Кінець березня і до 2 квітня – у 2022 році це були особливими днями, коли Київщину повністю звільнили від російської окупації. Тож вирішив згадати саме тепер ті дні, та як їх запам’ятав особисто. Дослідники стверджують, що висвітлювати історичні факти мають моральне право лише ті люди, які були особисто свідками чи учасниками подій, про які пишуть чи розповідають. Ось і ці нотатки для Переяслав.City пишу через призму власного досвіду.
Тези зі щоденника
Другий день повномасштабної війни… Телефоную голові Ташанської громади Василю Петровичу Вовчанівському та старості села Помоклі Марині Даценко, питаю про можливість отримати зброю… Збираю чоловіків на своєму кутку… Їду в Ташань отримувати автомати… Будуємо блок-пости… Записав відео-звернення до всіх українців… Мало зброї і чоловіків… Добираємо захисників і укріплюємо позицію до гідної зустрічі окупантів: коктейлі Молотова, окопи, вогневі точки, бліндаж…
Автор Віталій Ходан на чергуванні на блокпосту. Березень 2022 р.
У теробороні зброї на всіх не вистачало
Серед усіх цих бурхливих подій окремою історією є доля кожної конкретної людини. Тож доречно тут розповім про 56-річного Олександра Ковальчука, з яким разом тоді стояли на блок-постах.
Олександр Петрович народився у Помоклях, нині мешкає у Броварах. Але в нашому селі живе його одинока мама, тому в нього тут другий дім. І коли 24 лютого уперше почали бомбити Бровари, він із рідними та близькими людьми, друзями приїхав у Помоклі.
Я саме збирався їхати в Ташань, зайшов до нього, щоб поцікавитись про його плани. Почувши, що я, 66-річний пенсіонер, їду по зброю, теж зібралися вирушити зі мною разом. Що тут почалося! Жінки молодих чоловіків заходилися голосити: «Не пустимо, подумайте про дітей…». А дружина Олександра, Світлана, хоч і так само плакала, на її обличчі закарбувався відчай, але вона розуміла, що чоловікам потрібно боронити самих себе і родини, рідну землю. Зрештою, приїжджі чоловіки дали мені свої три паспорти, щоб я, як буде змога, і на них отримав автомати.
Олександр Ковальчук з дружиною Світланою
Зброї всім не вистачило, її видавали лише місцевим чоловікам особисто в руки. Та коли постало питання чергування на блокпостах, то вже і місцеві жінки і ті, хто евакуювався, усвідомлювали, що в даний момент своїм емоціям потрібно дати раду і діяти прагматично. Тому до спільної справи долучалися всі, хто міг.
Наступного дня у громаді сформували тероборону. Обрали командирів, отримали інструктаж тощо. Чоловіків уже набралося разів у чотири більше, ніж було автоматів, за кожним з яких хтось був закріплений персонально. Тому їм перші дні доводилося чергувати на блокпостах і по 12 годин поспіль.
Зрештою вирішили, що кожен відповідальний за зброю підбере собі ще двох-трьох людей, яким довіряє, і передаватиме їм на період чергування. Тоді залучили до варти більше чоловіків, і змінювалися частіше. Тоді влилися в команду територіальних оборонців й Олександр Ковальчук та його зять Євген Іванко. А через місяць загроза російської окупації сіл громади минула, наше «військо» розформували.
На блокпосту біля с. Помоклі: Михайло Безверхий, Андрій Кушнір, Олександр Ковальчук. Березень 2022 р.
Починав воювати під Лисичанськом
Після того, як Олександр Ковальчук місяць провів на блокпостах у Помоклях, для нього розпочалася справжня війна.
– Коли звільнили Київщину, я повернувся на роботу. А 21 травня 2022 року отримав повістку з військкомату. У військовій частині в Києві нас майже місяць готували, як і колись в армії, по повній програмі: розпорядок, дисципліна, навчання військової справи, посилена фізична підготовка. Моєму животику пішло на користь – трохи схуднув. А потім мене доправили на бойову позицію 115 окремої механізованої бригади (ОМБ).
Олександр Ковальчук заприсягнув тримати оборону країни ще в теробороні Ташанської громади
Спочатку я прибув на передову в районі міста Лисичанськ. Запеклі бої йшли безупинно, ми відбивали ворожу атаку за атакою. Бувало, використовував до п’яти «магазинів» за одну атаку, а вони, як сарана, пруть і пруть. Наші з-за спини під’їдуть, випустять боєзапас і відійшли, а рашисти тоді починають бити по нам безкінечно.
Техніки і боєприпасів у рашистів було набагато більше. Вони весь час намагалися вклинитися в наш тил, щоб оточити. Людей не жаліли, їхні вояки йшли на вірну смерть. Було, засядуть у якійсь посадці і ведуть звідти вогонь, а часто і просто з відкритої місцевості, тоді ми їх і накриваємо. Там всі посадки випалені. Згодом нас перевели на позиції біля села Опитне. Картина така сама, різниця хіба що в інтенсивності атак та змінювалася погода.
На війні страшно, звикнути неможливо
– Як і будь-якій людині, мені було страшно. До такого звикнути неможливо. Буває, зависне вночі над головою яка-небудь «бяка», а ти гадаєш: свій чи чужий? Що видивляється? Чим це загрожує?... Чи ворожий літак вискочить, випустить ракети і миттєво зникне. А то як затягнуть ланцюгову канонаду артилерії, то й носа не висунеш з окопу.
Але страшніше за все було втрачати своїх побратимів. То дуже сумна історія, про таке й згадувати важко. У серпні 2022 року біля села Водяне в одному з боїв мене контузило вибухом артилерійського снаряду, автомат полетів в один бік, я в інший, а мій побратим загинув. Спочатку мене госпіталізували у селище Селідове, а потім перевели у Вінницю до військового шпиталю. Трошки підлікували і відправили на ротацію на полігон у Миколаїв, а звідтіля -- на полігон в Чернігів.
Із 7 січня 2023 року я вже був під Сумами, де повоював ще чотири місяці. Зі своїм підрозділом мав їхати до Куп’янська, та я вдруге зазнав поранення і мене доправили в шпиталь села Речки, а звідтіля до Києва. Там мені почали робити «капітальний ремонт».
На ноги поставили, але стан такий, що вивели поза штат у зв’язку з погіршенням здоров’я. Почалися медичні консиліуми, зрештою ВЛК з 15 листопада 2023 року призначила мені 2 групу інвалідності, пов’язану із воєнним захистом Батьківщини. Проходитиму курс лікування, реабілітації, а тоді знову буде перекомісія. Можливо, ще доведеться повоювати, якщо одужаю. Та краще б ця війна вже скінчилася. Занадто багато горя зазнав наш народ…
Віталій ХОДАН
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
