Депутати Переяславської міськради на сесії 19 вересня повернули історичну назву одній з найдавніших шкіл міста – музичній. Досі вона мала офіційну назву – мистецька школа імені Павла Сениці. Восени 2024 року вона відсвяткує свій 70-річний ювілей, тож це рішення є своєрідним подарунком всім тим, хто весь час так і називав її музичною.
До знаменної дати Переяслав.City підготував серію публікацій про різні сторінки літопису закладу і його людей. Ми зібрали факти та документи, спогади і світлини – нанизали, як перлинки, в добірному намисті історії музичної школи.
Продовження. Початок ТУТ
Легендарний завгосп
Із стін школи (насправді умовних, бо вони не єдині), вийшло багато талановитих музикантів, майстерність яких упродовж цих років плекали кілька десятків педагогів. І не тільки. Бо робота школи була б неможливою без технічного персоналу, який забезпечував там комфорт, чистоту і порядок.
Анатолію Самойленку 81 рік. У музичній школі він працює 56 років! І весь час на одній посаді – завгоспом. Анатолій Максимович показує запис у трудовій книжці:
— У 1968 році на цю роботу мене запросив Едуард Миколайович Солдатов, який тоді був директором. Тоді моїми обов’язками була доставка брикету, нарубати дров, наносити води та інші господарські справи. Приміщення обігрівали грубами, їх топки виходили в коридор, де закладалися дрова та брикет. Груби топили техпрацівники, вони й попіл вибирали та виносили у вигрібну яму, яка була за приміщенням школи. Той сарай, у якому ми зберігали брикет, є на території ЖЕКУ ще й досі.
У кінці 1970-х, коли збудували центральну котельню, до неї підключили опалювати й музичну школу. Тоді я відчув полегшення: "Уже не дроворуб!" – усміхається чоловік.
Анатолій Самойленко із 1968 року дотепер працює завгоспом у музичній школі
Заява Анатолія Самойленка про прийняття його на роботу. 1968 рік
Але централізованого водопостачання тоді ще не було. Воду набирав і носив від колонок, добре, що вони були майже поряд — біля колишнього кінотеатру. У музичній школі відвели місце, де на стільці стояло велике відро та кухоль, із якого всі пили воду. Посеред коридору стояв умивальник, старше покоління добре пам’ятає його: бачок, куди заливали воду, від нього кран, а внизу тумбочка, де ставили відро, щоб стікала вода.
Будівля музичної школи на той час мала невеличкий концертний зал, який міг умістити близько 50 осіб, та 7-8 кімнат, де проходили заняття музикою.
Ще перший директор школи Мирон Татур затіяв розширювати приміщення, при ньому заклали цоколь на добудову для нових класів. При керівництві Володимира Проказова було повністю завершено будівлю у тому вигляді, якою вона є на сьогодні – добудували концертний зал та кілька навчальних класів, – розповів Анатолій Максимович.
Музейна кімната музичної школи
Вчилася грати на коробочках з-під ампул
Олена Павленко (67 років) навчалася у музичній школі із 1964 по 1972 рік у класі фортепіано. Із задоволенням розповідає, як проходив прийом до музичної школи:
— На фортепіано був конкурс по 4-5 осіб на місце, тому завуч і директор почали агітувати мене записатися на скрипку. Але я твердо стояла на своєму: "Хочу на фортепіано!" – пригадує Олена Василівна. – Мої батьки були лікарями, часто приносили додому порожні коробочки з-під ампул, щоб я ними гралася. Я їх розкладала в рядочок і перебирала пальцями, імітуючи гру на фортепіано. Мріяла, що колись гратиму на справжньому інструменті.
Після того, як екзаменатори перевірили мої музичні здібності: слух, ритм, музичну пам’ять, декламацію, то таки погодилися записати мене на клас фортепіано.
Олена Павленко
Першою моєю учителькою була, нині вже покійна, Тамара Василівна Панасенко. Не одна я пригадую її як талановитого педагога та висококласного професіонала. Займалася я з нею двічі на тиждень протягом семи років. За місяць наших уроків на фортепіано батьки сплачували 17 рублів 50 копійок. На той час це була серйозна сума! Приміром, обід у ресторані коштував 10 гривень.
Ще запам’яталися уроки фортепіанного ансамблю. Уже не пам’ятаю ім'я моєї напарниці, із якою я виступала, але жоден концерт не проходив без нашої участі. Також часто виступали на обласних академічних концертах у місті Бровари, де захищали честь школи, та на звітних концертах музичної школи.
