Володимиру КОБИЛІНСЬКОМУ з Переяславщини 36 років. Він служить у ЗСУ солдатом, взводним медиком і має псевдо «Травень». До війни виготовляв меблі та обладнання для кафе і ресторанів. Зараз захищає Україну на передовій. Під час перебування у короткій відпустці про свій військовий досвід розповів журналісту Переяслав.City.
У військкоматі зразу не взяли
– До військкомату я пішов наприкінці грудня 2022 року. Коли звернувся вперше, мене не хотіли брати, бо я не проходив строкову службу через стан здоров’я. А згодом запитали, чи готовий поїхати на вишкіл на п’ять тижнів у Великобританію. А чом би й ні?
Я погодився і вже 12 січня 2023 року був на Чернігівщині. Там остаточно відбирали тих, хто їхатиме на вишкіл за кордон. Ми проходили обстеження. Спеціалісти перевіряли нашу обізнаність з допомогою спеціальних тестів. Обов’язково запитували про ставлення до алкоголю і наркотиків. Деякі хлопці, котрі передумали їхати, відказували так: «Пив, п’ю і буду пити». Таких відразу відсіювали.
Мені ж дуже кортіло навчитися військової справи. Уперше я взяв у руки автомат в перший день цієї війни – 24 лютого, коли записався в ДФТГ. Там хлопці, які пройшли війну ще з 2014 року, навчали, як поводитися зі зброєю, як її розбирати-складати. Тоді ж я вперше поїхав і на стрільбище, де освоїв ази автоматної стрільби.
Володимир після поранення прийшов у відпустку
Важливо знати, коли змінювати взуття
– На Чернігівщині набрали роту готових до вишколу солдат, одягли у військову форму та автобусами повезли у Польщу. Звідти з військового аеродрому літаком доставили на навчальний полігон в Англії. Там передусім видали три здоровенні сумки з військовим обмундируванням натівського зразка. Це був літній, міжсезонний та зимовий одяг, пара берців та кросівки. Також кожен отримав бронежилет і кевларову каску.
Потім нас знову перевезли на інший полігон. Поселили у казармах, але вони не такі, як у нас, їхні нагадували швидше недорогий готель. Також нас привчали, так би мовити, до англійських сніданків – уранці обов’язково подавали смажені яйця з беконом.
Проте навчання почалося із застуд. Наш полігон розміщувався поблизу протоки Ла-Манш, де дуже висока вологість повітря, але місцеві жителі ходили у футболках, а нам і у зимовій формі було холодно.
На навчаннях перше, що нам пояснили, це як правильно добирати одяг. Якщо довго перебувати в окопі – треба одягнутися тепло. Якщо планується прорив, то обов’язково одягаєшся легше, і навіть замість берців – кросівки. Пояснювали, коли маємо вдягати термобілизну, а коли фліски.
Вже в Україні на «передку» я зрозумів, як це важливо, що дрібниць у військовому вишколі не буває, а всі поради інструкторів значно допомагають, коли перебуваєш на позиціях.
Нас готували за п’ятитижневою спрощеною програмою. Видали перероблені автомати Калашникова із натівським калібром 5,56, які ми кілька днів розбирали та збирали. Мало не щодня були заняття з індивідуальної тактичної медицини. Інструктори наголошували, що твоє життя залежатиме від того, як ти надаси собі чи товаришу першу меддопомогу.
Берці від іноземних союзників
В Англії навчали інструктори із Канади
– Інструктори з Канади навчали нас веденню бою в обороні: ми обладнували позиції, а вони їх атакували. У спеціально збудованому для цього містечку вчилися патрулювати в населених пунктах, проводити зачистку міста від противника. Також учили діяти в атаці при захопленні будинків. До речі, вони в них мають внутрішнє планування, що змінюється.
Наприклад, ми двічі штурмували один і той же будинок, тож вивчили, що в коридорі праворуч є двері. Втретє я заскакую в той коридор, а дверей праворуч немає – вони вже перемістились в інший бік! На цих макетах змінюється не лише планування кімнат, а навіть їхній розмір. Тобто нас навчали орієнтуватися за ситуацією. Також освоювали ази читання карт, орієнтування на місцевості, ходити за азимутом чи по квадрату.
Велику увагу приділяли маскуванню – інструктори попереджали, що саме від цього залежатиме наше життя на передовій. Вчилися користуватися тепловізором. Зокрема, «фон» чи зображення може бути й від підбитої техніки. Залізо на сонці нагрівається за день, і вночі може ввести в оману воїнів, які стоять на сторожі. Тож треба бути дуже уважним, аби не відкрити зайвої стрілянини і не викрити свої позиції.
Інструктори казали, що мотопіхота має використовувати будь-яке озброєння, тож навчали стріляти з усіх видів. Навіть з протитанкових ракетних комплексів «Нлав» та «Джавелін».
Оскільки ми досконало не володіли англійською, з нами постійно були перекладачки, дівчата з України. У нас крос – дівчата біжать поруч. Заняття в окопі – перекладачки тут же з нами.
Завершилися навчання складанням іспитів. Після них я отримав звання «стрілець-снайпер», бо завжди потрапляв у ціль. На кожного бійця інструктори готували характеристику та пропозицію, де він може бути найефективнішим воїном.
