Свій термін на посаді великого князя київського Всеволод Ярославич закінчив не дуже вдало. Незважаючи на освіченість, розум і вроджену схильність до політиканства, він, усуваючи претендентів на Київ, все ж не зумів створити дієву систему врегулювання князівських усобиць. А в останні роки правління не контролював і ситуацію в столиці.
Володимер – володар слави
Навіть прихильний до Мономаховичів укладач «Повісті врем’яних літ» не втримався від критики Всеволода. Князь оточив себе молодими радниками, які використовували амбіції старої людини у власних інтересах і для власного збагачення: «…а людям не можна було знайти княжої справедливості. І стали тіуни його грабувати людей, і обкладати продажами (грошовими штрафами), а він сього не знав у недугах своїх». Приїхавши до хворого батька, Володимир Мономах «плакав вельми», побачивши усю складність ситуації. Всеволод не зміг забезпечити своєму сину київський стіл – кияни не побажали прийняти того за князя. Побачивши, що не зможе без конфлікту зайняти Київ, Мономах змушений був поступитися великокняжим престолом своєму двоюрідному брату Святополку Ізяславичу.
Народився Володимир Мономах у 1053 році. У своєму творі «Повчання дітям» сам Мономах вказує, що ім’я йому дав дід Ярослав Мудрий, який назвав онука на честь Володимира Великого, свого батька. Юний княжич отримав від прадіда як родове князівське ім’я Володимир, так і хрестильне – Василій.
Щодо імені Володимир, яке пишеться в літопису як Володимер, то воно не слов’янське. Складається з двох скандинавських основ – valdr (володар) та -mer (слава) і означає не «володар миру», як ми звикли вважати, а «володар слави». У скандинавських джерелах відповідником цього імені є Вальдемар. Так у сагах названі всі відомі там Володимири (Володимир Святославич, Володимир Ярославич, Володимир Мономах, а також онук Мономаха датський конунг Вальдемар Великий). Візантійський дід по матері Константин ІХ Мономах поділився з Володимиром своїм прізвиськом Мономах. Володимир Всеволодович був його єдиним онуком, що, очевидно, й дало хлопчику в далекому Києві право успадкувати імператорське прізвисько, з яким Володимир Всеволодович увійшов у історію.
Великий князь Володимир II Всеволодович Мономах. Портрет з Царського титулярника, 1672 рік
Князь ростовський, володимиро-волинський, смоленський, чернігівський
Княжа кар’єра Мономаха розпочалася рано. З 13-ти років юнак уже «верстав шляхи» – виконував доручення свого батька Всеволода, пов’язані з управлінням та контролем над значними та віддаленими від Києва й Переяслава територіями.
У 1068 році він «до Ростова пішов (княжити) крізь в’ятичі». Тут було чим пишатися, адже в’ятичі, хоча й вважалися слов’янами, дуже вороже ставилися до Русі, тому їхати через їхні території було небезпечно. У 1069–1070 роках разом з воєводою Ставком Гордятичем ходив воювати до Смоленська. У 1073 році був посланий на княжіння до Володимира на Волинь. Зимою 1073–1074 років київський князь Святослав послав його до «Берестія на головні (згарище), де ляхи попалили були».
Влітку 1074 року у місті Сутійську Володимир домовився про мир із поляками. У 1076 році разом з двоюрідним братом Олегом Святославичем за наказом його батька, тоді великого київського князя, ходив проти чехів на допомогу польському князю Болеславу Сміливому. У 1077–1078 роках підтримав двоюрідних братів Гліба та Ізяслава у боротьбі зі Всеславом полоцьким. Послужний список молодого князя (на той момент всього лише племінника київських володарів) солідний, далеко не всі князі ростовські, володимирські чи смоленські приймали таку активну участь у державному житті Русі.
Після несподіваної загибелі Ізяслава Ярославича на у битві на Нежатиній ниві Всеволод посів великокняжий престол, а Мономах на п’ятнадцять років став чернігівським князем. Та після смерті батька Володимир мусив не лише відмовитися від Києва на користь Святополка Ізяславича, а й віддати Чернігів Олегу Святославичу, бо по закону то була Олегова волость. Володимир і Олег були більше, ніж двоюрідні брати. Замолоду разом ходили в походи, дружили, навіть покумилися – Олег хрестив старших Володимирових синів Мстислава та Ізяслава.
