Ольга Кобилянська: життя, творчість і боротьба української письменниці-модерністки

Переяслав.City

04 грудня 2024 19:17

«Живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру» – писала свого часу Ольга Кобилянська. Українська письменниця-модерністка, рання учасниця феміністичного руху на Буковині і майстриня драматичної оповіді, а ще – близька товаришка Лесі Українки. Ольга Кобилянська прожила життя, що стало зразком того, як змінювати світ, залишаючись вірною собі. Переяслав.City розповідає про життя жінки, якій хотілося більшого.

Справжня дата її народження – 24 листопада

Ольга Кобилянська прожила довге й насичене життя. «Боже, коли і який буде мій кінець?» – таким записом завершує Ольга свій щоденник. Це був час її життя, коли всі важливі творчі події лише набирали обертів. Вона вважала, що життя кожної людини залежить від долі, і це слово часто трапляється в її творах. Цікавий факт зазначає Кобилянська в одному зі своїх листів:

«Питаєте, коли я рождена. 24 листопада року 1863-го. Святкую, але день тих своїх уродин звичайно 27 листопада, бо десь я ще з-за молодих літ вичитала, що день 24 листопада – день недолі – от в тім і вся річ».

Дівчина, якій було «тісно» в її часі

Дочка дрібного службовця, Ольга народилася в родині, де освіта і творчість цінувалися, але можливості були обмежені. Батько хотів, щоб діти вивчали «корисні» науки, тож улюблені заняття Ольги – читання й написання віршів – не отримували підтримки. Зрештою, вона стала «самоучкою»: читала німецькі книжки, вивчала літературну класику, писала свої перші твори тією ж німецькою мовою.

Це не завадило їй критично оцінювати середовище, в якому росла. «Ідеал моїх ровесниць – це чоловік і шлюб. А мені хотілося більшого», – писала вона у щоденнику.

Фото: starylev.com.ua

Закінчила лише 4 класи німецькою мовою, української навчалась у репетиторів

Ольга закінчила лише чотири класи «нормальної школи» в Кимполунзі. Там викладали лише німецькою мовою.

«Ми, шкільне «дівчурство», мали дуже добрі вчительки. Межи нами визначалася особливше одна, змадяризована словачка – пані Міллер», – так згадує про свою улюблену вчительку письменниця.

Для Ольги вона стала навіть приятелькою поза межами навчального закладу: «Вона імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись у дискусії хоч би з ким». Ольга називала її «пані Сталь» і вважала себе «її вибранницею, з котрою вона любила ходити на довгі походи і захоплювати її своїм чудовим даром мови…». У повісті Кобилянської «Царівна» вчителька пані Міллер стала прообразом пані Марко.

Української мови юна Кобилянська навчалася у вчительки-українки протягом кількох місяців. Решта її знань – наполеглива самоосвіта. Практично всі україномовні книги, які читала Ольга, привозили додому її старші брати-гімназисти.

«Ми живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру»

Її брат пережив російський полон. Знала ціну слову «мир»

Мир – дуже важливе слово для Кобилянської, і вона точно знала йому ціну. Під час Першої світової її брати, Степан, Юліан і Олександр, були мобілізовані до австрійського війська. Кобилянська потерпала за долю Олександра, який тривалий час перебував у російському полоні в Петропавловську, не мала звісток від брата Степана…

Перо Ольги Кобилянської подарувало чимало творів антивоєнного спрямування – «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда», «Сниться», «Зійшов з розуму». Письменниця пише про війну, використовуючи народнопоетичні засоби: свист і шум куль порівнює з природними стихіями – градом, зливою, дощем. Ревіння, гуркіт бою на тлі заграви пожеж асоціює з пеклом. З особливою тугою пише про землі, знесилені боями: «По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають» (фрагмент із воєнного нарису «Сниться»).

Щемку фразу написала Кобилянська в листі до подруги Христі Алчевської: «Ми живемо як в мішку і вичікуємо спокою-миру».

Родина Кобилянських, 1898 р. Батько Ольги Кобилянської та сама письменниця сидять крайніми справа

Розрив із німецькою культурою

Спочатку Кобилянська писала потайки й не знала, з ким поділитися цим. Паралельно вела щоденник. На початку 80-х у її оточенні з’явилася Софія Окуневська. Їй Ольга розповіла, що пише. А Софія була кузиною письменниці Наталії Кобринської. Так, Софія написала першу рецензію на “Гортензу”. Її зауваги були дуже слушні: що треба писати із життя й українською мовою (оскільки твір був написаний німецькою). Кобилянська дослухалася до порад.

