Переяслав знову в жалобі. На кладовищах дедалі більше жовто-блакитних стягів, і 14 серпня на Підварському цвинтарі додався ще один. Захисник Борис Дудка повернувся додому. «На щиті». Назавжди. Тепер він – у лавах Небесного війська, яке вічно оборонятиме Україну. І нас із вами, повідомляє Переяслав.City.
Дудка Борис Іванович народився в 1970 році, проживав у Переяславі. Служив водієм відділення забезпечення військової частини.
Загинув 2 серпня 2024 року під час виконання військових завдань в районі населеного пункту Новогродівка Покровського району Донецької області.
У храмі Святого Володимира – яблуку ніде впасти, на подвір’ї теж людно. Знайомі, друзі, однокласники, колеги-поліціянти – усі прийшли провести захисника Бориса Дудку в останню путь. Квіти, сльози, туга, жаль – так живе наше місто останнім часом.
Мабуть, не можна сказати про Героя Бориса Дудку краще та детальніше, ніж це зробила його племінниця Анастасія, яка розповіла про нього у дописі:
«За ці три роки повномасштабної війни ми хвилювалися за нього, захоплювалися ним, допомагали, молилися. Ми розуміємо, що таке війна. Але все одно тужимо за ним.
Шкільні роки Бориса Івановича пройшли в стінах Переяславської школи №4. Він був затятим футболістом, а на уроках – сором’язливим.
Моя бабуся (його мама) працювала там продавцем у буфеті. Пізніше в цій школі навчався його син та племінниця (я), котра згодом почала працювати вчителькою.
Після 11 класу прийняв присягу на вірність українському народу у військовій частині міста Артемівськ (Бахмут). Потім служив у місті Конотоп. За зразкову службу мав відзнаки.
По завершенню служби повернувся в рідне місто Переяслав, де закінчив навчання в Центрі професійної-технічної підготовки за спеціальністю «Зварювання». Професія і водночас хобі супроводжувало його протягом життя. У кожному мікрорайоні міста є зварені з металу ним двері, ворота, паркани.
У віці 20 років був запрошений на службу у Переяславське відділення міліції ГУ МВС. Віддав 25 років службі на вірність українському народу.
Після виходу на пенсію працював у приватній охоронній фірмі.
Із початком повномасштабного вторгнення (у віці 52 років) на другий день пішов у ТЦК (військкомат), де був мобілізований добровольцем та розподілений в 45 окрему артилерійську бригаду, 87 протитанковий дивізіон (ПТРК ), посада водій.
У той період Київщина була окупованою, в Україну приїхали «Джавеліни», з яких вчили стріляти всіх у дядьковій бригаді. І він у тому числі з них стріляв. Тоді, в перші два тижні, як росія наступала в Україні, він був у боях під Бучею та Ірпенем. Потім, коли область звільнили, їх відправили під Бахмут та Вугледар, пізніше в Авдіївку.
У 2022 році з сім`єю він бачився тоді, коли бригада була на доукомплектуванні декілька днів.
Він виконував особливі бойові завдання: з відстані до 2 км група військових, з якими він їздив та працював на позиціях, знешкоджувала бронетехніку. Такі виїзди були на 1, 2 або 4 дні в засідці зі швидким переміщенням.
У той період часу я проводила акції зі зборів крові та на зібрані кошти з донатів закуповувала рукавиці, турнікети, біноклі для його відділення.
Посилки, які мені допомагали збирати (мої учні, переяславські волонтерські організації, люди, що донатили, знайомі волонтери з інших міст) зі швидким харчуванням, шкарпетками, стрічками, засобами гігієни, окопними свічками та дитячими листами – все їхало до нього в гарячі точки.
У кінці 2022 року відділення, в якому дядя Боря виконував особливі завдання, було відзначено державними нагородами.
За оборону держави Борис Дудка був відзначений головнокомандуючим Збройних сил України Валерієм Залужним нагрудною відзнакою «Сталевий хрест».
У 2023 році був нагороджений за оборону держави нагрудним знаком «Ветеран війни / Учасник бойових дій».
Жодних фото чи публікацій під час служби він не робив в соцмережах, говорив, що там, де він буває, легко можна потрапити в полон. А там по фотках в інтернеті швидко вичислять, хто і що. Не можна підставляти побратимів та командира.
У червні 2023 бригаду розформовують, стан здоров’я Бориса Івановича погіршується, є підстави звільнитися за станом здоров’я, але моральний обов’язок захищати Україну був сильнішим.
У серпні він продовжує службу, його переводять в 28 окремий стрілецький батальйон піхотинцем. До весни 2024 року він разом із побратимами знаходиться в окопах на кордоні з росією в Харківській області, посада – кулеметник. По 4 доби з повними стрічками набоїв до старого кулемета Дєгтярьова та ДШК (в свої 53 роки!).