Усе забулося, коли постало питання Чернігова. 1078 року, ставши великим князем, Всеволод посадив у Чернігові Мономаха, позбавивши небожа Олега і турботи, і опіки, і волості. 1094 року, після смерті Всеволода, Олег на чолі війська, підсиленого союзними йому половцями, прийшов відвойовувати свою спадщину. Володимир Мономах згадував: «Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: Не хвалитися поганим! І оддав я брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяславля». Щоправда рішення було прийняте після восьмиденної облоги Чернігова, коли половці попалили навколишні села та приміські монастирі, а чернігівці за наказом Мономаха мусили відбиватися від свого князя Олега Святославича. Лише коли стало зрозуміло, що встояти не вдасться, Володимир «добровільно» віддав Чернігів його законному власнику і рушив до Переяслава.
Володимир Мономах повертається з Чернігова до Переяслава. Малюнок Радзивіловського літопису
Довгі двадцять років
Саме стільки довелося Володимиру Мономаху чекати наступної нагоди стати київським князем. І не просто чекати, а наполегливо й тяжко працювати, створюючи собі імідж захисника Русі.
Перші роки в Переяславі виявилися напрочуд важкими. Неврожаї, голод, напади половців: «І сидів я в Переяславі три літа і три зими з дружиною своєю (військом), і багато біди зазнали ми од раті і од голоду». Та за цей час Володимир налаштував життя в порубіжному Переяславі і перетворив князівство на оплот боротьби зі Степом. Половці були серйозною проблемою для усієї Русі і воював з ними Володимир Мономах усе життя: «І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять, і при отці, і без отця… .Більше ста мужів ліпших половецьких пустив із оков (відпустив з полону за викуп), а порубав двісті ліпших мужів». Мономах не лише захищав своє князівство, а й організовував захист на загальнодержавному рівні, закликаючи князів до спільних походів у Степ і зменшуючи таким чином половецьку загрозу.
Іще однією серйозною проблемою для Русі були князівські усобиці. Родина розросталася, криза назрівала, а просто вбивати конкурентів уже було ніяк: все ж таки надворі був кінець ХІ століття. У вирішенні цього питання знову головну роль відіграв Мономах. Для створення системи врегулювання князівських суперечок у 1097 році за його ініціативи Рюриковичі скликали Любецький з’їзд, який став першим у ряду таких зібрань. У Любечі було введено поняття отчини – володіння, яке передавалося у спадок від отця до сина. Таким правом наділялися лише нащадки Ізяслава, Святослава і Всеволода.
Діти й онуки інших синів Ярослава (усього їх взагалі-то нараховувалося шестеро) повинні були вдовольнитися так званими роздачами, які можна було надати, а можна й забрати. Таким чином, володіння дітей обраних Ярославових синів були чітко розмежовані й стали спадковими, а нащадкам не тріумвірів вказали на їхнє місце й обмежили права на частку в Руській землі. Не всіх влаштувало таке рішення, але система запрацювала.
Володимиру Всеволодовичу довелося докласти багато зусиль, щоб із провінційного князя стати мудрим державником, без якого не обійтися. І це не просто слова – Володимир реально впливав на процеси, що відбувалися в країні. Літопис неодноразово свідчить: за Святополка (усе ж таки великий київський князь), але зусиллями Мономаха.
Пам'ятник на честь 900-річчя Любецького з'їзду князів
Гарна ложка до обіду
Святополк Ізяславич виявився далеко не тим князем, якого хотіли кияни – часто помилявся, особливо у стосунках з половцями, мав нестримне прагнення до збагачення. Після його смерті у столиці вибухнуло повстання. Київські бояри послали делегацію в Переяслав із проханням до Мономаха прийти і сісти на столі «отнем і деднем». Він, як поборник діючого права успадкування влади, відмовився, бо Київ – то спадщина Ізяславичів. Кияни попросили вдруге, погрожуючи, що безладдя не обмежаться розгромом княжого двору та єврейських кварталів, народ піде руйнувати монастирі. Далі Володимир Мономах не став опиратися. Адже прекрасно розумів, що двадцяти років у нього більше немає.
