«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну» – саме такі слова лунали рефреном на заході вшанування пам’яті ташанця майора СБУ Віталія Краснюка з позивним Сокіл. Він загинув 10 березня, в нерівному бою під селом Гаврилівка на Чернігівщині. Минулої суботи, 11 березня, віддати шану загиблому за Україну воїну-земляку прийшло більше сотні людей, серед них був і журналіст Переяслав.City.
Зібралися у Ташані біля козацького хреста, який свого часу встановлював на вшанування борців за волю України Віталій Краснюк разом із друзями-однодумцями.
Віднедавна на цьому місці священники православної церкви України щосуботи проводять поминальні відправи за загиблими воїнами Переяславщини. Навколо хреста встановлені поминальні свічки. Одна свічка – один воїн. Їх зараз там 52. Відправи починаються із поіменної згадки загиблих захисників України. Першим у цьому списку йде генерал-хорунжий УНР Петро Самутін, другим Віталій Краснюк.
Поза хрестом до річниці пам’яті друзі героя встановили величезний банер із його зображенням. Мітинг-реквієм розпочався із хвилини мовчання, державного гімну та урочистого підняття прапора.
З промовами-спогадами про героя виступили сусіди Віталія Миколайовича Анжеліка Батечко, Юрій Коржов, Вікторія Маєвська та товариш і кум Олег Миколайчук. Розповідаючи про життя Віталія, він згадав і відому фразу: «Мені дуже жаль, що я можу лише раз вмерти за Україну».
Її вперше сказав один з провідників руху проти окупаційних влад – організації українських націоналістів (ОУН) Дмитро Данилишин в останньому слові перед стратою 1932 року. Ці слова стали потім життєвим кредо і ще одного поборника незалежності України та національної ідеї відновлення Гетьманату – Сергія Табали на псевдо "Сєвєр". Він казав: «Помирати нам рано – ми повинні перемогти! Хто як не я? Коли, якщо не зараз? Для мене честь – померти за Україну. Шкода, що за нашу країну я можу померти тільки один раз...». Сергій став кіборгом у лавах добровольчого українського корпусу "Правого сектору" і загинув, утримуючи позицію донецького аеропорту. Саме до лав ДУК «Правий сектор» долучився і Віталій Краснюк після Революції Гідності.
На мітингу виступає Олег Миколайчук
– Знаючи добре Віталія, можу сказати, що і він так би сказав, а може це й було насправді, ми вже не взнаємо, – зазначив Олег Миколайчук. – Адже гасло: «Україна понад усе!» для нього були не просто слова, то було кредо його життя. За збігом обставин сьогодні ховають іще одного героя Дмитра Коцюбайла на псевдо «Да Вінчі». Також слід не забувати, що у цей день 162 роки тому відійшов у засвіти й Тарас Григорович Шевченко. Це все великі люди нашої неньки-України.
Після мітингу процесія вирушила на цвинтар, де знайшов останній прихисток Віталій Краснюк. На могилі героя п’ять священників ПЦУ відслужили панахиду. Сусід Віталія Краснюка отець Михайло, виголошуючи проповідь, зауважив, що Віталію дуже підходять і слова із пісні «Яворина» «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну» у виконанні Степана Гіги. Пісню написав Степан Галябарда, присвятивши її Назарію Яремчуку. Священник зазначив, що під час поминальної служби за воїнами, які загинули, захищаючи Батьківщину, він завжди уявляє Віталія.
Дошку відкрили Вікторія та Олеся Краснюк – дружина та донька Героя
Після панахиди всі перейшли на подвір’я Ташанської школи, де навчався Віталій. Дружина героя Вікторія Краснюк замовила виготовлення меморіальної дошки, яку відкрила разом із старшою донькою Олесею. Її розмістили на стіні школи, поряд із пам’ятною дошкою на честь засновника навчального закладу в селі князя Костянтина Горчакова.
