Стресові ситуації, надто великі емоції часто пробуджують в людей бажання і вміння творити. Або ж посилюють ті здібності й таланти, що були. Або додають нових тем і поштовхів, щоби свій внутрішній стан трансформувати в щось креативне. От і жителька Великої Каратулі, що на Переяславщині, 71-річна Анастасія Сахно принесла в редакцію Переяслав.City добірку власних віршів.
– Я вашу газету "Вісник Переяславщини" передплачую все життя. І вірші пишу з дитинства, – розповідає відвідувачка. – Колись хотіла прийти з ними, а потім подивилася, перечитала – ні. Вони не такі доладні, як ви публікували, бувало, інших поетів.
А зараз знову повернулася до цієї думки. Точніше, мої подруги та сусідки підштовхнули. Живу сама, бо чоловік уже 13 років як помер. Діти окремо мешкають: маю двох дочок і сина, трьох онуків. Але в них свої турботи, інтереси. Я ж, як упораюся з домашніми справами, то сідаю і щось записую.
Анастасія Сахно записала у зошит свої ранні вірші з пам'яті
Анастасія Сахно записує у зошит свої ранні вірші з пам'яті
Згадала ті вірші, що раніше придумала, – ось позаписувала їх у окремий зошит. Бо я працювала у бухгалтерії місцевого нашого господарства. Діти, дім, хазяйство – роботи було багато, то ніколи було сідати за зошити. Але все тримала в голові.
А то було якось давно, в 2005 році. Внучка прийшла і каже, що вчителька загадала їм скласти вірша, а я ж не поет! Ну сіла і склала ось такого:
Заглядає сонечко
У моє віконечко,
Лагідно всміхається,
Промінцем торкається.
Я теж йому всміхнуся,
Швидко піднімуся,
Личко умиваю –
У школу поспішаю!
На випускний теж писала виступ від імені батьків віршем, людям сподобалося. Але потім відклала цю справу.
Та коли почалася велика війна, то з 2022 року почала знову писати. Почую про когось із земляків, новини подивлюся, і щось на думку спаде – рядки ніби самі й складються віршем. Я розумію, що вони простенькі, але щирі.
Бувало, вийду на вулицю з сусідками посидіти-погомоніти, то читаю їм, а вони слухають і плачуть. Одна каже: «Якщо сама не підеш у редакцію, то давай я понесу!». То якщо щось надрукуєте, хай таким як я, буде почитати.
* * *
Світить сонечко у небі, посилає промінці,
І теплом всіх зігріває, хто живе на цій землі.
Навіть пташечка в садочку весело співає,
А на вулиці щаслива грає дітвора.
Ну а тут уже й сирена гучно загула,
Щоб ховались всі, хто зможе, в укриття.
Бо летять до нас ракети, щоб життя наше забрати.
Путін в нас на Україні рішив імперію російську збудувати.
Та цього ми не допустимо, нас ніколи не зламати!
Тож давайте, любі друзі, мої сестри і брати
Об’єднаємось всі разом,
Будемо ворога всі бить, нашу землю боронить!
* * *
Посадила мати в саду біля хати
Червону калину, а поряд із нею – колючу шипшину.
Червона калина стала усихати,
А колючая шипшина буйно проростати.
Жила мати одиноко у старенькій хаті
І провела своїх синів рано у солдати.
Синочки єдині, зовсім молоденькі
Пішли захищати Батьківщину-неньку.
Сидить мати зажурена сама біля хати,
На шлях довгий поглядає,
Своїх синів-соколиків з війни дожидає.
Плаче, молиться, благає,
Та, бідненька, ще не знає
Що одного сина в живих вже немає.
Як червоная калина стала усихати,
То колючая шипшина – буйно проростати…
* * *
Велика Каратуль – це рідне для мене село.
У цім селі я народилась,
І тут пройшло усе моє життя,
Колись цвіли тут квіти і раділа вся земля,
А зараз на Україні іде війна,
Москаль прийшов на наші землі
І нищить все живе і неживе.
Давайте всі ми, козаки й козачки,
Візьмемо зброю вмить
І будемо всі разом від москалів Вітчизну боронить.
На це нас Бог благословив!
Борітеся, поборете – як сам Шевченко заповів.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