Дружба з Наталею Кобринською, засновницею українського жіночого руху, підштовхнула Ольгу до ще глибших змін. Разом вони стали активними діячками, що виступали за емансипацію українських жінок.

Письменниця заснувала жіночий «Кружок українських дівчат», де разом із товаришками шукала нових шляхів для жінок у суспільстві. Її повість «Царівна» стала маніфестом цих прагнень.

Наталя Кобринська з Ольгою Кобилянською

Фото: starylev.com.ua

Читайте також: Видатні українки: лікарка Софія Окуневська першою застосувала променеву терапію в гінекології

“Я не гарна, але чоловікам подобатись вмію”

Ольга, аналізуючи сама себе, писала: “Я замкнена з природи”. Вона була врівноважена й писала, що коли матері відпускали дівчат на вечірки й знали, що там буде Ольга, то все буде гаразд. Це був знак якості – на цю людину можна покластися.

Точність, педантичність, скрупульозність – це про неї. Ольга вміла розпланувати свій час, правильно його використовувати, усе встигати. Не могла повністю присвячувати свій час літературі. Вона жила з батьками, а тому мала вести хатнє господарство, доглядати батьків, допомагати.

На Кобилянській було багато обов’язків і вона на це скаржилася. Наприклад, в 1898–1900 вона інтенсивно писала: “У першій половині дня, коли б я найрадше писала, мушу варити, підмітати, газдувати. А по обіді я лиш можу читати й писати – і те, якщо гості не заберуть мого часу”. Вона була “жайворонком”, але життя складалося так, що вона мала працювати з літературою в другій половині дня.

Ольга Кобилянська дуже раціонально й ощадливо вела господарство. Як зазначили її знайомі, в Ольги немає нічого зайвого й нічого не пропадає.

Ольга Кобилянська

Кобилянська оцінювала себе об’єктивно, іноді комплексувала, іноді – ні. У щоденнику, коли їй було за 20, пише: “Я не гарна, але чоловікам подобатись вмію”. В інший час пише й запитує себе, чому вона така нещаслива, і робить висновок, що все тому, що вона негарна.

Вона була небагатослівна, стримана, врівноважена, вміла влучно поставити запитання і слухати людей. Влучно і вчасно радила, вміла приваблювати своїм інтелектом.

Чорноволоса, чорноока, мала матовий відтінок шкіри, тонкі риси. Носила стриманий одяг, любила темні тони, хоча не відмовляла собі в ясно-зелених сукнях. Одна з її близьких приятельок, коли вперше побачила Кобилянську, була вражена дисонансом між письменницею (серйозною людиною) і яскраво-зеленою сукнею, яку вона одягла.

Під час знайомства завжди помічали її очі й погляд. У декого виникало враження, що Ольга знає про тебе більше, ніж ти про себе говориш.

У їжі була невибагливою. У 27 років вона мала 44,5 кг ваги. Була невисокою.

Її зять зазначив, що Ольга віддає перевагу рослинній їжі, злакам, каші. З м’яса найбільше любила птицю. У Чернівцях говорили, що Кобилянська “знову на вечерю мамаличку має”. Це – каша з кукурудзяної крупи на воді, її можна подавати з молочними продуктами, тертим сиром чи шкварками. Якщо додати мармелад, буде солодка мамаличка. Любила фрукти й овочі.

Ольга пережила Першу світову війну в Чернівцях, а це – голод і холод. Пізніше в неї виникла думка, якою вона ділилася з усіма: “Якщо ти маєш борошно, картоплю і жири, а на додачу – дрова, то можна пережити будь-яке лихоліття”.

Любила солодощі: цукерки, тістечка. У неї все було раціонально: можна все, тільки потрохи.

Особисті трагедії та великий успіх

Ольга Кобилянська, попри сильний характер і життєствердний дух, пережила багато випробувань. Не всі битви Ольги були виграні – її життя пройшло в тіні нерозділеного кохання.

