Павло Коваль (66 років) родом із села Велика Димерка Бориспільського району, майже два роки проживає у німецькому Франкфурті-на-Майні. Нещодавно приїхав у відпустку провідати рідних, поспілкувався і з кореспонденткою Переяслав.City.
Павло Коваль з династії військових
– Скучив не лише за сім’єю, а й за Батьківщиною, – зізнається чоловік. – Тут усе своє, рідне, але інколи так доля складається, що змушений жити й працювати на чужині...
У нашому роду по чоловічій лінії усі військові, я теж продовжив династію. У 2014 році командував ротою сухопутних військ ЗСУ на Донецькому напрямку. Мені довірили долю 78 бійців – усі були добровольцями. Під селом Костянтинівка, яке ми обороняли, йшли жорстокі бої. Були й важкопоранені, і контужені, але завдяки грамотному рішенню військового командування не було «двохсотих».
Мене кілька разів контузило, внаслідок чого маю інвалідність. Через те у 2016 році комісували, хоча, як кажуть, у душі залишився «навічно в строю». Підтримую стосунки з бойовими друзями, які й досі несуть свою службу у ЗСУ.
У лютому 2022 року, коли ворог перетнув наші кордони, я жив у селі Богданівка під Броварами. Це якраз на шляху Київ – Чернігів. І люди звернулися до мене, щоб очолив загін територіальної оборони. Ми зібрали таке собі угруповання з 200 осіб, мали сім автоматів. Я отримував повідомлення та вказівки від наших служб. Водночас із числа самооборонівців створили групу розвідки, яка доповідала про рух противника. Люди повідомляли один через одного: «Курсують селом, русня розстріляла чоловіка та жінку, які йшли дорогою. Чоловіків убивають, де побачать, вони бояться опору».
Розпуск тероборонівців і партизанський опір
Коли розвідники повідомили, що у бік Броварів рухається ворожа колона на п’ятдесят кілометрів, у складі якої сорок танків та сімдесят бетеерів, прийняв рішення розпустити тероборонівців, щоб зберегти їм життя. Вирішили вести партизанський опір, інформувати нашу військову частину про кількість ворогів та їх розміщення. Моїми інформаторами були хлопчаки-підлітки, бо загарбники на них особливо не зважали. А вони доповідали про те, як буряти чинять вбивства, грабують будинки та магазини. Завдяки їхній допомозі хлопці із тероборони підстерігали ворогів і нищили.
Згодом була домовленість про «зелений коридор», і багато жителів покинули селище. Отримав дозвіл від керівництва залишити свій бойовий пост і я, тож відразу пішов у Броварський військовий комісаріат: «Хочу воювати!». А воєнком подивився на мене і розпорядився: «Цього діда не пропускайте, він своє уже відвоював!». Як же мені жаль було те чути… Я військовий у чині майора, свого часу був армійським інструктором у Лівії, командиром роти у зоні бойових дій в АТО, керував теробороною, ми вели партизанську війну під носом ворога…
"Німеччина відкрито і толерантно приймає українців"
Отак я залишився вдома, сидів в інтернеті і читав новини. Натрапив на оголошення про роботу в Німеччині. Довго не роздумував. Дружина залишилася у Броварах доглядати стареньку маму, а я поїхав один.
Німецьку мову знав на рівні А1, цього було достатньо, щоб порозумітися у транспорті, магазині. Нині можу підтримати розмову простими реченнями, які потрібні для моєї роботи. Працюю за контрактом, тож про це більше не можу розказувати.
Німеччина відкрито і толерантно приймає українців, особливо жінок із малолітніми дітьми. Поселяють у готелях, будинках та квартирах – кому як пощастить. Мовні курси, проживання, харчування, одяг – це все надають безкоштовно.
Щомісячна допомога на одну особу становить близько 500 євро. На діток платять залежно від віку, але у середньому 400 євро. Та соціальні служби уважно слідкують за тим, як мами спілкуються із дітками. Вважається неприпустимим гримнути на малечу, а тим паче вдарити. За це можуть позбавити батьківства.
Українок на вулиці я впізнаю відразу: яскравий одяг, високі підбори, красиві зачіски, багато прикрас. Німкені значно простіше ставляться до своєї зовнішності, майже не користуються косметикою, а одяг обирають насамперед комфортний. Якщо бачу співвітчизниць, то пропоную допомогу перекладача, можливо, треба підказати чи проконсультувати про щось.
А взагалі слід зауважити, що охочим переїхати в цю країну все ж не варто розраховувати, що відразу матимуть власне житло, роботу й пільги. Такого не буде. Спочатку треба вивчити німецьку мову і багато працювати. Варто погоджуватися на будь-яку бодай трішки підходящу роботу. Матимете нагоду отримати рекомендацію, з нею потім можна підшукати престижніше місце.
Працюючих українців німці дуже поважають, стараються підтримати та допомогти. Якщо ж ви розраховуєте жити лише на пільгові виплати, то не матимете ні поваги, ні розуміння з боку німецького населення.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
