін. Їжу доводилося готувати на вулиці на відкритому вогнищі. У приватних дворах, біля багатоповерхівок маріупольці спилювали дерева, щоб запастися дровами. Розводили багаття, ризикуючи життям, бо не знали, коли і де буде черговий обстріл.
Маріуполь нині
Ми були вдома, як раптом почули потужний вибух. Це неможливо передати словами: будинок просто підстрибував, було відчуття, що зараз він складеться як картковий. Ми з дітьми лягли в коридорі, накрилися шубами. Це стріляли з мінометів. До того ми думали, що найстрашніше — це авіаудари. Але наближення літака принаймні чути. Цього разу ж був лише тягучий свист і через секунду — вибух.
Снаряд упав у двір наших сусідів. Моя подруга дитинства готувала їжу біля свого будинку. Її син та мати бачили її у вікно. Мінометний снаряд в одну мить розірвав її на частини на очах у рідних. Мій брат із батьком прийшли, щоб похоронити тіло, а малолітній син кричав: «Не чіпайте маму, вона ще жива!»
Тіла загиблих спочатку закопували прямо біля будинків. Потім почали ховати й на дитячих майданчиках, коли закінчилось місце біля під'їздів. Там пісок і м’яка земля — легше копати. Щоб поховання можна було знайти, ставлять палицю або хрест, малюють схему для рідні, яка потім могла б знайти місце захоронення.
До цього разу на нашу вулицю прилітало вже тричі, та ми до останнього трималися, залишалися вдома. Але після цієї трагедії з сусідами вирішили тікати. Мама і племінниця загиблої подруги теж поїхали з нами…
Випалена земля, розруха, трупи мирних людей на дорогах
— Ми розуміли, що їхати під обстрілами по замінованих дорогах — великий ризик. Але залишитись у місті під постійним бомбардуванням, без будь-яких умов для життя було ще страшніше. Ми взяли деякі речі, двох котів та собаку і двома автівками поїхали навмання. Ми не знали, чи є якісь гуманітарні коридори, хоча росіяни не припиняли обстріли.
Дорогою ми побачили всі масштаби катастрофи. У деяких районах не було нічого, крім випаленої землі. Усе виглядало ніби в іншому вимірі, мов апокаліпсис: вирви, розруха, трупи мирних людей на дорогах...
Найогидніше було проїжджати через блокпости окупантів. Дорогою до Запоріжжя їх було сімнадцять. Деякі представились як армія російської федерації, деякі — днр. Ці другі були наймерзотніші: нахабні, з гнилими зубами, вочевидь під дією наркотиків. Вони то грубіянили, то насміхалися.
На російських блокпостах стояли просто діти. В радянському поношеному одязі, калошах замість берців. Вони намагалися збити нас із маршруту, скерувати в росію, мовляв, там бажають нам добра.
Чоловіків дуже жорстко перевіряли, змушували роздягатися до білизни, дивилися, чи немає військових чи українських націоналістичних татуювань. Серед них ми бачили одного білоруса, бурятів, кадирівців. Коли доїхали до першого блокпосту, де нарешті почули українську мову, ми просто розридалися...
Шлях до Запоріжжя пролягав через Оріхів. Звечоріло, на вулиці — нікого. Раптом бачимо жінку. Вона злякалася нас, бо вже почалася комендантська година. Ми розповіли, що нам конче треба десь заночувати, бо з нами дворічна дитина. Вона відповіла, що готелі зачинені й запитала скільки нас. Я сказала — 11 осіб. За мить вона мовила: «У мене трьохкімнатна квартира, ходімо до мене». Ми вдячні Богу, що нам пощастило зустріти цю добру жінку. Вона прихистила й нагодувала нас, зовсім незнайомих людей. Вранці ми вирушили до Запоріжжя, — розповіла Анна.
"Нас тут дуже тепло зустріли"
Із Запоріжжя тато Анни, Олександр Перетятько, зателефонував давньому другу з Переяслава — Анатолію Костенку. З ним Олександр Павлович познайомився 23 роки тому в Керчі, де разом працювали у рибному господарстві, що діяло за ініціативи покійного переяславця Валерія Сахневича.
Відтоді Олександр Павлович приїздив до Переяслава декілька разів, востаннє десять років тому, на ювілей друга. Зізнається, що дуже любить наше місто й завжди розповідав маріупольцям про його дивовижні краєвиди.
Коли Анатолій Костенко почув голос друга, то не міг стримати сліз. Через відсутність зв'язку, він доти нічого не знав про долю товариша та його рідних. Тоді ж без роздумів запропонував приїхати до Переяслава.
— Нас тут дуже тепло зустріли,— розповідає Олександр Павлович. — Низький уклін вашим добрим людям, потужній волонтерській організації. Вони надали всю необхідну допомогу, житло, одяг. У Переяславі добре налагоджена робота з переселенцями. І тут неймовірно чуйні люди — ми не уявляли, що такі існують!
"Я пішов звільняти твій Маріуполь — зустрінемося, коли повернуся"
У Переяславі родину з блокадного Маріуполя спрямували до волонтерського штабу, що діє при лікарні.
— Історія цієї родини нашу команду волонтерів настільки вразила, що навіть дослухати їхню розповідь не те що без сліз, просто емоційно було надскладно, — розповідає волонтерка Мар’яна Волошин. — Вони втікали з того пекла, в чому були. Не мали з собою нічого: ні змінного одягу, ні інших речей...
Ми зібрали для них насамперед запас продуктів, якісь речі першої необхідності. Звернулися із закликом про допомогу в соцмережах, виклали список з розмірами одягу та взуття для кожного з цієї сім’ї. Відразу відгукнулася Лєна Черненко. Подзвонила нам: "Я хочу їм допомогти всім, чим можу". Вона купила для них новий одяг, предмети побуту.
А найбільше вразив вчинок одного з наших військових Збройних Сил України, який дізнався про ці родини. Через своїх знайомих він передав на подарунок нові тактичні кросівки для їхнього хлопчика Єгора зі словами: "Я пішов звільняти твій Маріуполь, ми неодмінно зустрінемося, коли повернуся!"
9-річний Єгор допомагає плести сітки
У родині маріупольців зізнаються, що дуже хочуть повернутися додому. Та зараз це виглядає лише як мрія, бо їхнє місто натепер просто знищене, весь житловий фонд зруйнований. Поки ж намагаються бути корисними тут — щодня ходять плести маскувальні сітки, допомагають евакуюватися іншим постраждалим. І вірять, що після перемоги, хай і через роки, на місці руїн виросте новий український Маріуполь!
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
