Жителю Переяслава Іванові Сергійовичу Матієнку 74 роки. З них 30 років, 8 місяців та 27 днів він прослужив у пожежній охороні. У 1997 році вийшов на пенсію у званні полковника. У шлюбі з дружиною Галиною прожили понад 50 років, виховали двох дітей – Світлану та Богдана, дочекалися на п’ятьох онуків та двох правнуків. Про своє життя герой розповів Переяслав.City.
Я мріяв просто втекти з села
– Я родом із села Пологи-Вергуни. Там народився, там і охрестився. Батьки – рядові колгоспники. Нас, дітей, у батьків було четверо – три сини й донька. Я був найстаршим, тож в усьому мусив допомагати батькам.
Три рідні брати зліва на право: Микола, Іван та Григорій
У 1955 році пішов до школи. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною, проте наші стосунки тоді аж ніяк не віщували, що ми колись одружимось. Я в шкільні роки дівчат і не помічав, і не любив із ними спілкуватись.
Це сталося, коли я навчався у шостому класі. Вдома рубав дрова, одна цурка відлетіла та потрапила мені в око, і я через травму довго не ходив до школи. У той період школярі щороку писали контрольні роботи та здавали екзамени, щоб перейти в наступний клас. Для мене ж екзамени перенесли, але не вказали дату, а я не поцікавився.
Перший рік служби у Жуковському
Коли восени прийшов до свого класу, дізнався, що мене не перевели, бо я не склав іспитів. Так я й залишився на другий рік у сьомому класі. Може, й на краще, бо я потрапив у клас до майбутньої своєї дружини Галини. Вона сиділа за першою партою, а я у тому ж ряду – за останньою, причому, разом із ще двома хлопцями. Щоправда, на заняття я приходив рідко – двічі чи тричі на тиждень. Вдома допомагав по господарству. Батьки тримали двадцятьох овечок, двох корів, менш як троє свиней у нас не було, а також кури, гуси, качки. Потрібно було пасти череду, заготовляти сіно.
У 1966 році я закінчив школу. Тоді до нас у гості приїхав батьків двоюрідний брат Олександр Олександрович Мисюра з міста Жуковський Московської області. Запропонував мені переїхати до них та пообіцяв влаштувати на роботу.
У селі я прожив 18 років. У старших класах вже мріяв якомога швидше втекти звідти. Якби не дядькова пропозиція, то я після армії поїхав би до другого батькового родича, який працював на таганрозькому машинобудівному заводі, де випускали комбайни «Нива», чи до діда, який працював на шахті в м. Єнакієве на Донеччині.
Під час навчання в училищі
Роман тривав три роки
– У вересні 1966 року я приїхав у Жуковський і дізнався, що мене вже зарахували бійцем воєнізованої пожежної частини. Там я був наймолодшим і мене посилали на всілякі пожежно-прикладні змагання. А я й радий, бо в школі найулюбленішим предметом була фізкультура: любив бігати, грати у футбол. Через рік служби мене нагородили медаллю за перше місце з бойового розгортання.
Командування мені запропонувало вступити до пожежного училища у Ленінграді. Я успішно склав іспити з російської мови, літератури та математики. Мене зарахували і перед початком занять дали місячну відпустку.
Приїхав я до рідного села, зустрівся з товаришем, із яким сидів за одною партою. Пішли ми до клубу в кіно. Товариш штовхає мене в бік та й каже, що на останньому ряду сидять наші однокласниці, мовляв, ходімо до них. Я сів поряд біля Галини з одного боку, а він з іншого – біля її подруги. Після фільму я так обережно запитую Галю, чи не буде вона заперечувати, аби я провів її додому. Вона ж нічого не каже, то я розцінив це як знак згоди. А жила вона аж у Натягайлівці – це від клубу майже чотири кілометри! Ну отак тижнів зо два залицявся і проводжав. Галя працювала у Переяславі на швейній фабриці, то в будень я їздив туди, а у вихідні ми в селі зустрічалися. Коли настав час мені їхати, вона провела до потяга, пообіцяла чекати. І у нас почався трирічний роман у листах. Іноді я приїжджав у відпустку.