Перше юнацьке кохання – Євген Озаркевич, брат приятельки Софії Окуневської. Він цікавився питанням емансипації і був для Ольги однодумцем. До того ж, обоє цікавилися літературою, він був цікавим співрозмовником. Євген бачив у ній талановиту подругу, але не кохану. Кажуть, що, можливо, це було найглибше кохання, але почуття жінки залишилося нерозділеним.

Євген Озаркевич у зрілому віці

Осип Маковей. Він настільки припав Ользі до серця, що саме йому вона зробила пропозицію спільно жити й почати все спочатку. Пропозиція була виваженою, оскільки Кобилянська була знайома з Маковеєм 6 років. Це був сміливий крок.

Кобилянсько дуже сильно була закохана в цього незвичайного чоловіка, для якого найважливішою стала праця в українській літературі. Чи було це почуття взаємним? Осип Маковей захоплювався Кобилянською як письменницею, вона була його гарною літературною товаришкою, але він відмовлявся від її пропозиції поєднатися в подружжя.

«…Я нічого від Вас не хочу вимушеного – це мене не тішить. Часом мені так, ніби в мені жили дві істоти. Одна, що думає практично, на котру можна зі всіма справами спуститися, та, що варить їсти, торгується з хлопцями о добрі вчинки і делікатно заховується – одним словом, робить всяку християнську роботу. А друга то є погана «мімоза» – шукає вибране життя: спокій, гармонію, тонкість, красу – і в’яне, як не може все найти, а як найде, то дуже щаслива, і вона йде до Вас – не зачиняйтеся перед нею, пане Маковей – бо вона не зробить Вам нічого злого», – пише Ольга в листі до Осипа. Письменниця жила в Чернівцях, Осип же приїхав до цього міста тимчасово, на посаду редактора, і згодом повернувся до Львова.

Осип Маковей

А ось тепер відчуйте тональність листів Осипа до Ольги:

«А я… ну, я такої журби не завдам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами було досі таке, що я хотів Вас як найбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював. …Остається симпатія душ, приязнь між нами, якої не відрікаюся, якої шукаю з Вами, знаючи, що вона мене ублагороднює…».

Її гнітила різниця у віці з Маковеєм. Він був 1867-го року народження – на чотири роки молодшим Ольги. Частково вона бачила причину відмови в цьому. Раніше вона збрехала йому про свій вік. Коли Кобилянська зробила пропозицію, то вирішила відкрити Маковею цю таємницю. Але він на це не зважав. Проблема була глибинна: чоловік не мав того ґатунку почуттів, який мала Ольга. Та вона однаково сподівалася, що вони зможуть бути разом, але так не сталося. Ще довго Ольга Кобилянська шукала в собі причини відмови.

Маковей одружився із жінкою, на ім’я Ольга. Злі люди кепкували, що одружився з Ольгою, та не з Кобилянською. Ольга Кобилянська в листі до Лесі Українки називала дружину Маковея “Грубий елемент”. А Маковей у своїй автобіографії писав таке: “Найрозумнішим кроком у моєму житті було моє одруження. Ніхто стільки добра мені не зробив, як моя дружина”.

Тож стосунки з Маковеєм теж не принесли їй щастя. Додайте до цього нерозуміння з боку багатьох сучасників, які вважали її погляди надто сміливими для жінки. Її боротьба за право на творчість і думку часто перетворювалася на внутрішню битву із самотністю.

Щоденник Кобилянської. Музей Ольги Кобилянської у Чернівцях

Читайте також: Наталія Кобринська: історія першої української феміністки та розвиток жіночого руху в Україні

Мала прийомну доньку

Ольга хотіла мати дітей. У своєму щоденнику вона розмірковує про те, як вийти заміж, мати дітей, віддати себе дитині, виховувати її. Але в житті все склалося інакше: вона не вийшла заміж, а мати дитину поза шлюбом для неї було неприйнятно.

В Ольги була названа донька й водночас племінниця. У її брата Олександра з’явилася позашлюбна дитина, яку не могли офіційно визнати батьки. Мати передоручила дитину татові. Так дівчинка опинилася на руках у сестер Кобилянських, а згодом її офіційно удочерила Ольга. Дівчинку звали Олена. У сім’ї її ніжно називали Галюсею, оскільки ім’я виникло від “Гелена”.