Хочу теплим словом згадати викладачів – подружжя Солдатових Едуарда та Лідію. Саме вони брали активну участь у моєму професійному становленні. На уроках Лідії Олександрівни ми заслуховувалися розповідями про композиторів. Вона навчила нас слухати та розуміти музику й усе, що стоїть за звуковою палітрою. Також із вдячністю згадую викладачів Головко Лідію та Вадима, які читали в нас теоретичні дисципліни.
Я навчалася вже в десятому класі, як мені запропонували попрацювати із учнями 1-2 класів. У школі була нестача кадрів по класу фортепіано. Пам’ятаю випадок, коли переступаю поріг музичної школи, а до мене уже біжить моя учениця, дівчинка ромської національності, й міцно обіймає. Я знайшла підхід і контакт із дітьми.
Потім я пішла навчатися у Київський педінститут імені М.Горького на музично-педагогічний факультет. Після закінчення працювала у переяславському педагогічному училищі на музичному факультеті. А коли відкрили у Переяславі спочатку інститут, а потім він став університетом, то викладала в ньому педагогічні дисципліни. Двадцять п’ять років віддала вищій школі! Із 2002 року знову повернулася на роботу до музичної школи за сумісництвом. Із 2013 року працюю тут на постійній основі.
"Тікав із моїх уроків, а нині грає на п’яти інструментах"
Лідія Тесля після закінчення Київського музичного училища отримала направлення на навчання до Київського інституту культури імені Корнійчука. Після його закінчення прийшла працювати у переяславську музичну школу, викладати по класу баяну.
Лідія Петрівна Тесля у музичній школі навчає грати на баяні
— Перший рік вела оркестр народних інструментів, який складався із десяти осіб, – ділиться спогадами Лідія Петрівна. – У оркестрі були домри, баяни, балалайка. Домра — складний інструмент, щоб його опанувати, потрібно мати унікальний слух. Навчала грати на цьому інструменті своїх вихованців протягом п’яти років. Пам’ятаю своїх учениць Наталію Журбу та Валентину Журбу, які були дуже здібними ученицями й окрасою оркестру. Згодом серед жителів міста став популярним баян. Найчастіше віддавали дітей саме у цей клас.
Пам’ятаю випадок із моїм учнем Олександром Шинкарем. Хлопчик не хотів вчитися у музичній школі, постійно тікав із уроків. Батько приводив хлопця до школи майже за руку, а після закінчення уроків — відводив додому. Спільними зусиллями таки змусили Олександра закінчити курс музичної школи. Він вступив до Переяславського університету на музичний факультет, а потім сам навчився грати на цимбалах, гітарі, сопілці, флейті та саксофоні.
Перша гітара стоїть у кабінеті як реліквія
Володимир Євсевський у 1985 році по переводу із педагогічного училища прийшов працювати в музичну школу. Розповідає як це було:
— Мене запросив тодішній директор школи Володимир Проказов і запропонував відкрити клас гітари, – ділиться спогадами Володимир Вікторович. – І так оце як започаткував цей клас, так і веду досі протягом майже 40 років! Навесні 2025 року будемо святкувати ювілей. Гітара, на якій починав навчати перших учнів, стоїть досі у кабінеті як реліквія. Поряд — інструменти фірми "Музіма", які у 1986 році придбали за ініціативи завуча школи Юрія Шкарупіна.
Володимир Євсевський навчає учнів гри на гітарі
У клас гітари завжди найбільше охочих навчатися, тому є конкурс під час набору
Першим моїм учнем був Олександр Шинкар, який після музичної школи вступив до Канівського культосвітнього училища. Згодом сам започаткував клас гітари у Канівській музичній школі. У Переяславській музичній школі імені І.П.Сениці працює нині як колега один із моїх кращих учнів — Накоренок Руслан Іванович.
За 39 років роботи у музичній школі випустив понад 80 учнів. Із них 20 пов’язали своє життя із музикою, закінчивши навчання у різних музичних закладах. Вони успішно працюють у музичних школах, грають у естрадних оркестрах та оркестрах народних інструментів.
На сьогоднішні гітара користується надзвичайною популярністю. При вступі до музичної школи конкурс у клас гітари найбільший.
Хотілося йти на роботу, серед викладачів була тепла та дружня атмосфера
Наталія Чернова приступила до роботи у музичній школі у кінці 80-х. Ось її спогади про початок діяльності у музичній школі:
— На роботу я прийшла за запрошенням директора школи Володимира Проказова, – розповідає Наталія Іванівна. – На той час на фортепіанний відділ був великий наплив й виникла потреба у нових викладачах. Завідувачка відділу Ельвіра Шкарупіна була високопрофесійним і вимогливим викладчем. Приємно було працювати під її керівництвом. Музична школа була на хорошому рахунку в області: проводилася методична робота, учнівські концерти вражали майстерністю та яскравістю.
