Ми живемо в період, коли українці по-новому відкривають власну історію, шукають відповіді на важливі питання в традиціях та обрядах, намагаються осягнути себе через пізнання власного коріння.
Музей українського поета-дисидента Василя Стуса є в його рідному селі Рахнівка на Вінниччині. Його співтворцем став місцевий житель Дмитро Омелянчук, який особисто знав Василя у дитинстві: жили майже по-сусідству. А вже у свідомому віці поставив собі за мету прославляти обдарованого й незламного земляка. Нині 93-річний Дмитро Омелянчук є директором цього музею. У мережі опублікували документальне інтерв'ю з ним, розповідає Переяслав. City.
"Отака була система..."
Василь СТУС. Міг стати лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури, але помер у концтаборі. Дисидент-українець, для якого рідна мова була ідентифікатором і маркером гідності та відданості своєму народові. Він принципово розмовляв українською, двічі був ув’язнений за антирадянську діяльність.
– Мене часто запитують, чи я пам’ятаю Стуса? Мені тоді було 9 років. А його батьки з дітьми переїхали в теперішній Донецьк, Василю було два роки. Але потім він приїжджав у наше село на канікули до бабусі, – розповідає у відеоінтерв’ю Дмитро Омелянчук.
– Отут недалеко є поле. Василь Стус малим туди ходив збирать колоски в 47-му році – тоді теж була голодовка. Сільський охоронник (я його знав особисто, він прийшов з фронту без одного ока) на коні об’їжджав ті поля і розганяв людей батогом, в тому числі і Стуса, змушував висипати ті колоски. А на другий день це поле переорали. Отака була система, такі були погляди і дії людей і нашого села…, – зітхає очевидець.
У 1990-му Дмитро Омелянчук взявся за створення музею Стуса, щоб в майбутньому зробити його центром виховання та розвитку молоді зі всієї України.
Директор музею Стуса у Рахнівці Дмитро Омелянчук
Досі жива "Стусова криниця", люди п'ють з неї воду
Василь Стус був четвертою дитиною у родині, народився 6 січня 1938 року. Побачив світ у хатині, якої вже немає. На тому ж самому місці – інший будинок, збудований у 1950-х роках. Але підмурок, каже засновник музею, лишився стусівський.
– У новому будинку жила братова Стуса Параска з чоловіком Миколою. Нині там живе їхній син Сергій. На стіні ми прикріпили пам’ятну табличку.
У дворі ще стоїть жива криниця, яку викопав батько поета Семен Дем’янович. І з неї досі багато жителів Рахнівки приходить набрати води. Так і називають – «Стусова криниця».
– Маленький Василько, напевне ж, із неї теж пив воду, – показує чоловік унікальне джерело.
Після навчання в Донецькому педуніверситеті Василь Стус працював учителем української мови та літератури в сільській школі Кіровоградської області. Потім служив два роки в армії, на Уралі. Тоді почав писати вірші.
У 1965 році в Києві в кінотеатрі «Україна» на прем’єрному показі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Василь Стус влаштував дисидентську акцію проти репресій української інтелігенції. «У залі присутня команда фільму, включно з Параджановим, журналіст В’ячеслав Чорновіл, а письменник Іван Дзюба виголошує в мікрофон: "Наступила реакція 1937 року. Зараз в Україні ведуться арешти інтелігенції – письменників, поетів, художників". Після цього Стус і Чорновіл кидають до публіки заклик: "Хто проти тиранії – встаньте!" – і самі піднімаються першими».
Після цього радянська влада зробила все, щоб ім’я Василя Стуса було не просто забороненим, а вважалося крамолою.
Василь Стус після заслання
"Побоявся, що все вернеться і його посадять"
Про земляка-дисидента Василя Стуса майже нічого не знали навіть в рідній Рахнівці. До 1990 року.
– Якщо хто і знав, то мовчав, – каже збирач музею Дмитро Омелянчук. – Бо для всіх він був рецидивістом, який зрадив радянському народу і відбуває своє покарання. Лише в незалежні Україні про Василя Стуса заговорили вголос як про геніального поета та дисидента, борця з тоталітарним режимом. І то з засторогою...
– У 1990-му році до нас у Рахнівку завітав начальник УВД області генерал-лейтенант Тяжлов Віктор Семенович. Мені тоді так сказав: «Міліція посадила Стуса, а ми його хочемо реабілітувати. Ти не проти, щоб ми у вас біля школи відкрили пам’ятник?» А потім сказав, що мають деякі документи і передав їх нам, щоб створити тут ще й кімнату-музей. А я був «за»! Ми почали збирати експонати, – згадує Дмитро Омелянчук.
Експонати в сільському музеї на малій батьківщині Стуса
– Пішли по родичах, які були в селі. Був тоді ще живий рідний дядько – Гончарук Гнат. Він був настільки заляканий радянською владою, що нам нічого не сказав. І нічого не дав, хоч у нього були і речі, і фотографії.
Далі ми пішли до двоюрідного брата Василя Семена Сіньківського. Він дав фотографії з умовою, що ми їх перезнімемо і повернемо. І більше нічого не дав. Теж побоявся, що раптом ситуація поверне назад, і його посадять.
Ну потроху з домашніх речей ми згодом зібрали куточок: робочий стіл, лампа, ручка, чорнильниця, навчальне приладдя. Він любив грати на гітарі – «Ой, люлі-люлі, моя дитино» – любив цю пісню. Потім Сіньківський таки передав нам патефон, який був у домі Стуса і він його слухав. Потім принесли портфель, рюкзак, футбольний м’яч. І оця люлька – це оригінал, точно та, в якій колисався малий Василь…
Оригінальна дитяча колиска Василя Стуса в музеї у Рахнівці
З роками однодумцям пана Дмитра вдалося зібрати понад 600 унікальних експонатів: окрім стусівської колиски, є його вишиванка, гітара та інші предмети побуту й одягу.
Куточок-карцер, де перебував останні дні Стус у таборі особливо режиму вже відтворили за тими знімками, які були оприлюднені. Василь пішов зі життя в ніч із третього на четверте вересня 1985 року. Серце, самогубство чи вбивство? Версій є кілька. 1990 року Василь Стус був посмертно реабілітований і перепохований на Байковому кладовищі в Києві.
Вітворена експозиція "Тюремна кімната Василя Стуса"
"Не погодився"
– Це та людина, яка віддана була ідеалам нашої держави, – каже про Стуса нині хранитель музейного спадку великого земляка. – Коли його везли з Києва на етап до табору, зробили зустріч із Валентиною Попелюх (дружина поета), очевидно, розраховуючи, що він відмовиться від своїх показань. Завели у приміщення, у сусідній кімнаті була дружина Василя. Йому сказали, що дозволять побачитися, якщо він не розмовлятиме українською. Не погодився…
У сільському музеї Василя Стуса на Вінничині нещодавно модернізували та оновили вітрини, стелажі та технічне оснащення. На це 100 тисяч гривень виділив Благодійний фонд «МХП – Громаді» в межах проєкту «Збереження культурної спадщини українців». Також у рамках цього проєкту відбулися зйомки інтерв'ю з директором музею.
Документальне інтерв'ю про Василя Стуса за посиланням https://youtu.be/cUExwvq-WHI
