Майже п’ять років у переяславському Центрі надання соціальних послуг та соціальної інтеграції діє відділення підтриманого проживання для клієнтів з ментальними порушеннями. Це нова для України форма соціалізації людей з психічними захворюваннями. Але в Переяславі вже мають напрацювання на рівні експертів і готові допомагати в розвитку цих послуг іншим, розповідає Переяслав.City.
«Мені тут набагато краще»
Нову практику директорка Центру Раїса Голованова запровадила першою на Київщині. А наприкінці 2023 року тут відкрили другий будинок підтриманого проживання завдяки міжнародному проекту. І тепер мають достатній досвід, щоб поділитися з колегами, розуміють виклики та оцінюють результативність такого підходу в наданні соціальних послуг. Найперше – це зміна якості життя клієнтів цього Центру.
– Мені тут набагато краще, бо можу вільно виходити в місто, відвідувати храм – понад місяць там читаю на кліросі, – каже пані Ірина. Вона одна з перших клієнток будинку підтриманого проживання, який відкрили в 2019 році на вулиці Кузнєцова. Доти Ірина два роки була пацієнткою обласного стаціонару психоневрологічного відділення, що розташований у Переяславі.
– Я вже два роки як працюю у геріатричному відділенні фахівцем з фізичної реабілітації, – зауважує Ірина. – За фахом я філолог, викладачка англійської мови. Втім ще з 19 років займалась фітнесом, аеробікою і шейпінгом, тобто маю досвід і знання в цій сфері, знаю трохи анатомію і можу навчати інших. Ще люблю читати поезію. Мені важливо розуміти і відчувати свою значимість.
Ірина читає "Лілею" Тараса Шевченка на культурно-просвітницькому заході в музеї просто неба
Наталія і Олексій мешкають у своїй окремій кімнаті в тому ж будинку. Свого часу вони опинилися в спеціалізованих закладах, які є окремо для чоловіків і жінок у різних містах. А проєкт із соціалізації, який впроваджує Раїса Петрівна, допоміг їм зустрітися і створити пару. Вони тепер планують навіть офіційно одружитися. У переяславському Центрі вже є і такий досвід.
Інтернат асоціювався з негативом і відразою
Історія розвитку переяславського закладу є певною мірою відображенням своєрідної еволюції всієї системи надання соціальних послуг в Україні. Це важливо врахувати для усвідомлення того, як вони прийшли до теперішнього рівня і розуміння своєї місії. І це можна сприймати як алгоритм цілком доступних дій, які варто наслідувати іншим громадам.
Коли в 1993 році Раїса Голованова прийшла працювати в цю сферу, у місті діяв «Територіальний центр обслуговування одиноких непрацездатних громадян та інвалідів». За такими людьми доглядали соцпрацівники в домашніх умовах. Та не завжди така допомога була достатньою і якісною, тож згодом директорка організувала стаціонарне відділення, де самотні і немічні люди, як то кажуть, доживали віку під постійним наглядом і в належних умовах. Базою для цього були два невеликі приміщення в різних кінцях міста. Вони дісталися у власність міськради незавершеними і доводила їх до ладу вже Голованова.
Будинок обласного психоневрологічного інтернату помітно змінився
На той час у місті розміщувався і обласний заклад – психоневрологічний інтернат для жінок на вул. Шевченка, 2. І багато років для переяславців це місце асоціювалося тільки з негативом і навіть відразою. Це зараз там лунає сімх і музика, подвір'я приваблює погляд квітами і затишком, з кухні доносяться аромати свіжої випічки. А тоді обласний департамент не міг там дати раду, а побачивши, як працює Голованова, фактично поставили їй умову – переходиш директором цього будинку-інтернату. Вона погодилася з умовою, що прислуховуватимуться до її побажань і рекомендацій.
– Мені було шкода покидати те, що я вже зробила, і я запропонувала об’єднати ці соціальні заклади в місті й створити Центр як єдину установу. Це був перший експеримент на всю Україну і міністерство з цим погодилося. Сказали: хай спробує, але це неможливо буде витягнути, занадто багато там роботи. Я попросила, якщо не можуть чимось допомогти, щоб не заважали, – нині з усмішкою пригадує Раїса Петрівна той виклик.
Перший виклик прийнято
І вона його прийняла. У 1999 році створили Центр, а через рік відкрили ще одне відокремлене відділення для реабілітації дітей з інвалідністю. На той час при Центрі вже діяло стаціонарне відділення, де проживало десятеро осіб старшого віку, які потребували стороннього догляду – своєрідний міні будинок-інтернат. На його послуги був запит, тож із квартири в багатоповерхівці, де він спочатку розміщувався, переїхали у приватний сектор міста на Петропавлівську. Там був теж занедбаний будинок, який привели до ладу.
