Рівно рік тому – 11 квітня 2024 року село Пристроми на Переяславщині втратило свого Героя – 49-річного Івана Івановича ЧЕЧЕТА, солдата-гранатометника 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Він загинув під час авіаудару поблизу Водяного на Донеччині. Через три дні його поховали в рідному селі з військовими почестями.
Напередодні роковин загибелі про турботливого батька чотирьох дітей, дідуся трьох онуків і найкращого чоловіка з болем у серці розповіли Переяслав.City його дружина Аліна та старша донька Надія Бобровник, яка прийшла в редакцію із маленькою внучкою Героя – Стефанією.
Життя до війни
Іван Іванович Чечет народився 14 січня 1975 року, жив у селі Пристроми на Переяславщині. Працював водієм у школі, потім у місцевого фермера, а останні роки перед війною — в компанії МХП.
Івану Івановичу випала особлива доля – самотужки ставив на ноги двох своїх старших дітей від першого шлюбу.
– Він був дуже хорошим татом, – каже Надія. – Мені було сім років, а брату Віталіку всього два, як мама поїхала на заробітки за кордон. І там вона померла. Тато нас винянчив, викормив, виростив. Він піклувався про нас, завжди був поряд з нами.
Як розповідали земляки, в селі добре знали Іванову ситуацію, поважали його і за це, і за його щирість, доброзичливість, дружелюбність, веселий характер. Кажуть, на сімейні труднощі, ніколи не нарікав.
Із 2014-го майже два роки Іван Чечет проходив службу у військовій частині, мав відзнаку учасника АТО. Потім за станом здоров’я його відправили додому, як розповіла дружина, вона тоді була вагітна.
А потім почалася велика війна.
– Це був день 14 серпня 2022 року, – пригадує Аліна. – Йому зателефонували з військкомату, щоб з’явився. Втім ще з півдороги до міста чоловік набрав додому: повідомили, що назавтра на ранок чекають з речами. Із наступного дня він уже служив.
14 років кохання і шлюб за пів року до загибелі
Дружина захисника України Івана Чечета – 32-річна Аліна, розповідає їхню історію кохання, раз по раз зупиняється, бо не може говорити через потік сліз. Горе втрати досі накриває жінку, стискає спазмами не тільки голос, а й тіло.
— Іван був дуже хорошою людиною. Я ні разу не шкодую, що обрала його своїм чоловіком, – лаконічно каже на початку розмови. Далі пригадує деталі: як познайомилися, почали зустрічатися, як довірилася йому у своєму подальшому житті.
– Ми з одного села, а познайомилися ближче у спільної подруги на одному зі свят, у той час я ще тільки закінчувала школу. Потім поїхала в Київ навчатися в училищі на офіціанта-бармена і тоді ми почали зустрічатися. Я була ще досить молодою, життя не знала. Він мене навчив всього, навіть їсти готувати, бо я і яєчню чи картоплю не вміла посмажити. Але хотіла догодити і старалася, у подружки телефоном консультувалася, як зварити борщ. Хоча насправді Ваня був невибагливий у їжі. Що більше любив? – Сало!
Аліна зазначає, що Іван особливо футбол любив. З дітьми дуже любив займатися, возив їх у Скадовськ на море. Він був дуже хорошим татом. Через два роки, відколи вони почали зустрічатися, в них народився син Кіріл, а потім ще через два роки – донечка Кіра.
Пара прожила в цивільному шлюбі 14 років, але офіційно одружилися тільки 26 вересня 2023 року. Для Аліни це стало повною несподіванкою. Чоловік приїхав у відпустку, наполіг, щоб поїхали в ДРАЦС поновити документи дітям – змінити їм прізвище на Чечет. Доти вони були записані на мамине дівоче.
– І вже там раптом чоловік питає у працівниці: «А можна нас розписати?». Кажуть, можна, хоч і зараз, у мене поцікавилися: чому я мовчу? Я ж просто в шоці сиджу. Розгубилася, чомусь обурилася: «Як розписатися, а ресторан, весільна сукня?». Хоча насправді ніколи про це навіть не думала-мріяла. Словом, у той же день ми отак «галопом» і одружилися. А через пів року він загинув…
У нас по-різному було за ці роки, знаєте, звичайне життя… Але я ніколи не пошкодувала, що саме він був моїм чоловіком, – вкотре повторює. – Він був дуже хорошим татом, він так любив своїх дітей… усіх чотирьох… Аліна не може стримати емоцій, її голос тоне у гірких сльозах.
