У Переяславі живе чоловік, який ще змолоду опанував традиційно жіноче мистецтво вишивання. З-під його голки виходять сорочки, сукні, рушники, ікони, картини з барвистими витонченими візерунками. Таке захоплення виглядає дещо незвично, якщо зважити на його професію – полковник міліції у відставці. Про своє хобі Василь Микитович РЕВЕГА розповів Переяслав.City.
«Повишивав сорочок усій рідні»
– Зараз я вишиваю дві сорочки: одну для онука Макарчика, другу – для сина мого найкращого друга Слави Гетьмана. Уже спішу, бо мені ось 79 рік. Хтозна, чи встигну…
А почав вишивати так багато, коли народилася перша донька Люда. Я вишив їй першу сорочечку на 6 рочків, пізніше – вже «дорослу», красивішу. Багато одягу оздобив для дружини, але щось їй не вгодив: вона одну сорочку віддала матері, другу – сестрі, вона її десь у Києві продала…
Та я все ж понавишивав усій рідні: синові Віктору – три сорочки й теніску, невістці Наташі – сарафан, дві сукні, купу сорочок, старшій доньці Люді – дві блузки, середній Свєті – теж блузку і красиву сукню з калиновим узором на подолі й на поясі, вишиванки також є зятю, онукам.
На мені ось сорочка – сам собі вишив, це – «театральна», я в ній виступаю. Ще я маю вишиті моїми улюбленими маками картини. Принципово нічого не вишиваю на продаж, тільки дарую рідним та друзям.
Для мене ж вишивка – не заробіток, навіть не просто хобі чи розрада. Це як терапія. Я беру до рук голку з ниткою, дивлюся на узор, як би його краще скомпонувати, а поки шию, водночас усе моє життя перед очима, як у кіно: дитинство, армія, одруження, діти, онуки, робота, самодіяльність. Згадую, замислююсь, інколи сміюся, інколи плачу. Ось, наприклад, було нас в армії чотири друга – чотири Віктора. Один, мій кум, помер, де решта? Розкидало усіх життя…
«Мати сказала, що народився вчора, так і записали»
– Народився я в селі Комарівка, тому, що в 1972 році виселили, бо затопили Канівським морем. Мама була вдовою, в мене ще був старший брат. З мамою в одній хаті жила її сестра, вона тяжко хворіла і за місяць до мого народження померла, залишивши двох синів. Так і виховувала мама нас, чотирьох хлопців. Фактично я з’явився на світ 7 грудня. А 2 січня 1945 року почався перепис населення, і в нашу хату прийшли, спитали: «О, а це що за дитина? Коли народився?». Мати сказала: «Та вчора!». Так мене і записали 1 січня.
У голодовку 1947 року нас рятувала корівка. Було, мама її доїть, а діти вже сидять біля неї на порозі з кухликом, чекають молочка.
Пішов я до школи в Комарівку, там була семирічка, опісля ще й вечірню школу робітничої молоді закінчував. Вчився я непогано, але після 7 класу пішов уже працювати: спочатку листоношею, а далі – в колгоспі. Сільська робота дуже важка, а я був ще майже дитиною.
Був один випадок, коли я навіть плакав. Послав мене бригадир коткувати буряки. Кінь три рази пройшов по рядках, а тоді вперся – і ні з місця! Я не можу його зрушити, як не стараюся, а тоді він взагалі викрутився зі шлейки і пішов собі з поля, а вся «амуніція» там і залишилася. Так і прийшли ми в село удвох із конем: він собі, я за ним іду хничу. Бригадир подивився, сказав: «Та не плач, зараз я хлопцям скажу, вони закінчать».
Три роки возив ядерну боєголовку
– У школі дівчата «завербували» мене в художню самодіяльність, ми ставили п’єси. Одна була дуже цікава, називалася «Кум мірошника або сатана в бочці», там я в мішку ховався. Ще була вистава про пожежника…
До речі, забігаючи наперед, скажу, що з 2017 року я беру участь у переяславському самодіяльному колективі «Червона калина». Зараз готуємо театральну постановку за мотивами «Сорочинського ярмарку». І в ній мені знову доводиться ховатися в мішку!
