Він був товариським, сміливим і завжди йшов до кінця з усмішкою — так каже про сина Людмила Ружановська з Переяслава. Її Дмитро загинув на російсько-українській війні влітку 2024 року. Після цього мама теж поїхала на передову, і ця поїздка багато чого змінила. Історія про Захисника і материнське долання болю утрати на Переяслав.City.
На передову після загибелі сина
Через три місяці після загибелі Дмитра Ружановського, його мама Людмила вперше побувала на передовій війни. Поїхала туди, щоб хоч приблизно побачити, де був її син.
– Побувати там для мене було дуже важливо...
РУЖАНОВСЬКИЙ Дмитро Володимирович (03.04.1992 – 11.08.2024). Штаб-сержант НГУ, служив бойовим медиком 3 взводу оперативного призначення 5 батальйону оперативного призначення. Загинув в районі села Макіївка Сватівського району Луганської області. Похований у Переяславі на Заальтицькому кладовищі.
Дмитро Ружановський – захисник України, нацгвардієць
"Я повинен бути там"
– З початку війни, у період АТО, Діма хотів іти добровольцем, казав: "Мені треба йти воювати". Але тоді він працював в Управлінні державної охорони і не мав права брати участь у бойових діях через свій статус державного службовця. Коли він звільнився, ситуація у країні трохи стабілізувалася, і здавалося, що все стало спокійніше. Його адреналін тоді трохи вщух, і він вирішив зосередитися на мирному житті.
А після повномасштабного вторгнення його дружина Карина народила, а доходів катастрофічно не вистачало. Він прийшов до мене й сказав: "Мамо, я не можу забезпечити свою сім’ю". У мене був шок. Я його заспокоювала: "Не хвилюйся. Ми разом, ми родина. Війна – це важкі часи, але ми впораємося".
Але він казав: "Я себе відчуваю нереалізованим. Чого я тут? Мої друзі всі там". Я кажу: "Діма, ну Стас маленький, ну ти не маєш права кинути зараз дуже манюсіньку дитину". А він мені казав: "А ти розумієш, що я відчуваю? Якщо мої пацани всі там, а я тут. Я повинен бути там".
Дмитро пішов спочатку в ТРО, але згодом прийняв рішення долучитися до армії. Він пішов у РТЦК, там з’ясувалося, що в нього з документами якісь негаразди. Я йому казала, що це знак, значить не треба тобі поки йти. Але він стояв на своєму, усі проблемні питання повирішував і призвався до лав Нацгвардії водієм "швидкої допомоги", а потім пройшов курси і став бойовим медиком. Йому видали рюкзак з усім необхідним і він доєднався до штурмової бригади. А перед загибеллю перевівся у штурмовики.
Дмитро Ружановський
"Це якесь прокляте місце…"
– Там, де Діма був, це якесь прокляте місце на землі, тому що звідти майже ніхто не виходить живим. Це Спірне... Він загинув у Макіївці. Але в Макіївці він був останні п'ять діб. А перед цим 25 діб у Спірному. А там пекло...
До цього, розповідає Людмила Ружановська, три місяці Діма також був у зоні вогню, але умови там були прийнятні.
– Вони шашлики навіть жарили, уявляєте, борщі варили, сало їли. Помагали волонтери, та й загалом мали хороші поставки продуктів, бо це ж Національна гвардія України, там із цим дуже серйозно. Діма казав: "Це був рай". Хоча для мене – це була жесть, бо ж зима. Дімка присилав відео, де в їхніх бліндажах вода по коліна, вони в цій грязі, у цій воді, воду вичерпували… Страхіття. Але я його чула і бачила щодня. У них там був Starlink.
Після того захисника повернули на Київщину на навчання. Вони були не перші, але дуже серйозні, зауважує Людмила Володимирівна. Він розумів, що їх готують до виконання складних завдань.
– Я була спокійна і переконана, що Дімка в навчальному центрі побуде кілька місяців. І так склалися обставини, що поїхала за кордон. Не встигла приїхати, як Діма дзвонить і каже: "Я завтра їду". Я була в шоці, його відправляють на передову, а я так далеко від нього. Куди вони їхали, він не знав. Виявилося, що в Спірне.