«Він ніби хотів все виправити, щось передчував…»
– Тато ніби хотів все виправити, бо щось передчував, – долучається знову до розмови донька Надія. – За всі роки він ніколи ж навіть натяком чи жартома й мови не заводив про одруження з Аліною. Я на нього навіть ображалася за це. А того разу він приїхав із конкретною метою і дуже швидко все це вирішив.
Надія також згадує ще про одну подію – неочікуваний приїзд батька у відпустку у січні 2024 року:
– Це було трохи незвично і неочікувано, що він приїхав додому прямо «з нуля» відсвяткувати свій день народження. Стільки гостей накликав! У нас взагалі велика родина, та тоді було так багато людей, що місця всім не вистачало. Ішли й ішли… Він після поранення ще й не долікувався, шкутильгав, але так клопотався з цими іменинами, що не присідав. Зазвичай, коли приїжджав у відпустку, то просився спочатку відпочити. А того разу сидів з усіма за столом до останнього гостя, спілкувався, радий був.
Захисник Іван Чечет у колі рідних зустрів свій останній день народження
А потім прийшов час прощатися з рідними перед відправленням на фронт. І воно було останнім, хоча про це ніхто не думав, не підозрював, але відчували тривогу.
– Тоді була безсніжна зима, а тієї ночі випало багато снігу. На ранок тато мав їхати на передову. Зазвичай він легко прощався і охоче повертатися до побратимів, тільки того разу було інакше. Він мені сказав: «Доця, я так не хочу їхати. Відчуваю, що я вже не вернуся». Так важко ще ніколи не прощався… – згадує Надія.
«Тільки з нами поговорив, як у бліндаж прилетіло…»
Аліна зауважує, що чоловік так ділив свою відпустку чи дні для відновлення після поранення, щоб частіше бачитися з дітьми. Але за весь час служби про свою чоловічу роботу на фронті рідним жінкам майже нічого не розповідав:
– Мені хіба щось про своїх хлопців розказував. А про війну – нічого, бо знав, що я емоційна. З кумами обговорював, то могла хіба що підслухати про те, як там насправді.
– Він нам казав: «Вам цього не треба знати, так краще буде», – додає Надія.
Проте він завжди знаходив час для спілкування з рідними про дім і їхні мирні клопоти:
– Щовечора дзвонив мені, а дітям зранку, бо я вже на роботі, – уточнює Аліна. – Бувало, попереджав, якщо знав, що три-п’ять днів не виходитиме на зв’язок, щоб не хвилювалися. І того дня зранку обдзвонив усіх дітей, розпитав про справи.
На той момент Надія була вагітна на великому терміні.
– У мене двоє синів, і я чомусь була певна, що третій теж буде хлопчик. 10 квітня я була на УЗД, щоб дізнатися стать. Тато наступного дня подзвонив, і коли зі всіма переговорив, мене питає: «Хто там?». А я кажу, що невідомо, бо не показалося. – «Не переживай, там внучка, я точно знаю. Народиться, я так її зустріну з роддому, що ніхто так ще не зустрічав!» – так мене запевнив. Він дуже хотів внучку. Не дочекався… – голос Надії тремтить.
– Тільки з нами поговорив, пішов у бліндаж, і туди прилетіло. Був авіаналіт, його завалило, пробило грудну клітину. Брат Віталік потім зізнався, що не сказав мені зразу про це, бо не знав як. Пізніше мені чоловік набрав: «У нас невтішні новини, тестя більше немає…».
Це може прозвучати якось незрозуміло, але я маму легше відпустила, ніж тата. Він нас виростив. Я так за ним плакала… – Надійка витирає сльози. – Я його тільки до церкви провела, там попрощалася. Була на восьмому місяці вагітності – на кладовище не пішла. Могилу відвідала вже після пологів. Ось наша Стефанія – росте його копія. Тато передбачив, що буде дівчинка, його внучка…
«Мамо, скажіть, що це неправда!»
Аліна ж дізналася про загибель чоловіка на роботі.
– Мені вже в обід Віталій подзвонив: «Тато двохсотий». Я зразу нічого не зрозуміла, потім дійшло, але я вже впала, нічого не пам’ятаю. А діти досі не хочуть вірити, що тата немає…
Про це вони довідалися зовсім не так, як мало бути. Від сторонніх людей, зітхає Аліна Чечет.
– У перший день, коли я дізналася про цю страшну звістку, не зважилася зразу сказати дітям. Не знала як, якими словами. Наступного ранку Кіра поскаржилася, що погано почувається і лишилася вдома. Потім вона пішла до подружки, від неї написала мені повідомлення: «Що з татом?».