Володимир Кобилінський: трішки передишки і попити чаю в окопі
Дошкуляють гризуни і «воги»
– Ми повернулися в Україну і нас розподілили: когось забрали у штурмові батальйони, когось в Окремий президентський полк. Мене зарахували у мотопіхотний батальйон і через два дні під обстрілами, уночі привезли під Вугледар – прямо на «нуль». Так почалася моя справжня військова служба.
Наша рота тримала дві «посадки» три тижні поспіль беззмінно. Потім підійшло підкріплення, і нас по черзі виводили із передової в тил на два-три дні, щоб ми помилися, здали одяг у пральню, змогли з’їздити до найближчого містечка в магазин.
Харчами нас забезпечують удосталь, тож не це гроші не тратимо. В основному купуємо вологі серветки, туалетний папір та газові балончики, з допомогою яких на передку готуємо їжу. Дуже дошкуляють гризуни: миші та криси. Їх там «не міряно». Буває, що через обстріли продукти до нас не довозять, а вивантажують десь серед поля у мішках. Не встигли їх вчасно забрати, а там миші вже ласують хлібом. Тому їжу готуємо собі самі на місці, так безпечніше. У нас є газові балони, туристичні плитки зі змінними балончиками. То кожен бліндаж їжу готує собі сам.
У москалів дуже багато дронів. Вони літають над нашими позиціями вдень і вночі. Одні фотографують наші позиції, інші скидають «воги» (осколкові боєприпаси). Тож маскування, якого мене навчили в Британії, є справді життєво необхідним.
Навпроти нас стоїть 155-та тихоокеанська морська піхота. Відстань до їхніх, як ми називаємо, «підерських» позицій – метрів шістсот. Вони готувалися до нашої контратаки і навезли на передок чимало протитанкових комплексів, з яких нас і обстрілюють, намагаються просуватися. Та їхні атаки ми успішно відбиваємо. Найстрашніше, коли починають «працювати» танки. То справжнє пекло. На власні очі бачив, як людині відриває кінцівки.
У стрілка в окопі мають бути запаси і їжі, і зброї
На позиціях поранення осколкові
– Коли нашого взводного медика поранило, мені доручили тимчасово виконувати його обов’язки, хоча маю і своє бойове завдання піхотинця. А в обов’язки медика входить визначити ступінь поранення, надати першу допомогу, організувати, якщо потрібно, евакуацію бійця із передової. Від нашої позиції до пункту евакуації близько чотирьох кілометрів. Несемо пораненого на ношах групами, які заздалегідь виходять на зміну на маршруті.
Мені ж доводиться пройти всю відстань і контролювати, як тримається турнікет, чи не відкрилася кровотеча, в разі потреби знову перев’язати пораненого. А ще на передовій у хлопців проблеми із колінами, які опухають. У підрозділі служать здебільшого чоловіки дещо старшого віку, яким доводиться багато бігати у повному спорядженні і таке навантаження одразу дається взнаки.
Наші позиції обстрілюють із мінометів і вдень, і вночі. Ворог навіть спробував таким способом розмінувати поля, аби провести танкову атаку – не вдалося. Наша артилерія із «Джавелінами» їм «насипала». Бачив, як працюють по ворогу «Хаймарси», «Цезарі», гаубиця «777». На «підерських» позиціях у різні боки розліталися і лопати, і людські кінцівки.
На наших позиціях поранення в основному осколкові. Під час бою осколком мені навпіл перебило автомат, але мене не зачепило. Але пізніше осколком від «вога» поранило руку. Після лікування у шпиталі ось дали десятиденну відпустку.
На війні локація для фото – окопна
Відвик від «мирного» шуму
– У бліндажі спимо на дошках, то коли приїхав додому і ліг на матрац, не міг заснути. А ще мені не вистачає під вухом рації. Там я навчився спати і чути, коли викликають мене: «Травень, Травень, вийди на зв’язок» – я відразу реагую. А коли викликають інші псевдо, то спокійно собі сплю далі. А ще відвик від «мирного» шуму: авто десь проїхало, діти сміються – я чомусь жахаюсь. На передовій шум зовсім інший, ти вже знаєш, що від нього чекати…
Біля наших позицій багато бродячих корів, які втекли із розбитих ферм. А ще там багато фазанів – у нашому селі курей, мабуть, менше. Фазани зранку підходять метрів на п’ять до наших окопів і співають. Якщо обстрілів немає, то навіть не відчувається, що йде війна. Про неї тоді нагадує лиш сморід від мертвих орків, що валяються навколо позиції.
А ще не знав, що донецька земля така важка. Щоб викопати чи поглибити окоп, окрім лопати потрібна й кирка, щоб пробити вапняк, якого там багато. Ще й обережно треба цюкати, не здіймаючи пилюки, бо може відразу прилетіти. Ставлення місцевих до нас різне. Одні можуть в лице посміхатися, казати, що вони за Україну, а за спиною іноді почуєш зовсім інші слова. Тож заради безпеки намагаємося не підтримувати стосунків із місцевим людом, а також не беремо від них ні води, ні харчів. Розумію, що війна швидко не закінчиться, але будемо стояти до кінця, до перемоги.
Володимир після поранення прийшов у коротку відпустку додому
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