За кордоном планувала відпочити, але вже було не до того, хотілося якнайшвидше повернутися в Україну.
Спірне – це якесь прокляте місце на землі...
Єдине, про що Дмитро попередив рідних відразу, – це те, що вийде на зв’язок через 25 діб.
– Проходить 23 доби і в мене дзвонить телефон: "Алло, тьотя Люда, це ви?" "Да". "А це там Дімин друг. Все добре, не переживайте. Я вже вийшов, бо в мене контузія і поранення. Діму на днях виведуть". "Хух", – кажу, – "Прекрасно". Вже мені стало легше, бо Діма скоро буде вдома. Ну, як удома: вийде з позиції.
І от збираюся на роботу, приходить СМСка. Він так завжди писав: "Привіт. Як ти? Я живий". Я до нього дзвоню по відео-зв’язку, а він такий худющий – 12 кг втратив за цей час. Це так страшно. Те, що він розказав, це був просто кошмар. Це Спірне – це пекло.
Останні сім днів вони просиділи в норі. Там не було бліндажів. Дрони літали, від них не заховатися, а ребів не було. Логістика відсутня, квадрокоптерами їм намагалися їжу доставити. За сім діб, казав Дімка, їм на сімох змогли скинути тільки сім пачок мівіни, одну сардину, одну кільку і літр води. І оце вони на тиждень розтягували.
"Невже я живий?"
Дмитро розказував мамі, що зробити хоч щось або кудись швиденько побігти, вони могли, коли дрон відлітав на підзарядку – мали деякий час "спокою" поки не прилетить другий безпілотник. Там навіть хімічну зброю використовували проти наших військових, наголошує Людмила Ружановська. Дмитро надсилав їй відео, як вони в протигазах рятуються від отрути.
– Тоді Дімці врятували життя його ноги, лопата і чотири мішки. Вже як вийшов розказував: "Був сильний обстріл і я не знаю, де взялися ті чотири мішки. Я, каже, за 5 хвилин, мішки кидаю, загружаю лопатою в них землю, падаю в нору, якусь там ямку, каже, вирив, падаю в ту яму цими мішками накриваюся".
І кидають снаряд прямо біля нього. Він навіть відео знімав і показував цей скид, уявляєте? Він лежить і каже: "Все, ну напевно вже все, оце вже моє останнє відео". І цей дрон, скид, вибух, а тоді він каже: "Я живий. Невже я живий?".
Дмитро Ружановський
Після виходу дзвонив і казав: "Я їм увесь час і не можу наїстися, хочу м'яса, м'яса, м'яса". А ще казав: "Мам, нас із 30 вийшло тільки вісім. Всі решта трьохсоті і двохсоті".
Дімка планував написати подання і пройти обстеження, бо почувався не добре після перебування на позиції. Я сподівалася, що він побуде на реабілітації та відновиться.. Але вже через три доби він мені написав: "Мама. Я пішов". Я у відповідь: "Тобто? Ти ж не відпочив, в лікарню не записався?". Він написав, що немає кому йти, а йти треба.
"Віщий" сон
І він пішов, а через 5 днів у 10 годин вечора мені Карина (дружина Дмитра Ружановського, – авт.) дзвонить: "Мам, Дімка загинув". Я зразу не повірила, кажу: "Ну Карина, не може такого бути, я нічого не відчуваю". Вона мені: "Діма, загинув. Пішли хлопці на штурм. І мінометний був обстріл. Всі трьохсоті, Дімка двохсотий". А я вперто стояла на своєму: "Та ну, може він лежить поранений, чому відразу загинув". Я не відчувала, що його вже немає.
Це були жахливі муки, каже Людмила Ружановська. За ті дні, поки Дмитро вважався безвісти зниклим, переяславка відчула, як це – коли "болить душа'".