Олена знала свою історію й іменувала Ольгу “тетою”. У них були справжні взаємини доньки й матері. Ольга була наставницею для Олени, турбувалася про дитину. Коли Кобилянська мусила часто їздити на лікування після інсульту 1903-го року, вона писала додому й запитувала: “Як мала? Чи нічого не турбує?”. А ще привозила їй подарунки.

Олена вийшла заміж і мала дітей. Вони жили з Ольгою в останні роки, доглядали її у важкий час, вона обожнювала своїх онуків.

Ольга Кобилянська

Наважилася стати акторкою

Вона не дозволила особистим невдачам зламати себе. Навпаки, ці випробування загартували її характер. Письменниця ставала ще наполегливішою, працювала над собою і розширювала межі своєї творчості. Кожна з її робіт стала проривом у зображенні внутрішнього світу жінки, її конфліктів і прагнень.

Ольга любила театр і навіть брала участь у самодіяльному театрі в Кимполунзі.

В її житті був момент, коли наважилася стати акторкою – написала лист-прохання прийняти її в театральну трупу. Але, отримавши запрошення, побоялася сказати про це батькові. А його дозвіл – то була необхідна умова для прийняття. У щоденник вона тоді записала:

«…Я відповіла, що батьки мені не дозволяють і я не можу здійснити свого наміру. Лист мій був дуже ввічливий, я написала, що не кидаю думки піти на сцену. Я багато, дуже багато втратила, що не пішла, але тепер учитимуся співу і колись таки поступлю до театру».

Згодом вона з усміхом і трепетом згадуватиме про цю свою юнацьку мрію. У Кимполунзі Ольга відвідувала різні театральні постановки. Коли стала знаною письменницею, у Чернівецькому театрі на її честь влаштовувалися ювілейні урочистості, а згодом театр було названо її ім’ям. Твори Кобилянської «Земля», «В неділю рано зілля копала…», «Апостол черні» згодом отримали ще й сценічне втілення.

Знайомство Лесі Українки та Ольги Кобилянської

Леся Українка дізналася про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика: той згадав у розмові повість "Царівна" Кобилянської і Леся загорілася бажанням прочитати її. Історія, пронизана ідеєю жіночої емансипації, Лесі надзвичайно сподобалася. У листі до Павлика вона поділилася враженнями: мовляв, вбачає у цьому творі щось свіже й нове — "правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький". Відзначила глибоку й тонку психологію головної героїні, а також захопилася зображенням "інтелігентного українського жіноцтва". Те, як і про що писала її сучасниця, Лесі Українці щиро відгукувалося.

Листування письменниць розпочалося у 1899 році.

У Ольги Кобилянської було чимало друзів. Та дружба з Лесею Українкою була особливою, сповненою підтримки, належної довіри і розуміння. За життя вони бачилися всього тричі, а товаришували — 14 років. Єдине спільне фото літераторок зроблене в Чернівцях, в 1901 році. Одну фотографію Леся зберігатиме на своєму робочому столі, а іншу Ольга триматиме в альбомі.

"Галицька критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій Німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки, — се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, — у Вас гірську верховину, широкий горизонт", — писала Леся Українка.

Вони були споріднені духом, захоплювались одна одною, обоє цікавилися музикою, фольклором та етнографією. Їхня дружба протікала в численних листуваннях. І до сьогодні збереглися листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один лист Ольги до Лесі.

Ольга Кобилянська та Леся Українка

Нездійснені мрії

Ольга Кобилянська мріяла про речі, які здавалися дрібницями, але для неї так і залишилися недосяжними. Однією з найбільших мрій було побачити море. Вона уявляла його бурхливу велич, нескінченну синяву і шум хвиль, що нагадують ритм життя. Але через життєві обставини та фінансові труднощі письменниця так і не змогла здійснити цю мрію.

Багато з її прагнень залишилися лише уявними ідеалами. Мрія про світ, де жінка має рівні права, де мистецтво цінується, а людська гідність стоїть вище матеріальних інтересів, також залишилася нездійсненною за її життя. Вона розуміла, що зміни в суспільстві — довгий і болючий процес, але вперто сіяла ідеї, які пізніше проростуть.

