Їхні історії водночас схожі й різні. В Альони на полі бою зник безвісти син Олександр, у Ірини — чоловік Олександр. Про свій біль, створення об’єднання "Жінки ТРО. 114 бригада", а також про взаємодопомогу та підтримку серед учасниць організації, її координаторки розповіли Переяслав.City.
"Я була в якомусь трансі"
Вони різного віку, з різними вподобаннями та з унікальними життєвими дорогами і в мирний час, скоріше за все, шляхи цих жінок були б різні. Та під час великої війни їх познайомив і об’єднав спільний біль. Одні нині чекають на повернення з полону своєї рідної людини, а інші – на будь-яку звістку про неї. Це мами, дружини, наречені безвісти зниклих та полонених військовослужбовців.
20-річний син бориспільчанки Альони з 28 вересня 2023 року перестав виходити на зв’язок.
– 6 жовтня прийшло сповіщення про те, що Саша зник безвісти, – розповідає Альона.
Після цього Альона лише написала заяву до поліції і здала разом з чоловіком ДНК. Рештою вона займатися не могла.
– Усіма документами, подачею їх у різні інстанції займався чоловік. Я його просто всюди супроводжувала. Якщо чесно, мабуть, до грудня чи навіть до початку січня, я була в якомусь трансі. Тоді я взагалі не з ким не спілкувалася, з друзями не зустрічалася, мені було боляче дивитися навіть в очі перехожим, тому що здавалося, що ніхто мене не зрозуміє.
У цей період Альона тримала зв’язок з двома Юліями – у дівчат зникли безвісти чоловіки. Тоді жінки не входили до об’єднання – просто переписувалися, телефонували одна до одної.
– А потім я познайомилася з Іриною. Я побачила у ній ту людину, з якою можна йти вперед, не опускати рук і боротися. Вона будь-які мої забаганки підтримувала: треба поїхати кудись – їдемо, треба діяти – діємо. Саме вона надихнула мене на створення об'єднання. Ми відшукали ще родини безвісти зниклих та військовополонених, об'єдналися і зараз разом робимо все, щоб отримати звістку про своїх рідних, а також повернути додому тих, хто у полоні.
Альона з Ірою координують об'днання родин зниклих безвісти і полонених військових 114 бригади, до складу якого входять різні батальйони, у тому числі й 137-й.
– Загалом у всі можливі двері ми стукаємося великою спільнотою, бо таких об’єднань бригад і батів багато по всій Україні. Разом ми – "Жінки ТРО". У нашій організації нині є й чоловіки, але все починалося з мам і дружин, тому й назва відповідна.
Альона, координаторка об'єднання "Жінки ТРО. 114 бригада". Мирна акція на підтримку полонених та зниклих безвісти військовослужбовців у Борисполі. 6 грудня 2024 р.
"Для мене краще невідомість"
Ірина з Олександром офіційно не одружені, але в цивільному шлюбі живуть понад 10 років, мають двох діток. Зараз Ірина з дітьми чекають хоч на якусь звістку про нього. Олександр зник на полі бою 8 жовтня 2023 року.
– Тоді Саша був прикомандирований до 93-ї бригади "Холодний Яр". Напередодні ввечері, десь о 19:30, я отримала останнє повідомлення від нього. 10 жовтня нам принесли сповіщення… Так ми дізналися про його зникнення… Разом з ним було ще двоє хлопців з нашої бригади. Вони також зникли. За словами побратима, імовірно загинули.
Як розповіли Ірині згодом, Олександр разом з побратимом вже поверталися з позицій, але на полі бою залишився один поранений і чоловіки отримали наказ повернутися за ним.
– І от під час евакуації, коли вони його виносили з поля бою, по них відкрили мінометний обстріл і все…
Зліва направо Олена (Переяславщина), Альона та Ірина (Бориспільщина)
Ірина розуміє, що у випадку з її чоловіком продовження історії може бути вже й не про полон.
