Він міг би ще багато років бути хорошим чоловіком дружині і батьком своїм дітям. Він міг би збудувати свій дім і лагодити власний автомобіль, він міг би їздити на вихідні до Дніпра чи в ліс, із кумами та друзями влаштовувати вихідні посиденьки... Він міг би ще багато чого зробити і прожити своє довге і щасливе життя…
Та на Україну напала русня, розпочала жорстоку війну на знищення нашого народу і Юрій Дяченко пішов захищати Україну. Сьогодні, 18 лютого, Герой повернувся додому на щиті, розповідає Переяслав.City.
Він нам сказав: «Я повернуся!»
Біля будинку на околиці Переяслава в мікрорайоні Солонці, де мешкав Юрій Дяченко, близько 11-ої збираються родичі, сусіди, друзі, почесна варта військовослужбовців 1 відділі Бориспільського РТЦК та СП. У ряд стоять траурні вінки «Вічна пам'ять Герою Юрію від побратимів», «…від хрещеників», «…від брата…», «…від сім'ї…». В останню земну дорогу Юрія Дяченка проводжають від будинку його рідної сестри Лєни. Вона так гірко ридає, оплакує брата і за батьків, які вже померли й не зазнали цього непоправного горя – хоронити свою дитину.
– Я з ним змогла поговорити востаннє 30 січня. Після того він ще з нашим рідним братом зідзвонювався, сказав, що йому восьмого числа іти в поле…а дев’ятого він загинув… – тільки й змогла крізь сльози сказати Юрина сестричка.
Поминальну відправу справляє благочинний о. Іван Бобітко біля помешкання, де жив Юрій Дяченко
Серед переяславців, які прийшли відати шану Герою, стоїть літній посивілий чоловік.
– Прийшов попрощатися, бо ми сім’ями дружили, його мати Наташа – наша кума, – розповідає Віктор. – Але я не знаю, що вам сказати… У мене вже немає слів… Дуже багато наших хлопців пішло, я часто на похорони приходжу. Недавно зятя поховали – Володимира Кочина. Ось поряд його дружина Людмила. Дивимося, що хлопці, які привезли Юру, шеврони мають такі ж, як у Володі були. Запитали їх, то вони, виходить, в одному підрозділі служили, позиції були за півтора кілометра…
– А з Юрою ми були однокласниками, в третю школу ходили, – каже Людмила Кочин. – Він був дуже добрим, веселим, щирим. Я з ним улітку перед його призовом бачилася. Поговорили, як звично: привіт, як справи... Хіба тоді могла уявити, що бачу його востаннє…
Жінка з оберемком червоних гвоздик підходить, загледівши, що розпитую близьких. Захотіла і собі розповісти про Героя:
– Юра у нас працював до мобілізації, ось тут неподалік – на автомийці ФОП Василенко. Шість років робив, то я добре його знала, – крізь сльози розповідає Надія Петрівна. – Юра дуже відповідальним був, свою роботу гарно знав і виконував. Якщо був час, то міг і на шиномонтажі допомогти, колесо збортувати, був безвідмовним – він усе вмів. А хазяйновитий який! Старався, щоб і дома були різні інструменти, знаєте, як ото чоловіки люблять те різне знаряддя… Дуже хороший був. Для нас це така трагедія…
Юра призивався в кінці січня, сказав нам, що проходить медогляд. Ну він ішов з таким настроєм бойовим, щоб перемогти ворога і повернутися. Він нам так і сказав: «Я повернуся!». Йому ось 15 лютого було б 38 років. Шість днів не дожив до дня народження. Видно, ми ще мало молилися за нього…. – плаче жінка.
– І наш Вова одного дня не дожив до своїх іменин, – додає тесть Володимира Кочина.
Його називали на позивний ЮТА
ДЯЧЕНКО Юрій Григорович, 1986 року народження. Загинув 9 лютого 2024 року під час виконання бойового завдання від вибухової травми внаслідок ворожого обстрілу поблизу селища Синьківка Куп'янського району на Харківщині. Така офіційна інформація військкомату.
Тіло загиблого Героя на рідну землю привезли його два побратими.
– Юра – справжній патріот, він захисник своєї Батьківщини і вірний друг, був прикладом для всіх, – добирає правильні слова 39-річний Євген, заступник командира роти, в якій служив Юрій Дяченко. – Він був оператором-радіотелефоністом взводу спостереження розвідувальної роти військової частини А 4784. Я прийшов, коли він уже служив, ми з травня разом. Юра ходив на завдання на спостережні пости, коли вимагала ситуація, то виходив безпосередньо і на бойові позиції у складі групи, виконував різні бойові завдання.