– От ніколи до цього не розуміла, як це "болить душа". Фізично вона не болить, да? Це такий стан, який описати дуже важко. Це не депресія, не апатія, це коли ти отак лежиш, але тобі видихнути важко, вдихнути важко. Ти не можеш встати, ти не знаєш, де ти, що ти і як ти. От якось так важко все.
Але я ще чотири дні жила тим, що він поранений. Я кажу: "Ні, я не відчуваю, я не вірю в це". А мені сон приснився. Менше як за день, до його загибелі. Ніби я вдома і до мене прийшов колишній чоловік, Дімкін тато і я йому кажу: "Дивися, Діма записку написав: у 00:00 буду на пункті, а в 01:30 – у селі. А тоді тебе наберу". І я кажу Вові: "Дивися, вже 03:30, а Діма не набрав. Він не вийшов. З ним щось сталося". Він загинув о 05:05. Сон мені приснився віщий, але я не відчувала, що він загинув.
Його побратими кілька разів вирушали до Дімки на позицію, хотіли подивитися, що з ним, забрати звідти. Але не могли навіть дійти, бо їх накривали дронами, каже Людмила Володимирівна.
– Його товариш Міша говорив: "Винесли тіло – це як штурмова операція". І він все ж провів цю небезпечну операцію і виніс тіло Діми.
"Це було перше, що я впізнала"
— На опізнання я їздила в Дніпро. Впізнала через татуювання. У нього було багато татуювань, одне з яких він зробив, як почалася антитерористична операція. Шрам після видалення апендициту він закрив зображенням козака. От це було перше, що я впізнала.
А потім уже, коли мені вийняли з карманчика і показали ладанку, я переконалася остаточно в тому, що це тіло Діми. Ладанка ця була ще мамина, чорна така з левом. Мало в кого зараз такі є. Інакше ніяк не можна було впізнати, тіло чотири доби перебувало на відкритому просторі, та ще й під палючим сонцем… У нього були сліпі проникаючі поранення.
У свій останній бій Дмитро Ружановський ішов уже як штурмовик, а не бойовий медик, зазначає мама Героя.
– Тому й медичний рюкзак його повністю укомплектований усім необхідним залишився цілий і не ушкоджений – він його з собою не брав. Я нещодавно передала цю сумку хлопцям на Херсонський напрямок. У мене залишилося багато відео Дімчиних. Він прямо там знімав і мені надсилав. Це страшні кадри, але Дімка і на них, як завжди, жартує і усміхається.
Я зараз всім кажу, якщо ваші чоловіки чи діти воюють, хай знімають побільше. По-перше, ти бачиш його останні дні. Це дуже важливо для матері. Дуже важливо. Ти бачиш його характер.
Він ці свої останні п'ять днів був дуже такий, знаєте, на адреналіні, веселий з гумором, такий піднесений, з твердістю в характері, з бажанням битися. Ви знаєте, от не було в нього страху. У своїх відео він каже: "Відпочиваємо і в бій. Не можна давати задню".
"Діма постійно був у пошуку"
Як розповідає Людмила Ружановська, її Дімка був товариським, з гарним почуттям гумору, непосидючий, деколи навіть розбишакою, але при цьому був сильним, вольовим і завжди боровся за справедливість.
– Він мав особливі стосунки зі своїми шкільними друзями. Одного разу вони з однокласниками навіть організували сміливу "операцію" з викрадення журналу, щоб допомогти товаришу уникнути неприємностей. У цього хлопчика були погані оцінки в журналі, а його батьки в цей день повинні були прийти подивитися цей журнал.
Це було ризиковано, але проявило їхню відданість один одному. Я педагогиня і, звісно ж, розуміла, що вчинили вони не добре, але, з іншого боку, я пишалася ним, адже він пішов на цей крок заради друга і це теж про його характер.
"Ружик" мав багато інтересів, каже мама Героя.
– Дімку завжди кликали "Ружиком", тож і позивний у нього був саме такий.