На шкільному подвір’ї до односельців та друзів героя долучилися учні та педагоги. Про те, яким був Віталій Краснюк у шкільні роки розповіла його перша вчителька Марія Петрівна:
– Віталій в класі був лідером. І коли він перейшов у старші класи, то міг організувати однокласників як на суботник, так і на відпочинок. Він гарно грав на гітарі. Навчався добре, але перевагу надавав фізкультурі і хотів стати вчителем фізкультури. Аби вступити до інституту на факультет фізвиховання, багато тренувався, бігав, відвідував важкоатлетичний гирьовий гурток, який на той час працював у школі.
Взимку разом із другом Миколою Козубом здійснювали щонеділі лижний п’ятикілометровий крос навколо села, Віталій навіть купався в ополонці. Він був членом районної футбольної команди. Двічі на тиждень їздив до Переяслава на тренування. Вони зазвичай відбувались у другій половині дня, то туди він їхав автобусом, а назад повертався пішки – вважав це продовженням тренування.
Така витримка та наполегливість не кожному під силу. Віталій вступив до переяславського педінституту на факультет фізичного виховання.
Потім була служба в армії та робота в Києві. А про село він не забував. Завжди приїздив на свято села. Якось мені привіз у подарунок грамоту та білу-білісіньку скатертину із серветками. Він любив свою вулицю, на якій виріс, своє село, цікавився історичними подіями, які тут відбувалися, тож згодом і написав книгу «Ташань на землі Переяславській». Він був щирим українцем, людиною широкої душі й високих помислів, справедливим, сміливим, вірним другом і товаришем.
Про однокласника розповідає Віра Юрченко
Однокласниця Віра Юрченко згадувала про таке:
– Наш клас був найбільший у школі – 31 учень – і найдружніший. Коли кажуть про класний кістяк, навколо якого гуртуються учні, то Віталій був його основою. Він був справжнім лідером у класі. Дуже шкода, що його життєвий шлях був таким коротким. Скільки б він міг іще зробити як для свого села, так і для всієї України…
Побратим Андрій:
– Познайомився я з Віталієм у 2014 році. Після Майдану він відразу пішов добровольцем захищати рідну країну на сході. Це був чоловік, який завжди вболівав за Україну, прагнув примножувати національні традиції, дуже любив народну пісню. Якось невдовзі по тому, як прийшов на службу в СБУ, він мені сказав: «Нарешті я знайшов своє покликання».
Адже фактично війна росії проти України почалась іще у 2014 році, коли вона анексувала Крим, зі зброєю зайшла на Луганщину та на Донбас. Віталій знав, що рано чи пізно росіяни відкрито нападуть на всю Україну і готувався до цього. Він мріяв про ті часи, робив все для того, аби люди не соромилися, а з гордістю називали себе українцями. Зараз той час, але так боляче, що без Віталія…
Побратим Олександр «Монах»:
– Мене звела доля з Віталієм в АТО наприкінці 2014 року, потім ми разом працювали в комітеті. Він був цілісним та прямолінійним чоловіком, ніколи не брав участі в різних «підкилимних» домовленостях, які практикуються і в цивільних, і у військових структурах.
27 лютого минулого року він дізнався про можливий прорив москалів під Бучею у бік київського Святошина. Відразу прибіг до мене в кабінет: «Ти вмієш стріляти із гранатомета?» – «Вмію». Ми схопили пару РПГ-22, «калаші» й на автомобілі рушили до місця прориву. Слава Богу, москалям там не вдалось прорватися, ми поїхали в бік Коцюбинського – там також було надійно, то ми повернулись у Київ. Відтоді Віталій не захотів сидіти у кабінеті, з дозволу командування поїхав у Згурівський район, а мене відправили на інший напрямок. Останній раз я з ним розмовляв телефоном 9 березня. Наступного дня вже не зміг із ним зв’язатися. Віталя був справжнім чоловіком і бійцем. Царство Небесне йому і всім воїнам, які полягли, захищаючи Україну.
Перед поминальним обідом продемонстрували невеличкий фільм про Віталія Краснюка з відео та фото родинного архіву, який змонтували дружина Вікторія та сусідка Анжеліка Батечко.
Автор відео: Вікторія Краснюк та Анжеліка Батечко
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