У художній самодіяльності я був, і коли служив армії. Мене призвали 1 вересня 1964 року, потрапив у ракетні війська. Служити довелося аж три роки і два місяці, бо тоді відзначали 50-річчя жовтневої революції і нікого не демобілізовували, чекали, поки те все перейде. Частина наша розташовувалася у місті Нестерів Львівської області, зараз – Жовква.
Я служив водієм машини ракетоносця, а ракета моя називалася 8К14 і мала ядерну боєголовку. Отак три роки возив над головою смертоносну зброю. Хлопці з нашої частини у 22 роки вже були лисими. У мене теж волосся випадало жмутами, наприкінці служби полисів. Та як демобілізувався, то перестало випадати, трохи навіть відросло.
«Навчи їх вишивати!»
– У 1954-1955 роках мій брат служив в армії в Чернівцях, і був у нього там друг Саша Коржик. Він познайомився з його сестрою і написав, що приїде скоро додому у відпустку та буде женитися. Мама заходилася скоренько вишивати синові сорочку на весілля, а я їй допомагав – рахував хрестики, подавав нитки за кольором, щось і на манжетах підшив.
Ото тоді і взяв уперше до рук голку й нитки. У школі був робочий гурток, то хлопців, звичайно, відправили до майстерні. А вчителька знала, що я вишиваю, і мене залишила з дівчатами, сказала: «Навчи їх вишивати хрестиком». Так із дівчатами я й залишився.
ізніше навчився вишивати й гладдю. У ті роки ще були досвітки, то всі збиралися в нашій хаті, бо вона була великою – під час війни навіть розміщувався штаб. Запалимо гасову лампу, посідаємо на полу кругом неї, вишиваємо, співаємо, щось розказуємо, тепло, затишно… Я вишивав рушники, прошви для подушок, навіть три простирадла вишив.
«Очі, брови, чорнява коса – Боже, яка краса»
– Із 1970 по 1972 рік я навчався в Івано-Франківській спеціальній школі міліції, а після того за направленням мене відрядили на роботу в Чернівецьку область. Якось приїхав додому і в Мазінках зустрів свою майбутню дружину Марію. Вона тоді ще ходила до школи, яка була в селі Поділля. Хлопці кажуть: «Пішли з нами, дівчат зустрінемо зі школи».
Я й пішов. А як побачив її – Боже, яка красива дівчина! Очі, брови, чорнява коса… Дуже вона мені сподобалася. Взяв адресу, два роки ми переписувалися, а в 1971 році одружилися. Я тоді добився свого переводу до Переяслава.
«Прийду з прокуратури на обід, і пару хрестиків кину»
– У 1990-х роках дістати якусь схему узору для вишивки та нитки було справжньою проблемою. Але в нас родичі жили у Ленінграді, так називався тоді Санкт-Петербург, і там була фабрика з виготовлення ниток. То вони мені слали посилочки з кольоровим муліне – о, тоді я був багатий!
За все життя я вишив один-єдиний килим: на чорному тлі – червоні, рожеві, жовті, сині і блакитні квіти з пишним зеленим листям. Для нього мені доводилося розпускати плетені вовняні речі, нитки з них прав, прасував, а вже тоді вишивав болгарським хрестиком. Схему вишивки мені віддала троюрідна сестра. Пішов із нею в магазин по мішковину для основи, там подивилися на узор і подарували мені трохи іншу тканину, але вона підійшла.
Вишивав я того килима цілу зиму і ще й не впорався, закінчив місяців за чотири. Тоді працював у прокуратурі. Прийду додому на обід – пару хрестиків кину, після роботи як сяду вишивати, то й забуду, котра година. Дружина серед ночі просинається, а я з голкою сиджу. То вона мене в ліжко заганяла: «Та лягай уже спати, скільки можна!», – сміється.
Але повісити в хаті мій килим дружина не схотіла, то ми віддали його тещі – на кухні у неї висів. Ну недодивилася старенька, так що шерстяні нитки погризла міль. Коли ми її забрали в Переяслав доживати віку, то взяли і килим, зараз він у нашій літній кухні.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