Дмитро займався спортом, бігав, боксував, брав участь у змаганнях і посідав призові місця. Пізніше відкрив для себе музику. За рік до початку повномасштабної війни він придбав гітару, яка стала його новим хобі. Незмінним залишалося тільки його захоплення до колекціонування. Дмитро, розповідає Людмила Володимирівна, колекціонував монети та купюри радянського періоду, а також з інших країн, збирав різні значки, годинники.
– Його жага до нового мене вражала: будь-яка справа, за яку він брався, йому вдавалася. Проте, як тільки досягав успіху, інтерес згасав, і він шукав щось нове. Діма постійно був у пошуку. І бізнесом пробував займатися. Спочатку він разом із другом організував приватне бюро розслідувань. Їхня діяльність була нелегалізованою, але вони розкривали важливі справи, допомагали людям розв’язувати сімейні конфлікти. Потім мав свою невеличку кав’ярню в Києві і до ковіду справи йшли добре. А під час епідемії, довелося закритися.
І після цього його трохи накрило, в нього була депресія. Каже: "Щось мама, за що не беруся, все не так". Кажу: "Дім, ну, нічого страшного, давай в іншому спробуєш себе". І він попробував себе вже у воєнній практиці і тут був переможцем, розумієте, він скрізь був переможцем. Мені казали: "Це доля, що ви зробите?" Він випробував себе. Завжди випробував…
"Він мав цей дар – світити зсередини"
Для Діми, наголошує Людмила Володимирівна, його друзі і родина були дуже важливі. Його син Станіслав схожий на своїх тата й маму і в його два з половиною роки вже видно, що від батька багато перейняв, додає мама воїна.
– По-перше, Стас, хоч і маленький ще, а вже стоїть на своєму. По-друге, якщо він щось захотів робити, от поки він не зробить, не заспокоїться, крутить, складає, у нього не виходить, але він не покине, поки не зробить, що задумав.
І Дімка такий маленьким був. Я завжди бачила у ньому щось особливе. Він був такий добрий, чуйний, з якоюсь особливою теплотою, яка відчувалася навіть на відстані. Я іноді думала: можливо, це я, як мама, так сприймаю його. Але навіть чужі люди підтверджували, що він мав цей дар – світити зсередини.
Я не була тією мамою, яка бачить у своїй дитині лише найкраще. Ні, я завжди була дуже прискіпливою, оцінювала його об'єктивно, без зайвих прикрас. Часто казала йому прямо: "Діма, серйозно, зберися, треба попрацювати над собою". Я була суворою, можливо, навіть занадто. Але я вірила, що така вимогливість допоможе йому вирости сильним і відповідальним. Діма завжди ставився до мене з величезною повагою.
Дмитро Ружановський завжди усміхався
Його друзі розповідали, що він завжди захоплено говорив про мене. "Моя мама – авторитет, вона молодець. Таку, як вона, ще пошукати треба", – казав він. У вихованні Діми мене завжди мотивувала любов. Для мене любов – це не лише ласка й ніжність, це ще й вміння виховати, направити дитину, навчити її розуміти свою цінність і прагнути до більшого. Я завжди говорила Дімі: "Ти можеш усе, ти маєш талант. Просто використовуй його і рухайся вперед".
Діма завжди був дуже темпераментним. Він, мабуть, у мене такий вдався, бо я теж жінка досить енергійна й рішуча. Я завжди казала: "Бачу ціль – не бачу перешкод". І він, як я, йшов уперед, не зважаючи на труднощі. Коли щось не виходило, міг перечепитися, впасти, але тут же підіймався й казав: "Мені все одно. Я йду далі". Це було в його характері.
У цьому Дмитро схожий на свою маму. Людмила Ружановська теж не здається і, як би боляче та важко їй не було, вона йде далі – з вірою в майбутнє і в перемогу України. Через три місяці після загибелі сина жінка поїхала на передову.
– Туди мене з собою взяла Інна Марченко, але лише на прифронтову територію. Далі, казала, їхати небезпечно: "Я не можу брати відповідальність за тебе, бо це дуже серйозно".
Розумієте, вона багато чого не розказує, але ж їде до хлопців у саме пекло і кожного разу має прохання: "Якщо мене вб'ють, то, будь ласочка, присипте мене землею, щоб собаки не розтягали". Інна кожного разу під дуже великою небезпекою: і дрони, і каби, увесь час під обстрілами.
