Обнімайте своїх рідних, обнімайте дорогих вам людей, допоки вони живі, поряд, поки можуть відповідати взаємністю. Бережіть тепло цих рук, сердець і стосунків. Бо обіймати холодну домовину, закриту навічно для мами, для дружини, для дітей і для всіх українців на білому світі – то випробування нелюдське...
Для рідних Захисника України Миколи СТУПАКА війна залишила тільки таку можливість. І тільки на три години в день останнього прощання з Героєм, сьогодні, 18 квітня. Історія про найкращу Людину і найвідважнішого Воїна – на Переяслав.City.
Село Мала Каратуль, а в ньому – великі Герої. Вони поховані в ряд на сільському кладовищі. Сьогодні там поставили четвертий прапор на могилі Миколи Ступака. Він був хрещеним батьком сина Степана Свищо, який лежить поряд, його дружина Іванна принесла на могилу квіти обом... Мама Олексія Іванова прощається з Миколою, і плаче над могилою сина, каже, він їй сниться. Ще не злиняли квіти на траурних вінках Олексія Журбаса – Олексієвого побратима, який побажав у разі загибелі поховати їх поряд. Тепер у них там свій підрозділ Небесного Воїнства.
«Мамо, не переживай, я ж у тебе сама осторожность!»
Закриту домовину з тілом Воїна Миколи Борисовича Ступака почесний караул військовиків привозить з моргу прямо до храму Воскресіння Христового в Переяславі. Тут всі рідні, друзі, земляки, переяславці. Стоять з оберемками троянд і тюльпанів. Сьогодні знову весь день дощ. Сьогодні знову вселенська жалоба за нашими Героями.
– Мій син на війні два роки у квітні було, як пішов, – плаче мама Любов Іванівна. – Восени торік приходив у відпустку, якраз Віті, його дружині, день народження було. Вони окремо живуть з дітками. Настрою в нього не було якогось негативного чи що… Він завжди на позитиві був. Я його прошу: «Синочку, будь обережним там, бережи себе». А він так якось спокійно усміхнеться і каже: «Мамо, не переживай, ти ж знаєш, я в тебе – сама осторожность!»
Чекала його додому, що може і на мій день народження приїде. У мене 16 квітня. А син не приїхав. Його вже не було на цьому світі…
«Його Залужний «Золотим хрестом» нагородив»
– Я йому казала, Коля, може вже хватить, ти вже повоював, а він: «Я своїх хлопців не покину. Все буде добре. Не переживайте, я все прощитую на десять кроків наперед». Він же там на передовій був командиром, його Залужний «Золотим хрестом» нагородив, іще якісь нагороди в нього були… – гірко ридає рідна тітка Героя Катерина Іванівна. – Він же мій перший племінничок, я його як рідного люблю, він у мене на руках виріс. Його не стало, і нам серце вирвали…
Золота дитина… Коля сад посадив, будинок перестроїв, оставалося тільки жить. Все сам умів, все сам робив. Він ніколи ні на кого поганого слова не сказав. Про маму і тата піклувався.
Все село знає, яким він був хорошим. Ось у січні йому Віта купила машину на передову, збір оголосила. То всі люди помогли, спасибі їм, відгукнулися, і свої сільські, і з других районів, волонтери, бо його багато знають і люблять, він дуже добра людина був. Коли загинув, речі передали дружині, а машину вона залишила там хлопцям.
А як він любив свою дружину, діточок! Він їм і понаварює, і уроки з ними поучить. Синок Діма, йому 15 років, казав: «Я хочу буть похожим на свого тата – таким же сильним і добрим, як він». А тепер Віта питає його: «Як думаєш, синочку, ми тепер справимося без тата?...» – «Справимося, мамо, аякже…», – каже, він же ще дитя, а тепер за батька відповідає… Донечка на рік молодша Влада, та сильно плаче, ой, як тяжко вона переживає…
«Ти ж у мене умничка, ти справишся»
– Це найдобріша людина у світі серед усіх, яких я знала за все життя. Він був душею компанії. Працював у Ковалині на фірмі, де виготовляють вікна, був бригадиром, там його теж поважали, любили, вже потім і на війні побратими цінували. Він був такий… Таких більше просто не буде… Діти важко переживають його загибель. Син, як і я, – на людях не плаче, а Влада дуже тяжко переживає. Тато їх балував, вона його любима доця… – розповідає Вікторія Ступак, дружина Героя. Вона вся стислася у крихітний мокрий кулачок болю, не дозволяє собі навіть тужити. Приречено дивиться на могилу, яку на вже спорожнілому цвинтарі засипають землею. Закінчилася церемонія прощання, люди розходяться, а вона залишається зі своїм довічним болем.