Житловий будинок на вулиці Кузнецова, один із перших у структурі центру, згодом пропонували для перебування безхатченків, які з’явилися у місті – центр взяв і їх під свою опіку. У 2014 році туди заселили багатодітну родину з Луганщини, які вимушено виїхали звідти через війну. А в 2019 році там відкрили перший будинок підтриманого проживання.
Вчилися у німецьких колег
Майже десять років триває плідна співпраця переяславців із німецькими колегами. Саме в них переймали перший досвід, стажувалися, періодично отримують матеріальну допомогу.
Німецькі партнери фонду Олівера Брауна зібрали гуманітарну допомогу переяславцям
Німецькі партнери фонду Олівера Брауна привезли гуманітарну допомогу переяславцям. 2019 р.
– Наш друг та партнер Олівер Браун, керівник сервісного центру для людей похилого віку в місті Магдебург, допомагає нашому центру з власної ініціативи, залучає партнерів. Ми неодноразово бували в них, і саме в Німеччині я побачила таке відділення, як воно організоване, на яких локаціях. Як там ставляться до людей з ментальним порушеннями, як із ними спілкуються – як із рівними!
На шляху України до Євросоюзу однією з вимог було закриття будинків-інтернатів як інституцій. Як зауважує Раїса Петрівна, європейці вважають, що такий психоневрологічний інтернат – це територія несвободи. І їх не повинно бути. А допоки такий заклад юридично існує, Раїса Голованова організувала там роботу так, щоб його пацієнти почувалися вільними людьми і могли реалізовувати всі свої уміння.
Підопічні центру займаються творчістю
Клієнтка Центру пані Ірина мешкає в будинку підтриманого проживання, самостійно готує великодню випічку
Клієнтка Центру пані Ірина мешкає в будинку підтриманого проживання, самостійно готує великодню випічку
– Коли наше міністерство соціальної політики вперше озвучило такі ідеї, ми вже знали, як їх втілити. Хоча тоді не було ще жодних нормативних документів. Я ризикнула на експеримент – розробила типове положення, його затвердили в обласному департаменті, і ми відкрили перший будинок підтриманого проживання.
Директорка зауважує, що коли потім уже з’явися загальний документ, то відрізнявся тільки одним пунктом – щодо фінансового забезпечення. Міністерство рекомендувало віддавати на руки 100% пенсії клієнтів, яких переводять у таке відділення.
– Я з ним не згодна. У наших реаліях ці люди не зможуть утримувати себе за ці невеликі кошти, які їм призначені, – каже Голованова. – У нас пенсія клієнтів витрачається так: 25% залишається в них на руках, а 75% іде закладу, і ми забезпечуємо їх житлом, комунальними послугами, харчуванням, медичною допомогою і звісно, соціальним супроводом.
Людина, яка дійшла до такого рівня відновлення, що вийшла з інституції, вільно пересувається містом і має можливість десь підзаробити на свої додаткові потреби. При цьому від нас має гарантований життєвий мінімум послуг.
Раїса Голованова з мешканкою будинку підтриманого проживання
«Ми щасливі разом і піклуємося один про одного»
У першому будинку нині проживає семеро осіб. З них три пари, які поєдналися завдяки гуманістичним проєктам Раїси Голованової: вона запрошувала на проживання та знайомство зі своїми підопічними жінками чоловіків з інших подібних закладів. Звісно, попередньо вивчала їхні медичні картки, історію перебування, особливості поведінки та характеру.
Саме так познайомилися й Наталія та Олексій.
– У нашому закладі проводили конкурс краси серед дівчат і я стала переможницею, – ділиться Наталія. – А Льоша разом із хлопцями приїхали у гості з такого ж закладу в Бородянці. Ми познайомилися, хотіли зустрічатися. Тоді Раїса Петрівна дозволила нам жити разом як родині у цьому будинку. У нас окрема кімната, ми підзаробляємо трішки для себе грошей.
Олексій – «продюсер» Наталії. Вона співає, а хлопець добирає їй пісні, музику, проводить репетиції.
– Ми хочемо ще спробувати співати дуетом, – додала Наталія. – Ми щасливі разом і тут нам подобається, можемо піклуватися один про одного. У вересні плануємо одружитися.
Вони живуть, певною мірою, самостійним життям. Самі вирішують, що і коли приготувати поїсти, як провести вільний час, навіть влаштуватися на роботу. Клієнти будинку підтриманого проживання вільно виходять за територію за власними потребами, але про це неодмінно повідомляють куратора будинку – соціальний працівник-асистентка там перебуває постійно і дещо скеровує.
