Сьогодні, 8 серпня, Переяслав знову оповив смуток. Центральними вулицями знову прямує траурна процесія — люди проводжають в останню путь свого Захисника – Руслана БОРДЮКА. Йому навіки залишилося 33 роки.
Наші Герої відходять до Небесного війська, щоб стати зірками в небі, нашими янголами-охоронцями. Вони не хотіли помирати – мали плани, хотіли жити, любити, працювати, народжувати дітей. Не судилося…
Руслан Євгенійович Бордюк народився 3 грудня 1990 року, мешкав у місті Переяслав, навчався у ЗОШ №7, зараз – ліцей імені Володимира Мономаха. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі він опановував знання та вміння за напрямом «Фінанси і кредит» й у 2016 році отримав диплом.
Руслан Бордюк служив водієм відділення радіаційного захисту військової частини у складі 28 ОСБ. Загинув 02 серпня 2024 року під час виконання військових завдань в районі села Новогродівка Покровського району Донецької області. Залишився вірним військовій присязі, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет України.
Похорон велелюдний, на прощання завітало дуже багато містян, переважно молодь – друзі, колеги, однокласники. У багатьох у руках квіти, пишними вінками та квітковими корзинами заставлений майданчик перед Воскресінським храмом, де відспівували загиблого Героя.
Неподалік стоять купкою жінки, утирають сльози.
– Руслан був золотою дитиною, таким, знаєте, сонечком, – плачучи, говорить Алла, колега Лариси — мами Героя. – Завжди усміхнений, завжди на позитиві, добра, чесна, порядна дитина. Коли таке трапляється, не знаєш, що й сказати... Це страшна втрата і для сім`ї, і для друзів, і для всіх тих, хто його знав. Така прекрасна молодь – це цвіт нашої нації. І цей цвіт так нещадно нищать… Він із дуже хорошої сім`ї, і батьки виховали справді чудового, достойного сина, нашого Захисника і Героя.
– В останню нашу розмову, як Русланчик дзвонив, то сказав: «Тьотя Свєта, я так хочу вас побачити, я так за вами скучив!». Ось і побачилися, синочку... – схлипує жінка. – Я його знаю з трьох місяців... Це син моїх кумів, наші діти росли разом. Такий хороший хлопчик, світлий, завжди усміхнений. Він працював торговим представником у яготинській компанії, розвозив воду по переяславських магазинах. Люди як дізналися, що він загинув, одно мене питають: «Це він, це Руслан? Він до нас воду привозив, ми цього хлопчину знаємо!». – «Так, – відказую, – він….».
На війну ж він пішов добровольцем: «Я знаю, що таке зброя, що таке дисципліна, що таке армія. Мені треба йти, моє місце там», – казав рідним і друзям.
– Він пішов на війну, розуміючи, що може статися й найгірше, – сказав у проповіді капелан Дмитро Волошин. – Наші захисники виконують найбільшу заповідь – любові. Вони віддають свої життя за ближнього свого. Тому що люблять, тому що розуміють, що якщо не вони, то хто? Так судив Господь, що Руслан став одним із тих наріжних каменів, на яких і тримається зараз Україна. Я знаю цю сім`ю, вони кожної неділі відвідували храм, дружина, дітки молилися за мир і за свого чоловіка й татка. Вся надія у цій війні тільки на нас, на простих людей. Служити в Збройних силах України – насправді велика честь, а не щось ганебне, що кожен хоче втекти чи відкупитися. Не кожен здатен одягти військову форму і стати захисником.
Зовсім недавно Руслан приїжджав у відпустку, і коли вже прощався, мама його благословляла, рідні обіймали, і не думав ніхто, що наступна зустріч буде такою. Ми з ним планували зустрітися – не вийшло, бо він раніше поїхав, дзвонив потім, казав, ось із Вами поп’ємо кави, зробимо селфі… Зробили. Щиро співчуваю Вашій сім`ї у невимовній втраті,
– Учора ми ховали воїна Івана Романенка у Великій Каратулі, і всі жителі села навколішки проводжали Героя в останню путь. Сьогодні ж прощаємося з Русланом. Я добре знав Руслана, дивлюся на труну і не можу повірити, що його з нами вже немає. Рівно місяць тому, теж 8 числа, він приїздив у відпустку не просто так, а на похорон свого кума Андрія Гриценка, якому було теж 33 роки. Коли Руслан уже їхав, то, ніби передчуваючи загибель, прощався з усіма, казав: «Там пекло. Я боюся, що не повернуся вже звідти». Так і сталося, всього через місяць. Це страшне горе, і як пережити цю трагедію батькам, дружині, дітям? Ми будемо завжди пам’ятати нашого Героя і підтримувати його родину, – зауважив у прощальному слові міський голова Вячеслав Саулко.
За дорученням І відділу Бориспільського РТЦК та СП до рідних і близьких Воїна звернувся представник ДФТГ-2 Олександр Молоткін:
– У страшну годину Руслан узяв до рук зброю і пішов захищати рідну землю. Сотні тисяч синів і дочок України, такі, як і він – це наш щит. Своїми тілами вони захищають нас. Руслан був нашим щитом і сьогодні повернувся «на щиті».
У невимовній скорботі схиляємо голови перед вами і з неймовірною вдячністю схиляємо коліна перед Воїном. Він буде вічно жити у нашій пам’яті, у своїх дітях і онуках, які завдяки йому виростуть у вільній країні.
…Билася об віко труни і голосила мати, заливалася слізьми, обіймаючи домовину, дружина, почорнілий від горя батько не помічав нікого і нічого навкруги, усі знайомі, рідні і близькі не стримували ридань. Ми втрачаємо найкращих – розумних, люблячих, відданих, працьовитих. Нехай буде проклятою ця війна…
У Героя Руслана Бордюка залишилися мати Лариса, батько Євген, брат Богдан, дружина Людмила, 12-річний син Ярослав та 5-річна донька Поліна.
Поховали Руслана Бордюка з усіма військовими почестями на Андрушівському кладовищі.
Вічна пам’ять Захиснику, вічна слава Героям.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