Київським князем Володимир Мономах був гарним, одним з кращих. З першого ж дня він узяв ситуацію в Києві і в країні під свій контроль. Правив справедливо, поступав по закону. Та коли було потрібно діяти рішуче, не вагався. Одним словом, мав авторитет у державі, що сприяло подоланню князівських усобиць, встановленню порядку в країні.
За своє життя Володимир зробив багато. Із головного: налагодив систему загальних князівських з’їздів, на яких приймалися колегіальні рішення щодо життя Русі, політична ситуація в країні стала більш спокійною і контрольованою, князівські чвари вщухли. Прийняв закон про відсотки, за яким заборонялося брати більше, що сприяло розвитку економіки. Стосунки з половецьким Степом із катастрофічних звів до рівня терпимих. Військових походів за своє життя здійснив «вісімдесят і три лише великих, а решту малих не згадаю», як написав він у «Повчанні дітям». Володимир Мономах сумлінно виконував свої князівські обов’язки, працював, не перекладаючи відповідальність на інших – «сам робив, не даючи собі спокою». І був вдячний Богові й долі за все, що йому судилося.
Але всьому свій час, і Володимир Всеволодович добре це розумів. У 63 роки, коли ти живеш у Середні віки, ставати київським князем дещо запізно, здоров’я вже не те. Тож керував, допоки вистачало сил, а з 1117 року фактично віддав важелі правління сину Мстиславу. Він усе ще ухвалював важливі рішення, бував у Києві, але вирішення поточних справ узяв на себе Мстислав. Володимир більшість часу проводив у заснованій ним на місці вбивства князя Бориса Летській (Альтській) божниці. Писав «Повчання дітям» та спогади про своє бурхливе і наповнене «трудами» життя, молився – одним словом, підбивав підсумки.
Золотий змійовик Володимира Мономаха
Яким же він був, наш Володимир Мономах?
Він був людиною свого часу. Усі вони, жителі Давньої Русі, були людьми свого часу, так само, як і ми – свого. Жили за правилами Середньовіччя, керувалися тогочасними цінностями, але зважали і на життєві реалії, тож їхні дії не завжди відповідали ідеалу. Просто деякі з князів трохи більше думали й аналізували, і приносили у свою епоху нове, рухали суспільство вперед. Мономах уже не вбивав своїх супротивників і опонентів, більше покладався на мистецтво дипломатії, юриспруденцію та закони. Він оперував у площині юридичних актів і політичних рішень – збирав князівські з’їзди й нав’язував учасникам цих «снемів» прийняття потрібних йому рішень, ініціював законодавчі акти, яких потребувало суспільство. І завжди знав, як сформулювати текст закону так, щоб надати йому потрібний вектор. По суті робив те ж саме, що і прадід, дід та батько – боровся за владу, усував конкурентів, керував своїм князівством та країною. Тільки поступав більш цивілізовано, і це дійсно був крок уперед.
І останнє – чому Володимир Мономах наш, переяславський. Тому що народився він у Переяславі, тут пройшло його дитинство. Переяслав – його родовий уділ. Більше двадцяти років, уже в зрілому віці, він був переяславським князем. Ходив тими ж вулицями, що й ми зараз (центральні вулиці на території дитинця та «окольного міста» не змінили свого розташування). У Переяславі був і щасливим, і нещасним, як і усі люди. Тут народилися його діти від другого шлюбу. Звідси князь вирушав у Степ захищати місто, князівство і державу від половців. Планував бути похованим у переяславському Михайлівському соборі, навіть прибудував до північно-східного кута собору невелику капличку (пізніше в ній поховали його сина Святослава). Та доля усе ж дала Володимиру Всеволодовичу Мономаху можливість стати великим київським князем і використати свої сили й здібності для зміцнення Русі.
Олена Колибенко,
старша наукова співробітниця
науково-дослідного відділу історичного краєзнавства
НІЕЗ «Переяслав», кандидатка історичних наук
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