Володимир Проказов створив у колективі атмосферу дружніх стосунків, взаємодопомоги та взаєморозуміння. Пам’ятаю, як проводили суботники, виїзди із концертами та інші заходи. Їхали у автобусах, а дорогою співали та жартували. Жодна поїздка не відбувалася без присутності Володимира Федоровича. Для нього школа завжди була на першому місці. Коли у когось із колективу траплялося горе, то він був першим, хто підтримував цю людину.
Ольга Андріївна Захарець започаткувала святкування Дня музики за цікавим сценарієм. А новорічний концерт перетворила у яскраву феєрію. Ця традиція продовжується і дотепер.
Теплим словом хочу згадати Ларису Павлівну Сахно. Вона і зараз працює викладачем класу фортепіано. Лариса Петрівна — одна із перших протягнула мені руку підтримки, коли я прийшла працювати у музичну школу. Ми ділилися нотами, порадами, слухали учнів перед виступами, давали поради, зауваження.
Ще пригадую той час, коли ми переходили у нове приміщення. Перейшли завдяки зусиллям батьків наших учнів та директора музичної школи. Мама нашої (тоді ще учениці, а нині викладачки) Олени Валеріївни Доброскок зуміла згуртувати батьків учнів на рішучі дії: вони активно допомагали нам із приміщення ЖЕКУ виносити музичні інструменти та заносити у нову будівлю, де тепер школа і працює.
Міськом партії — під музичну школу!
Дев’яності роки для музичної школи були складними. Добудоване приміщення із 1987 року вважалося аварійним, про що свідчили сигнали санепідемстанції до міському партї. У газеті "Комуністична праця" за 1990 рік у статті "Музична школа: Як вийти з кризи? писали: "Міськом партії, отримавши інформацію про аварійність приміщення музичної школи намагається в невідкладному порядку вжити заходи по ліквідації такої ситуації".
Далі із статті дізнаємося, що "міськом партії пропонував адміністрації школи спланувати роботу так, щоб вони використовували для занять окремі приміщення у окремих установах. Але пропозиції не було узято до уваги. Адміністрація школи зосереджує увагу на вселенні в якесь одне приміщення. Йшла мова про передачі під музичну школу приміщення міському партії або міськрайвиконкому".
2.10.1990 рік
Питання про приміщення для музичної школи близько півтора року не сходило із гасел політичних плакатів на мітингах та служило причиною бурхливих пристрастей. Громадськість вимагала: "Міськом партії — під музичну школу!". Серпневі події, після яких була зміщена компартія з ролі правлячої і заборонена, відкрили можливість використати будинок міському для навчання дітей.
"Школу не переводили, а її просто зайняли!"
Переяславець, один зі свідків тих подій, котрий досі не хоче назватися публічно, розповів таке:
– Насправді музичну школу ніхто офіційно не переводив, її просто зайняли! У газетах про таке не писали. На той час у місті дуже плідно працював осередок РУХу, завдяки його активістам та батькам дітей і відбувся цей перехід у нове приміщення.
Перше жовтня, 1991 рік. Йду повз музичну школу, а біля неї багато машин, люди виносять інструменти: баяни, піаніно, інше різне приладдя. Один із батьків учня із Великої Каратулі того дня возив із поля буряки, а тоді приїхав вантажівкою в Переяслав, щоб перевезти із старого у нове приміщення музичної школи фортепіано.
Бачив і як сержант, який охороняв партійне майно, охоче допомагав батькам вихованців школи носити шафи, столи та інші речі. Над входом тепер уже музичної школи замайорів синьо-жовтий прапор. Це була ініціатива "рухівців". Усе це було завдяки нашому народу, він творив історію свого міста. Якщо народ захоче, то вирішить найнасущнішу проблему.
1971 р. Сидять: Дебеляк В. А., Виногородський М.І., Солдатова Л. О., Кулик Р.І.. Стоять: Дебеляк Ю.М., Дубінчук Ю.О.
Народ творив історію нашого міста
У кабінеті першого секретаря розмістився оркестр баяністів, другого — кабінет сольфеджіо та теорії. Замість табличок з прізвищами партапаратників зявилися нові "Клас баяну", "Клас фортепіано" та ін. Музичну школу відвідувало на той час 375 учнів з міста та сіл району, яких навчали 40 педагогів. У новому приміщенні народився і хор педагогів за ініціативи завуча Юрія Шкарупіна.
Далі буде...
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