Після загибелі сина для Людмили Ружановської багато чого змінилося. Коли у садочку, де вона працює, планувалося свято осені, завідувачка і колеги підтримали пропозицію жінки провести його у благодійному форматі на підтримку ЗСУ. Після заходу Людмила Володимирівна вперше поїхала на передову війни.
– Ми назвали наш захід "Як паляниця пару вибирала". Головною героїнею була українська паляниця – спекли коровай і як оберіг передали його військовим. Батьки об'єдналися і принесли засоби гігієни, сухі перекуси, медикаменти і кошти.
Коровай із дитячого садка "Берізка" Інна Марченко відвезла воїнам ЗСУ
Паралельно ми відкрили збір для ЗСУ. До нього долучилося чимало людей і ми купили хороший обігрівач. Я вирішила передати його військовим особисто. І зробила це. До речі, виявилося, обігрівач я передала неймовірній людині. Він сам з міста Суми, власник будівельної компанії, батько чотирьох діток. І попри все цей чоловік узяв зброю і пішов служити. Півтора роки був на Донеччині, а зараз воює на Курському напрямку. Паралельно, до речі, його фірма будує реабілітаційний центр для наших воїнів. Це дивовижна людина.
"Поїздка на передову змінила мене повністю"
Інна Марченко довезла Людмилу Ружановську до села Краснопілля, що на Сумщині і недалеко від кордону з Курською областю. За тиждень до цієї поїздки у тамтешню школу було влучання.
– Це був один із найкращих закладів освіти в Україні: сучасне обладнання, інтерактивні дошки в кожному класі, комп'ютери. Прилетіло два каби вночі і школи більше немає...
Зруйноване приміщення школи в Краснопіллі
Загалом Людмила Ружановська волонтерить від початку повномасштабної російсько-української війни. У перші ж дні вона пішла в гімназію № 2 плести маскувальні сітки.
– Ми ходили кожного дня. Це була моя робота, бо садочок тоді не працював (Людмила Ружановська працює вихователькою в дитячому садку "Берізка", – авт.). Згодом разом із цілою командою небайдужих людей ми на території табору "Славутич" облаштували місце для перебування вимушених переселенців. Ще я допомагала родинам ВПО на відстані. Зокрема, опікувалася трьома сім’ями з Ізюмського напрямку й Куп’янська, що після повномасштабного вторгнення знайшли прихисток у Харкові. Ми й зараз підтримуємо зв’язок.
Коли одна з них, родина Тані, повернулася до Куп'янська, я поцікавилася: "Як ви? Усе гаразд?" Таня тоді мені написала: "Людочка, дякую, сьогодні нам хлопці – наші захисники – дали чотири пачки вафель "Артек", одну пачку гречки і банку тушонки, тому в нас усе гаразд".
Пізніше вже Таня писала, що як хворіла її дитина, воїни допомагали ліками. Українські військові не тільки боронять країну від ворога, а й підтримують людей, котрі живуть на прифронтових територіях. Зараз Таня з родиною у Швейцарії, куди їх вимушено евакуювали.
Звісно, їхати у прифронтові міста й села тоді не було і думки – тут був син, я допомагала армії донатами, консервацією тощо. Щоб підтримати військових, ми з подругою Оленою Черненко пекли коржики і передавали на передову. Коли була можливість, я долучалася також до волонтерської команди Жанни Федорук, допомагала дівчатам збирати для наших воїнів сухі перекуси. Намагалася бути корисною тут – на місці.
– Але поїздка на передову змінила мене повністю. Дай Боженько, щоб ми в Переяславі не побачили всього того, що є на прифронтових територіях.
Коли я тільки заїхала в Суми, в мене на душі був такий, знаєте, "комок", тому що тамтешня атмосфера – це енергетично дуже важко.