Мешканці будинку підтриманого проживання отримали в подарунок книгу від кухаря Клопотенка, обирають, що готуватимуть на вечерю
– Якщо вони зустрічають собі пару, взаємно бажають бути разом, то я не заперечую. Коли в нас створилася така перша пара – то був історичний момент! – усміхається Раїса Петрівна. – Юлія була нашою клієнткою психоневрологічного інтернату, Ярослав – з Бородянського будинку-інтернату. То хлопці приїжджали до нас, то з концертами наші дівчата їздили туди – так налаштувалося знайомство. Юля з Яриком то в нашому центрі трохи поживуть, то в Бородянці – так цілий рік експериментували. Потім я прийняла рішення про відкриття першого будинку і вони стали першою парою, яка туди заселилася.
– Ярик заробив грошей і купив телевізор, мені фен – я навіть не знала, сюрприз зробив, – усміхається щиро по-дитячому 35-річна Юлія. Ярослав зауважує, що вміє сам і готувати, ось днями навіть плов зварив.
«Я особисто їх виводила у світ»
Потім була друга така пара, третя. Родичі одного з хлопців недавно забрали пару до себе додому пожити, так би мовити, у відпустку. А до того у будинку-інтернаті була підопічна Лєна, мала статус недієздатної. Після курсу реабілітації їй відновили дієздатність, вона змогла жити за межами закладу, створила пару і недавно офіційно оформила шлюб. До речі, працює в Центрі молодшою медичною сестрою з неповною зайнятістю.
– Майже всі пацієнти, які потрапили в психоневрологічний інтернат, були позбавлені дієздатності, на той час це була така вимога. Тепер ми інколи бачимо прогрес, що людину з першої групи інвалідності можна відправити на комісію і перевести на другу групу. Та повернення саме дієздатності – це проблема і величезний шмат роботи. Пройти суди, експертизи важко морально і психологічно. Але ми це зробили і вже не для одного нашого клієнта. Та вони все одно потребують соціального супроводу, бо діагноз не зникає.
Підопічні Центру на загальноміському благодійному заході "День вишиванки"
Підопічні Центру на загальноміському благодійному заході "День вишиванки"
Директорка Центру зауважує: щоб перевести клієнтів на такі умови життя, була тривала підготовка не тільки з підопічними, а й з колективом. Соціальні працівники пройшли спеціальні навчання, тренінги, підвищували кваліфікацію і сертифікацію. Була велика робота і в громаді загалом задля максимальної соціалізації людей з ментальними порушеннями.
Пані Ірина у будинку підтриманого проживання має окрему кімнату, працює і проводить вільний час, як бажає
Особистий простір мешканці будинку підтриманого проживання облаштують на власний смак і потребу
– Наші підопічні перші рази почали виходити за межі закладу, щоб перейти у відділення реабілітації на іншій вулиці за пару кілометрів. Це був процес звикання: їх до міста і міста до цих людей.
Спочатку вони дуже соромилися своєї інакшості. Вони відчувають, як на них дивляться, як сприймають. Тому ми подбали, щоб у кожного був свій індивідуальний одяг, взуття, зачіски – все різне, своє. Потім вони почали виходити на різні публічні заходи, і тоді я старалася особисто виводити їх у світ – ходити разом з ними. Казала: не соромтеся, бачите, я поряд, мене всі знають і вітаються як до мене, так і до вас. Значить, ви захищені і не треба нічого боятися. Мешканці міста також бачили поряд зі мною цих людей і теж старалися ставитися до них, як до рівних.
«Вони заслуговують на життя, гідне людини»
Раїса Петрівна зазначає, що зрештою їхній перший досвід привернув увагу і таку форму як підтримане проживання міністерство стало рекомендувати для впровадження. Відкрити другий будинок наприкінці 2023 року Центр зміг уже завдяки міжнародним партнерам. Міська рада безкоштовно виділила в довгострокове користування окрему будівлю комунальної власності. Щоправда, приміщення було, знову ж таки, майже аварійне. Але перевагою була чимала територія в затишному місці і майже поряд з основним корпусом Центру.
За кошти проєкту «Психічне здоров’я для України» (MH4U), що реалізується за підтримки уряду Швейцарії, в будинку зробили капітальний ремонт частини площі. Облаштували кілька житлових кімнат, великий хол, спільну кухню, душові та пральню. Сучасні зручні меблі, техніка, словом, дуже затишна домашня обстановка.
У новому будинку розраховано місця для проживання десяти людей. Вони самостійно справляються з побутовими потребами, відвідують різні психологічні та творчі заняття, які додатково профінансував проєкт, соціалізуватися їм допомагає асистентка, приходить психолог. Біля будинку є невелика грядка, садок, клумби, які мешканці самі доглядають.