У березні 2024 року за станом здоров’я дядька переводять на посаду водія в цьому ж батальйоні.
У червні 2024 року друзі сімʼї (родина Мільгевських із Переяслава) закривають збір для стрільців батальйону, з якими Борис Іванович виконує військові завдання, та по завершенню відпустки він привозить тепловізор, окуляр нічного бачення та павербанк у зону бойових дій в районі Покровська.
У якийсь період часу збір став, і я тоді запропонувала дядькові підключити учнів школи, в якій він навчався. На що він відповів: «Я захищаю цих дітей, не хочу, щоб вони несли гроші. Є банка, є збір – хто хоче, той нехай долучається без звернень персонально до них. Бо всі знають, що в країні війна».
В останній день відпустки ми зустрілися.
Він – сивий-сивий, але, як завжди, веселий. Поговорили. Обійнялися. Кажу: «Рада була Вас бачити, а він весело на прощання каже: «Дасть Бог, побачимося!».
2 серпня в Донецькій області вночі росіяни здійснили комбінований штурм українських позицій в населеному пункті Новогродівка Покровського району, в результаті якого Дудка Борис Іванович отримав травми, несумісні з життям.
Я дякую розвідці та військовослужбовцям батальйону, які знайшли тіло і повернули рідним. В умовах постійних обстрілів та загрози власному життю – дякую, що не залишаєте побратимів на полі бою.
Дядя Боря завжди був усміхненим та привітним. Коли бачилися, зустрічав посмішкою, запитував, як справи і якщо потрібна була допомога, міг у той самий момент поїхати і допомогти. Таким був наш Борька.
За три роки служби, незважаючи на операцію на хребті, цукровий діабет, двобічне запалення легень, тиск 220, він повертався до служби на вірність країні.
Він говорив, що війна закінчиться, і на нас чекає велика відбудова…
…Робіть при кожній можливості фото з вашими рідними військовими. Говоріть і розповідайте їм важливі речі. Дякуйте за службу, щоб вони знали, наскільки важливими і цінними є їхні життя, особливо сьогодні. Бо не знаєш, коли буде остання зустріч.
Я, як його рідна племінниця та вчителька, хочу, щоб мої учні, близькі люди, містяни знали, що він вартий того, щоб його рідна школа вшанувала пам’ять про нього і мала відповідну іменну табличку на стіні. Українським Героям Слава! Навіки Слава! Слава! Слава!».
Таке враження, що на похорон зійшлося чи не все місто. Жалобний кортеж розтягнувся на всю вулицю, зустрічні ж зупинялися, ставали на коліна, схиляли голови у шані.
«Ой синочку, ой синулічка, ти ж моя дитина, на кого ж ти мене покинув! Та ніхто ж мені більше не подзвонить, ніхто не спитає, як я, чи болять мої ноги… Та що це робиться, була дитина – і немає! Немає… Ой, ой Боже, синочку мій, останню минуточку я з тобою, я біля тебе, синулічка моя, дитятко моє!..» – голосіння старенької матері, що в риданнях падала головою на віко, вибивало сльози, здавалося, навіть із каменю.
Поруч захлиналася плачем дружина, обіймаючи труну. Нескінченним рядом ішли до закритої труни переяславці, торкалися до гробу, залишали поруч букети, просили пробачення, дякували Борисові за службу, за мирне поки що завдяки військовикам життя…
– Я знаю їх дуже давно, хоча більше спілкувалася з його дружиною Майєю. Ви знаєте, коли війна, коли таке трапляється, ніхто не може сказати навіть за себе, як поведеться. У перші не те що дні, а у хвилини Борис нікому нічого не сказав і пішов добровольцем. Навіть Майя не знала. Її викликали тоді терміново на роботу, а він їй дзвонить і каже – прийди, підпиши документи, які – потім скажу. Уявляєте?
І вона так захоплювалася цим вчинком чоловіка, так ним пишалася… І він теж, для Бориса служити, приносити користь, захищати батьківщину від ворога було честю та гордістю. Я його як бачила останній раз – сивий-сивий, як лунь, усе ж вік… Він був чудовим сім’янином, сином таким, що мати натішитися не могла, тільки-но з’являлася якась вільна хвилинка, його й просити не треба було, він усе на світі у дворі і в хаті робив. За синами просто упадав, батьком він узагалі був неперевершеним.
Від нас ідуть найкращі, найсміливіші, найвідважніші, ті, для кого честь і присяга – не порожні слова. Ми так страшенно сиротіємо! …А моє ім’я не важливе. Важливе те, що Бориса більше немає…, – говорить жінка, не помічаючи сліз, які стікають на комір чорної сукні.
Сержанта Збройних сил України Бориса Дудку поховали з усіма військовими почестями на Підварському цвинтарі.
У воїна залишилася мама, дружина, двоє синів, рідний брат, племінниці.
Вічна пам'ять та шана нашим Героям. Співчуття рідним та близьким.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