Пляшка з чорноморською водою. Музей Ольги Кобилянської у Чернівцях

Її багаторічна прив’язаність до Чернівців, де письменниця провела більшу частину життя, хоч і дала змогу закарбуватися в місцевій культурі, все ж обмежувала її можливості. Її творчий світ, сповнений мрій, виходив далеко за межі провінційного міста.

Навіть у похилому віці, коли Ольга страждала від хвороб і була обмежена в русі, вона не припиняла писати. Її твори мали успіх не лише в Україні, а й за її межами, отримуючи схвальні відгуки від літературних критиків.

Її життя було прикладом того, як особисті трагедії можуть стати джерелом натхнення для великих творів. Кобилянська не лише творила літературні шедеври, але й ламала стереотипи про роль жінки у суспільстві, залишаючи слід, який резонує і сьогодні.

Кобилянська вирізнялася «неформатністю»: прогресивні погляди, європейське мислення й сильна воля робили її об’єктом захоплення, але й остороги. «Чому я для всіх – лише товаришка?» – писала вона у листах.

Інсульт поділив її життя на "до" й "після"

Інсульти – це прокляття Кобилянської. Перший інсульт трапився в 1903-му році, коли їй не було ще і 40 років. Це сталося за обідом, як пригадував її брат, – Ользі раптом стало погано, і вона сповзла зі стільця, не могла вимовити й слова. До того вона намагалася все встигнути й осягнути. А після зрозуміла, що безпорадна, що за нею не буде кому доглядати в разі чого, вона неодружена й не має дітей, батьки старенькі й хворі.

На допомогу прийшов брат, приїхала сестра, яка мешкала недалеко від Чернівців. Вона іронізувала й писала Маковеєві (вони продовжили спілкуватися), що “приходять “наші”, стоять біля мене, начебто я вмираю, кивають головою”. Це співчуття боляче торкало. Далі вона пише, що, як вийде із цього, змінить своє життя і буде більше уваги приділяти собі. Зрештою, вона це зробила. Після 1903-го року вона поволі одужувала, їздила на лікування, менше хапалася за все, ставилася до всього поміркованіше.

Ольга Кобилянська з онуками Ігорем та Олегом. 1940 рік

Наступний інсульт стався в 30-х роках. Тоді їй було кому допомогти. Біля неї були названа донька, чоловік доньки, який став другом і секретарем. Завдяки йому, зокрема, цікаві подробиці дійшли до нас.

Третій інсульт стався в 1942 за 10 днів до смерті.

Від арешту письменницю врятувала смерть

На долю Кобилянської випали часи румунської окупації краю. Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року Буковина перебувала у складі Румунії до 28 червня 1940 року, – часу, коли в Чернівці увійшли радянські війська. У період Другої світової війни Румунія, яка була союзником гітлерівської Німеччини, вертається на Буковину. Румунська сигуранца (поліція) заводить справи на тих, хто співпрацює із радянським режимом. Звинуватити Ольгу Кобилянську було нескладно, зважаючи хоча б на той факт, що її оселю відвідували українські письменники з Києва, а твори активно з’являлися друком у найвідоміших на той час столичних видавництвах радянської України – Харкова й Києва.

На 78-річну Кобилянську було заведено окрему папку. Від арешту письменницю врятувала смерть – її не стало 21 березня в суботу о 13:30 1942 року. У кабінеті письменниці є годинник, який тоді ж зупинили.

Годинник у робочому кабінеті О. Кобилянської фіксує о пів на другу...

Сигуранца заборонила, щоб траурна процесія пройшла всією вулицею, названою в честь письменниці, а місцева преса відмовилася опублікувати повідомлення про смерть Кобилянської.

У невеликому посмертному оголошенні, видрукованому на маленькому аркуші, цензура у словосполученні «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Багато людей не змогли попрощатися з Кобилянською не тільки через те, що були затримані телеграми, які сповіщали про її кончину, а й через заборонений окупантами в’їзд до Чернівців.

Труну з тілом письменниці виносять з воріт її будинку. 23 березня 1942 рік

Вона поруч і сьогодні

Чернівці досі зберігають пам’ять про Кобилянську: у її будинку діє музей. Але найголовніше – її голос звучить у творах, які читають і перечитують ті, хто шукає сили залишатися собою.

Чи знайома вам творчість Ольги Кобилянської? Поділіться улюбленим твором у коментарях в наших соціальних мережах!