– Цей будинок розташований у житловому кварталі, поруч є сусіди, і дуже важливо, щоб вони адекватно сприймали наших резидентів. На жаль, у нашому суспільстві ще з обережністю сприймають таке проживання поруч з людьми, які мають психічні порушення. Хоча здебільшого вони їх набули вже в свідомому житті. Багато наших резидентів мають вищу освіту, раніше працювали на відповідальних посадах. Проте так склалося, що вони потрапили до нас у заклад. Але попри це вони безперечно заслуговують на гідне людини життя і ми намагаємось допомогти їм у цьому ось таким способом, – зазначила Раїса Голованова.
Головне – створити умови і дати шанс
Реформування будинків-інтернатів неминуче і досвід переяславського Центру важливий. Але в багатьох закладах – це одна велика будівля і немає вільних приміщень за межами. Як варіант, можна на відстані хоча б 300 метрів від основного корпусу, якщо є достатньо території, ставити модульні будиночки і на їх базі відкривати такі відділення, радить Голованова.
Будинки підтриманого проживання – це своєрідна альтернатива інтернатним закладам, де до клієнтів ставляться не як до хворих, а як до рівних, де умови проживання близькі до домашніх, де є можливість вибору, відносної свободи, самореалізації. Головне – створити їм такі умови і дати шанс. Водночас дуже важливо показати суспільству, що люди з певними психічними розладами здатні до самостійного життя за певної підтримки.
Мешканки другого (нового) будинку підтриманого проживання на кухні дивляться книгу кулінара Клопотенка. Тут жінки самі готують собі їжу. Кажуть, люблять смажену картоплю
За цими грядками доглядають мешканці будинку підтриманого проживання самостійно
– Основне, що треба для відділення підтриманого проживання – це не просто соціалізація, вихід у місто цих клієнтів, а їхня зайнятість, щоб вони не сиділи на одному місці у тому будинку. Я бачила в Німеччині величезні території для них із майстернями різного напрямку, куди ходять працювати ці люди. У нас такого немає. Ми створили на базі закладу невеличкі свої майстерні. Наші клієнти там займаються творчістю, хто що вміє і хоче: вишивають, плетуть, малюють. Кілька підопічних мають офіційну роботу в нашому Центрі. На жаль, роботодавці, навіть на пільгових умовах, поки не поспішають брати на роботу наших підопічних.
«Це мій особистий ризик»
Директорка переяславського Центру зауважує, що нині це питання в країні просувається активніше. Як приклад наводить Львівську область, де є відділення підтриманого проживання для молодих людей з інвалідністю. Вони проживають вдома, у своєму власному житлі, але послуговуються допомогою соціальних працівників. І таку практику важливо розвивати в нашому травмованою війною суспільстві.
Водночас Раїсу Голованову запрошують до участі в багатьох нарадах та конференціях саме щодо підтриманого проживання людей з ментальними порушеннями. Вона як експертка входить у робочу групу громадської організації «Ліга сильних», які разом з Харківським інститутом досліджень соціальних напрямків систематизують досвід, вивчають проблемні моменти і шукають варіанти їх вирішення.
Навіть з таким, здавалося б, успішним досвідом, Раїса Петрівна поки далека від оптимізму.
– Зараз державу цікавить: як люди з ментальними порушеннями можуть проживати в громадах і наскільки громада готова їх прийняти? Одне – це громадам, які і без того обмежили в бюджетах, потрібно фінансувати додаткові видатки. А ще коли йдеться про людей з психічними порушеннями, то ви уявляєте, скільки треба часу, сил, терпіння і всього іншого, щоб громадську думку, розуміння і ставлення до таких людей змінити? Я витратила на це роки. А ще проблема кадрів: молоді спеціалісти, психологи не хочуть іти працювати в такі заклади.
І ще важливо: можна розробити програму, виділити приміщення, зібрати колектив. Але щоб розпочати це – має прийняти рішення особисто керівник. Так, працює команда, щоб відібрати резидентів на підтримане проживання, фахівці дають свої висновки, але зрештою всю відповідальність я беру на себе. Це мій особистий ризик.
Тому колегам так і кажу: якщо ви готові відповідати за те, що виводите цих людей у громаду, в суспільство, надаєте їм самостійність, але і забезпечуєте їхню безпеку водночас – тоді дійте. А якщо ви хочете просто відкрити такий будинок і посадити цих людей там під замок – тоді й не починайте.
Клієнту Центру соціальних послуг та інтеграції долучаються до загальноміських заходів
Клієнти Центру на екскурсії в музеї просто неба Переяслава
Матеріал створено за підтримки громадської спілки «Ліга сильних» та Міжнародного фонду «Відродження» у межах проєкту «Деінституалізація можлива (ДІМ)». Він не обов’язково відображає позицію партнерів та є відповідальністю авторів матеріалу.