– Ми з Юрою разом мобілізувалися 30 січня. Він не був раніше в армії, і ми близько п’яти місяців проходили навчальну підготовку, потім і служили разом, а тепер ось він… – з гіркотою хриплуватим голосом розповідає побратим, переяславець на позивний «Шериф». Зауважує, що псевдо хлопці собі придумують нашвидкуруч. От Юрій просто змінив одну букву в імені – ЮТА. Сам же він купив якесь печиво, приніс хлопцям, а воно у вигляді зірочок. Вони сміються: як у шерифа. Так і призвали Шерифом. Загалом позивні придумують, щоб були короткими і чіткими, аби по рації легко було назвати. – За час служби в нас були різні ситуації. І він вивозив хлопців, і я його возив. Юра дуже добре розбирався в техніці, в зброї. Він як механік машини знав, міг зробити любу. Він усе вмів…
Юра поспішав влаштувати особисте
Побратими розповіли, що Юрій своє особисте життя ніби поспішав влаштувати: познайомився з жінкою Оленою вже під час служби, а незадовго до загибелі встиг оформити з нею офіційний шлюб.
– Взагалі про офіційне одруження у нашому підрозділі почали перейматися хлопці, хто був у цивільному шлюбі, після того, як прибули перші загиблі, – розповідає Євгеній. – Була ситуація: підходить якось один хлопець, він командиром роти був, питає, чи можна поїхати розписатися. Кажу, без питань: пишеш рапорт за сімейними обставинами. А він: та ні, я тільки зайшов сюди з хлопцями, то не поїду, а мені так, щоб дистанційно оформить. А тоді вже дозволили таку процедуру. Тільки поговорили з ним про це. Через два дні він пішов на позицію і він – «двісті». Загинув, так і не розписався, не встиг. От після того багато хто поспішив узаконити стосунки.
Юрій познайомився з Оленою влітку 2023 року, в серпні. У жовтні вони розписалися. Написав рапорт і його відпустили на таку подію, його дружина з Білої Церкви. Про загибель чоловіка їй повідомили з військової частини. А в Переяславі цю чорну звістку мусив принести сестрі офіцер військкомату Володимир Мамітько. Каже, з нею їздили і на опізнання – по родимках на тілі.
Юрій Дяченко загинув під час артилерійського обстрілу позицій, осколкове поранення в голову – його життя обірвалося миттєво. Хоронили воїна в закритій домовині.
– Їхню позицію обстріляли 9 лютого. І наступні дні ворог щільно все накривав вогнем, всуціль. Забрати тіло зразу було неможливо. Це треба було спланувати операцію з евакуації загиблих. Нам допомогли хлопці з суміжного підрозділу через кілька днів вивезти тіло, – розповів Євген.
У Харківцях останню шану земляку віддали всім селом на колінах, а місто збайдужіло
Відспівування загиблого захисника Юрія Дяченка священники ПЦУ провели у храмі Вознесіння Христового в Переяславі. Напередодні там же відправили чин похорону загиблого Воїна Андрія Пищика.
– Другий день поспіль переяславці прийшли до храму заради трагічної події – попрощатися з воїнами. Наші Герої повертаються додому назавжди – зі зруйнованим війною тілом, але з незламним духом. Вони до кінця виконали свій обов’язок. Ми ледве усвідомлюємо таку втрату зі стислим серцем, коли розум втрачає силу, замовкає голос і верх беруть емоції, – сказав у проповіді священник Іван Бобітко.
У Переяславі в неділю в середмісті порожньо
Після служби траурний кортеж пройшов через центральну площу. Переяслав у цей час був збайдужіло порожнім. Лише кілька людей вийшли на вулицю віддати останню шану Герою. Сьогодні ж неділя, базарний день, і місто спокійно собі спочиває, коли Герої за цей спокій пожертвували своїм життям. Як це несправедливо, не по-людськи…
Поховали Юрія Дяченка на цвинтарі в селі Харківці, звідки він родом. І місце для вічного спочинку йому відвели поряд із маминою могилою.
На прощання з земляком прийшли не тільки жителі маленького села Харківці, а й із сусідніх сіл, з міста, принесли багато квітів, було багато сліз і болю. Траурний кортеж зустрічали люди живим коридором на колінах від в'їзду в село і до цвинтаря.
Міський голова В’ячеслав Саулко висловив співчуття і подякував рідним, що в родині виріс такий прекрасний чоловік і захисник: «Батьки пишалися б таким сином, бо він – Герой!».
– Сьогодні сюди приїхали побратими Юри і я вклоняюся їм, що вони змогли його тіло забрати з поля бою та привезти додому, щоб поховати з усіма почестями як Воїна. Хоча він не був професійним військовим, він навчися цій важкій чоловічій роботі вже на війні. Хто розуміє, як це стояти на передовій розвідником. Юра виконував свою справу гідно, став досвідченим воїном, і загинув як Герой. Вічна йому шана і слава! – сказав Володимир Мамітько.
До закритої домовини підходять два ще молодих чоловіки в камуфляжі. Вони теж військові. Один з них особливо не може стримати гіркого ридання, його душу і тіло розриває гірка чорнота втрати. Ледве промовляє, що прийшов попрощатися з кумом. «Юра хрестив і мою дитину» – каже другий. – «Таких хороших як він уже не буде…»
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