Я не відповіла. Але зрозуміла, що Кіра мабуть, здогадалася чи підслухала з розмов дорослих. Вона відразу повернулася додому і з порогу мені: «Мамо, не кажіть, що це правда! Що це тато наш!..»
Я просто обняла її і ми розплакалися. А доня потім питає: «А як ми Кірюші скажемо?» Син зранку пішов у школу. Там побачив, що виставили Ванін портрет зі свічкою і так дізнався, що його тато загинув. Він його дуже любив, вони одним цілим були.… Зразу прибіг додому, так кричав… Я за нього дуже злякалася, бо дуже емоційно, важко сприйняв. Йому досі ятрить, коли навіть співчуття висловлюють…
Пам'ять, що живе у серцях
Доправити загиблого воїна Івана Чечета на рідну землю допомогла дружині та дітям знайома волонтерка з Березані. Вона дала контакти відповідних людей, радила, як і що робити. Аби тіло привезли якнайшвидше, родина доплатила за таку послугу. Атрибутику для поховання забезпечила військова частина. Аліна каже, що у горі їхню сім’ю як морально, так і фінансово підтримала громада, колеги по роботі, однокласники дітей складалися – всі згуртувалися.
Воїна Івана Чечета поховали з усіма військовими почестями на кладовищі у Пристромах в одному ряду з іншими Героями цього села.
Жінки зізнаються, що до цієї трагедії їхнє спілкування не було таким близьким, як тепер. На жаль, ще більше поріднило їх непоправне горе.
– Ванін один побратим іноді пише досі, питає, чи все добре, – витирає сльози Аліна. – Командир мені кілька разів писав: відразу, коли речі чоловікові передавав, потім ще, теж цікавився, чи все добре з дітками.
Ванині діти – вони мої діти. Я скрізь кажу – у мене четверо дітей і троє внучат. Я ж не можу їх залишити… Це моя кнопочка, – бере на руки Стефанійку.
На запитання про те, як часто згадують Івана, обидві жінки відповідають однаково: «Щодня, щохвилини». Рідні Героя досі не можуть змиритися з втратою.
– Вже рік минув, а я досі чекаю, що він ось подзвонить: «Доця, відкривай двері, я їду». Він любив якісь такі сюрпризи, – каже Надія.
– Портрети Вані стоять у кожній кімнаті. І є окрема – «Татова кімната». Коли на душі важко, я йду туди. Ховаюся там і плачу на самоті, – зізнається Аліна. – Не хочу, щоб бачили люди, що мені важко. Не люблю, коли жаліють. Так, маю бути сильною, бо нема другого виходу…
Коли він приїжджав з війни додому, то з молодшими дітьми весь час нерозлучні були, вони як хвостики за ним ходили. Навіть спали разом, все разом робили. А тепер замовили прапор з його фото. Діти їздили в Карпати відпочивати – брали з собою, щоб бути разом назавжди.
Ми вирішили зробити фотосесію з усіма дітьми Івана Чечета. З його портретом. З його військовою формою – вона вся в нагородах.
За час служби Івана Чечет заслужив такі відзнаки: медалі "За оборону України", "За участь в антитерористичній операції", спеціальна відзнака 72 ОМБр "Україна або смерть", нагрудний знак «Учасник АТО». У 2024 році Захиснику присвоїли посмертне звання «Почесний житель Переяславської громади».
На фасаді Пристромської гімназії, де Іван Іванович свого часу навчався, а потім працював, встановили на його честь меморіальну дошку.
На сайті Президента України Надія зареєструвала петицію про присвоєння її батькові, солдату-гранатометнику 72-ї ОМБр Івану Івановичу Чечету, посмертно звання Героя України. У петиції вона наголошує на його вірності присязі, мужності та героїзмі, проявлених під час захисту Батьківщини. Досвідчений, відважний солдат Чечет Іван мріяв вигнати з України окупантів і повернутися додому, де його з нетерпінням чекали найрідніші.
Він не повернувся. Проте залишив свій найбагатший спадок – чотирьох діток, внуків, вічне кохання дружини і нескорену, дай Боже, Україну!
Держава відзначила його воїнську доблесть посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду вручили дружині та дітям.
P.S. Сьогодні родина Івана Чечета зібралася знову разом, щоб у спільній молитві пом'янути Героя, побували на кладовищі і символічно на його могилі запалили жовто-блакитні шашки.
Родина Івана Чечета: дружина, діти, внуки
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