Весільне фото подружжя Матієнків
Після української школи навчатися російською було нелегко
– Перший рік навчання в Ленінграді давався мені дуже важко. Викладали ж російською мовою. Я в школі й українською не все розумів, а там і поготів. Та й звичаї ж у нас різні.
В училищі призначили мене командиром відділення. Якось я отримав з математики «двійку», а покарали все відділення ‒ нікого не пустили в місто у звільнення. Тоді я написав рапорт із проханням звільнити мене з посади командира, бо через моє «успішне» навчання хлопці бачитимуть Ленінград лише через вікна казарми. Командир дивізіону Іван Павлович Криворотов викликав мене в кабінет, давай виховувати. Я його вислухав, але потім оголосив, що відмовляюсь бути командиром. Він спересердя як ухопить чорнильний набір зі столу, а я з переляку ледве встиг вискочити за двері, як по них тим набором ‒ торох!
Під час служби в Жуковському їздив на екскурсію до Москви
Наступного дня мене знову викликає командир. Думаю, це відраховують. Похнюпив голову, заходжу, а Іван Павлович дає ключ від кабінету і каже: «Роби, що хочеш, але до ранку двері мають бути чистими». А там такі патьоки чорнила, що Матір Божа! Я все відмив, прибрав, уранці командир приходить, я віддаю ключ, а він мені: «Залиш у себе, в цьому кабінеті завжди має бути чисто і прибрано». І так я на три роки став беззмінним днювальним у його кабінеті. В училищі тоді навчалось близько тисячі курсантів, а з України був я один.
Медаль, якою був нагороджений Іван Матієнко під час пожежно-прикладних змагань у Жуковському
Перші пригоди сімейного життя
– Після закінчення училища я приїхав додому і ми з Галиною розписалися в сільській раді. Я повернувся до Жуковського на роботу, а дружина залишилась чекати, коли я облаштуюся та викличу до себе. Як тільки мені дали квартиру біля пожежної частини, я написав Галі, мовляв, прилітай. У відповідь телеграмою повідомила день та час прильоту в аеропорт Внуково. Приїжджаю на летовище і на інформаційному табло бачу, що ні такого рейсу, ні дружини там немає. І де тепер її шукати?
Галина та Іван Матієнки на Красній площі
Повернувся у Жуковський, де на мене чекала від Галини телеграма, що виліт перенесли, її літак приземлився в Шереметьєво, вона уже чекає на мене там. Поїхав я туди – немає моєї Галини! Оголошували й по гучномовцю – нема! А вже минула доба, як вона прилетіла. Пішов я до поштового відділення і показую телеграму: ось, отримав, а дружини немає. А мені операторка каже: можливо, літак приземлився в Шереметьєво-2, це за три кілометри звідси. Я туди – дійсно, Галина вже понад добу сидить у залі очікування. Побачила мене, розплакалася, мовляв, уже збиралася летіти додому.
Прожили ми там три роки, і я знову почав колотитися, щоб перевестися до України. Я ж ще відразу після закінчення навчання подав рапорт, аби відправили служити додому. Тоді сказали, що Київ ніяких запитів до училища не надсилав. Тож, якщо я не хочу повертатись у Жуковський, можу вибрати призначення «на будь-який смак» – на крайній півночі росії. Ознайомившись із тим списком, вирішив повернутися до Підмосков’я.