– Я думаю, що більшість із нас це усвідомлює, але не готова прийняти і відмовитися від віри у чудо. Так, невідомість – це страшно. Але для мене краще невідомість, бо я абсолютно не готова до того, щоб дізнатися про найжахливіше…
Та отакі свідчення побратимів, які кажуть, "я бачив", "він загинув", "і пульс перевіряли і виносили", "йому відірвало голову", вони можуть бути на 90% неправдиві. І ми в цьому вже неодноразово переконувалися, – наголошує Ірина.
– Звісно, побратими навіть можуть бути впевнені, що це 100% так і було, просто є хлопці, в яких травмована психіка, а ще коли обстріл і коли десь якесь задимлення, пил, гуркіт, спалахи привидітися може різне.
Ірина вірить і чекає на свого чоловіка, а їхні діти – на тата. Надію на краще підсилюють колежанки з об’єднання «Жінки ТРО»
– Поки ми кожна сама із собою були, то це був найжахливіший період, тому що тоді здавалося, що ти ніби в капсулі, чи у вакуумі. З твого середовища ніби все повітря викачали. Ти одна і більше нікого немає, і ніхто не допоможе, і все марно... За цей час навіть від родичів кожна з нас уже наслухалася багато чого – типу "ти ще молода і живи далі", "уже час змиритися" і так далі.
А все чому? Бо ті, хто не зіткнувся з такою бідою не знають, як із цим живемо ми, не розуміють навіть приблизно. Вони живуть, а наше життя стоїть на паузі.
"Тримаємося, бо не наодинці зі своєю бідою"
На жаль, зараз в Україні тисячі родин, які чекають на повернення своїх рідних з полону, ще більше тих, хто навіть не знає, що з їхніми синами, чоловіками, дружинами чи доньками.
– Жодна профільна державна структура чи міжнародна якась організація, так само як і уповноважені особи з питань полонених та безвісти зниклих не зможуть вислухати кожного індивідуально. Це фізично не можливо. Інша справа – об'єднання "Жінки ТРО", у якому сотні жінок із спільною проблемою.
Нас багато і з нами зустрічаються, організовують тематичні заходи, брифінги, відповідають на наші запитання, пояснюють як може діяти українська сторона в тих чи інших випадках тощо. Нам дозволяють проводити мирні акції на підтримку полонених та безвісти зниклих військовослужбовців. Це важливо для нас, – наголошує Ірина.
– Чи є зрушення? Ми в це віримо! Деякі навіть бачимо: повернені з російського полону українці – найкрасномовніше підтвердження. Чи хотіли б ми щоб все було швидше? Звісно і дуже. Що найстрашніше? Повна невідомість! – додає Альона.
У російському полоні, зазначають представниці об'єднання "Жінки ТРО. 114 бригада", перебуває дуже багато наших цивільних людей і військовослужбовців, але про багатьох українській стороні й досі нічого не відомо.
– Якщо інформації немає ніде, то вона нізвідки не з'явиться, лише, якщо дані офіційно повідомить російська сторона. Загалом наші командири ЗСУ знають приблизні координати тих позицій, де зникали хлопці. Але більшість – вже тимчасово окуповані території, або сірі зони, і туди просто неможливо дістатися, – кажуть координаторки об'єднання.
Учасницям організації на тематичних зібраннях розповідали, що члени пошукових груп забирають з позицій тіла і українських, і російських хлопців. Далі відбувається процедура ідентифікації тіл. Загалом, увесь процес непростий і нешвидкий.
– Якщо, наприклад у пошуковців є інформація про зникнення трьох осіб на конкретній позиції, а знайшли там два тіла, то є ймовірність, що третій у полоні. Однак це дуже умовно. Підтвердженням цього факту можуть бути фото, відео викладені росіянами (у соцмережах чи телеграм-каналах, – авт.), і, звісно ж, підтвердження від уповноважених осіб з російської сторони.
Ми тримаємося, бо не наодинці зі своєю бідою. У нашому об'єднанні ті, кого це стосується, хто живе у постійній темряві та сподіваннях побачити світло у кінці тунелю. Його довжина вимірюється не кілометрами, а тижнями, місяцями, роками... – каже Альона.
Представниці "Жінки ТРО. 114 бригада" тримаються, бо не наодинці зі своєю бідою
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