Довкола військові, багато воєнних машин, оці трикутники, квадратики на автомобілях – це все дуже страшно. Повністю зруйновані та пошкоджені будівлі, людей на вулицях мало. Там ніхто не сидить у "кафешичках". Ти заїжджаєш і в тебе шок. Це прифронтова територія, але там люди у війні.
Я не можу стати на захист України замість свого сина, але продовжувати його місію – наближати Перемогу – можу і буду! – наголошує Людмила Ружановська.
Найближчим часом у планах мами Героя записатися на курси "Молодого бійця", бо хоче вміти тримати зброю, вміти надавати першу медичну допомогу.
– Я вже знаю, як зробити турнікет із підручних засобів. На водійських курсах, наприклад, мені розказали, що можна взяти українську хустку, зав'язати на два вузли, між ними вставити палку, закрутити й таким чином зафіксувати в зоні поранення і зупинити кровотечу. Наші українські хустини треба обов'язково передавати хлопцям на передову. По-перше, хустка –оберіг, а по-друге, може врятувати життя.
Дмитро Ружановський
"Він захищає нас і зараз"
Дмитро Ружановський загинув 11 серпня 2024 року. Навіки попрощатися з бойовим медиком-нацгвардійцем його рідні, друзі, сусіди та жителі Переяславщини змогли лише 26 серпня. До 20 серпня захисник вважався безвісти зниклим.
– Мені стало легко лише коли його поховали, поклали в землю. Ви уявляєте? Це така легкість настала. Бо він вдома, біля мене. Для кожної матері загиблих воїнів це дуже важливо. Я можу прийти, я знаю, де він. А скільки матерів тижнями, місяцями, навіть роками чекають, щоб ДНК-аналіз виявив збіг, щоб мати можливість провести чин похорону.
Дмитро Ружановський
– Тілом він більше не з нами, але душа й досі нас захищає і оберігає від усіх-усіх неприємностей, – усім серцем вірить у це Людмила Ружановська. – Тепер він голубом прилітає... Коли Діма загинув, до нас почав дуже часто прилітати голуб. До мами моєї прилітає і прямо у вікно стукається, або під віконечком сидить і заглядає.
До мене голуб прилетів під вікно вже після ідентифікації Діми. Я сиджу біля вікна, п'ю каву, бачу голуб сірий, скалічений трішки. За ним кошара як вхопиться наш сірий, дворовий. Я вибігаю з дому, щоб того голуба врятувати від кота, але не змогла його знайти. Тут подруга на другий день мені розказує: "Уявляєш, я виходжу до тебе, а на подвір'ї знову сидів цей голуб і до нього біг нападати кіт, але зупинився і не з'їв його. Він просто сидів і дивився на нього". Уявляєте? Дивно ж, да? Це реально дивно.
І на відкриття нових стел на Алеї Героїв теж прилетів голуб і сів біля Діминого фото. Уявляєте? Я впевнена, що це не просто так. Голуб – це символ миру, а Дімка загинув, виборюючи для нас усіх мир. Ну як можна не вірити...
Знаєте, коли щось стається нехороше, або я не можу знайти вихід із ситуації, звертаюся до Дімки, прошу, щоб він допоміг. І він допомагає! Я вже неодноразово в цьому переконалася. Я впевнена, що навіть у лавах Небесного війська він нас продовжує захищати. Нас, свою родину, він точно охороняє. Я відчуваю, що він поруч!
"Щоб люди пам'ятали"
"Памʼять про наших героїв – це відповідальність кожного з нас! І памʼять потрібно нести гідно! Щоб наші діти зростали свідомими, вдячними та сильними духом! Тому, що в них для цього будуть приклади неймовірних людей, які віддали життя за свободу своєї країни".
Ці слова і портрет Дмитра Ружановського тепер на білборді на вулиці Богдана Хмельницького в Переяславі – неподалік батьківського дому Героя.
– Я хочу, щоб люди пам'ятали про ціну майбутньої перемоги. Ми не маємо права забути! Тисячі українських синів і дочок гинуть, щоб ми могли жити... Хочу, щоб про наших Героїв пам’ятали якнайдовше, – каже Людмила Ружановська.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