– 17 травня буде 16 років, як ми одружені. Після весілля жили разом із батьками 8 років, а потім купили собі будиночок і переїхали. Почали ремонт, будувалися, планували своє майбутнє. Потім прийшло 24 лютого 2022 року. Першого ж дня чоловік сказав, має щось робити, що треба йому йти у військкомат. А потім з’явилася інформація, що створюється загін тероборони і він зразу ж пішов туди.
Коли тероборону розформували, поїхав у воєнкомат нібито відмітиться – стандартна процедура, щоб потім, коли закінчиться війна, не було проблем. Там же сказав, що в нього все в порядку зі здоров'ям і він хоче служити. Мені він про це тоді не зізнався. А третього квітня його викликали, вручили повістку і він поїхав.
Спочатку був у військовій частині в Києві, а вже восени його направили на навчання в Польщу. Після того дали відпустку на тиждень. Він приїхав додому 3 грудня і вже 8 чи 9 числа поїхав у військову частину, а 22 грудня 2022 року Микола був на Донбасі. І по цю пору — без ротації.
За весь цей час – рік і чотири місяці – йому двічі дали відпустку по 10 днів. І ще я тричі їздила до нього, зустрічалися в Краматорську, коли його могли туди на день-два відпустити. Востаннє ми бачилися із ним 27 січня, я туди приїжджала…
Тоді ще поскаржилася: втомилася без тебе, мені дуже важко. А він: «Ти ж у мене умничка, ти справишся. Мені тут за вас спокійніше, бо я знаю тут обстановку краще ніж удома. Я пішов воювати для того, щоб вас ніхто там не зачепив і не обідив. Щоб ви були в безпеці».
Пізніше я так сильно, серйозно захворіла. Сподівалася, що він відпроситься додому, дадуть хоч 10 днів відпустки. Він знаєте як сказав: «Я зараз не можу, я своїх хлопців не покину…»
«Його загибель – це велика втрата для ЗСУ»
– Ми призивалися з Миколою разом ще в кінці березня 2022 року, я був його командиром, – розповідає Костянтин із позивним «Генерал». – Тоді тільки формувалася наша 12 механізована рота Президентської бригади. Ми поки роззнайомилися, то спочатку він видався дуже серйозним. А далі ми побачили, наскільки він відповідальний, дисциплінований. На нього завжди можна було покластися. Завжди. Ніколи не відмовлявся ні від якої роботи. Були ж різні хлопці, а він був взірцем воїна, прикладом був. Це не просто гарні слова, бо на війні просто так їх не кажуть. А Коля був таким – справжнім.
Спочатку він був навідником машини. Оскільки за ним закріплена техніка, то на позиції зразу не заступав, але постачав нам усе, допомагав. А коли людей катастрофічно стало не вистачати, то без питань з нами виходив на позиції. І виявилося, що він – природний коригувальник! У нього був до цього талант. Якщо Коля заступає, то ми могли спати спокійно.
Тому і для Збройних Сил України, і нас його загибель – це велика втрата. Ми не сумнівалися, що він дослужить до Перемоги. Ми й підозрювати не могли, що йому випаде така доля. Для нас це просто шок…
Він заводив групу на позицію і потрапили під мінометний обстріл. Нам вдалося евакуювати тільки його. Одного з усієї групи. Там ще 25 наших хлопців лежать, не можемо забрати. Це соледарський напрямок. Там ситуація дуже тяжка…
Ступак Микола Борисович, 15.12.1986 року народження. Служив командиром 3 механізованого відділення 12 механізованої роти 4 механізованого батальйону.
Загинув 07 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Роздолівка Донецької області.
Довжелезною автоколоною почесного супроводу траурний кортеж з тілом Героя Миколи Ступака проїхав від храму з Переяслава через Воскресінське у Малу Каратуль до будинку, де він так і не встиг нажитися в щасті з рідними дітьми та дружиною.
Уздовж всієї цієї скорботної дороги люди зустрічали свого захисника на колінах, шлях був засипаний квітами, і море людей на прощальній церемонії спочатку в родинному дворі, а потім на кладовищі.
Найкращі слова і подяки, і пошани, які добирали промовці на траурному мітингу, потопали в гіркому плачі мами, дружини, дітей, братів, сестер, всіх рідних і друзів...
"Ти ж казав, що своїх хлопців ніколи не покинеш, а покинув і їх, і нас..."
"Ти ж уже ніколи й не розкажеш мені, як тобі болить, синочку…"
"Хай же всі сили бережуть усіх синів і дочок...", – тужила мама.
І ніякі, ніякі слова не могли втішити горе рідних.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