У подружжя Матієнків першою народилася донька Світлана
Пощастило повернутися до Переяслава
– На всі мої рапорти про переведення, які подавав через три роки після закінчення училища, була відписка: «Немає вільних місць». І ось одного разу, повертаючись потягом із чергової відпустки на службу, я вийшов у тамбур покурити. Підходить чоловік у спортивній формі, на вигляд років на десять старший за мене, питає: «Ну що, старлей, куриш?» – «Курю», ‒ відказую. Розговорилися, він розповідав, що їде теж із відпустки від родичів з Білої Церкви, і поцікавився, чого це я такий невеселий. Кажу, що не можу перевестися в Україну. Чоловік повів мене у своє купе, і тут я побачив на вішаку його кітель полковника з відзнаками пожежної служби. Він дав мені папір, ручку та продиктував зміст рапорту. Як виявилось, то був полковник Сівков, начальник управління кадрів пожежної охорони Радянського Союзу.
Під час перебування у Чорнобилі на ліквідації аварії
За дев’ять днів я отримав переведення до Переяслава. Мене призначили інспектором пожежної охорони, а начальником служби на той час був Микола Олексійович Яковенко, старшим інспектором – Литвиненко. Мені допомогли стати на квартирну чергу.
На той час пожеж було значно менше ніж нині. Наприклад, у 1978– 1979 роках у нас було всього 14 пожеж. Коли на «Точмаші» побудували пожежне депо на два виїзди, мене призначили відповідальним за нього.
На ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС їздив тричі
– Мені по життю і везло, і не везло. До везінь відношу події, які сталися у 1968 році у Чехословаччині. Протягом двох діб наш дивізіон стояв у повній бойовій готовності – чекали наказу вирушати на придушення повстання, але ми його так і не отримали. У 1973 році ‒ події у Нагорному Карабасі. Мої колишні товариші по службі поїхали туди, а я вже якраз перевівся до Переяслава, тож знову, на щастя, оминув і той збройний конфлікт.
Щодо моєї участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в 1986 році, то навіть і не знаю як оцінювати. Не пощастило, що туди потрапив, а пощастило, що не підхопив велику дозу опромінення. У Чорнобилі я був тричі по десять діб щоразу. Перший раз поїхав 27 квітня. Про те, що там була пожежа, я довідався ще напередодні від чергового диспетчера. Мені сказали, що там щось горіло, а про вибух на четвертому реакторі ніхто не повідомляв.
Під час перебування у Чорнобилі на ліквідації аварії
Першими пожежниками від Переяслава туди поїхали Григорій Карнаух та мій брат Микола, а мене залишили у групі забезпечення. Тобто ми тут збирали одяг, харчування, необхідні інструменти та відвозили до небезпечної зони. Я не рахував, скільки рейсів тоді ми зробили.
У Переяславі 9 травня була демонстрація до Дня Перемоги, а 17 травня я отримав призначення начальника пожежної частини в зоні Чорнобильської АЕС. У моєму підпорядкуванні було близько 300 осіб – це два батальйони: один із Вінниці, другий із Харкова. Ми постійно виїздили на пожежі у 20-кілометровій зоні, де горіли ліси та торфовища.
Під час перебування у Чорнобилі на ліквідації аварії
У ніч на 24 травня загорілись тунелі між третім та четвертим енергоблоком. По тривозі підняли увесь особовий склад, у гасінні пожежі брав участь навіть господарський взвод. Перед в’їздом на територію станції ми отримали три пігулки. Одну сказали випити зараз, другу ‒ через певний час випити там, а третю, коли повернемось. У мене тоді закралась думка: а чи вдасться випити третю пігулку? Погасили ми ту пожежу. Записали нам у медичну картку, що ми отримали півтора рентгена, хоч, як на мене, там було значно більше...
Третій раз до Чорнобиля мене відправили на два тижні у серпні 1986 року.
Зараз професію вогнеборця, яку започаткував Іван Сергійович, продовжує його син Богдан, який після навчання у ЗОШ №2 закінчив Львівське пожежне училище, і нині у званні підполковника тимчасово виконує обов’язки начальника 6-го Державного пожежно-рятувального загону Бориспільського району.
На пенсії Іван Сергійович захопився бджільництвом. Одразу після нашої розмови чоловік поїхав на дачу, де на нього чекали вулики.
Галина та Іван Матієнки разом живуть уже 54 роки
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
