Творча зустріч з українською письменницею та волонтеркою Людмилою Охріменко відбулася 15 травня у читальній залі Переяславської публічної. Під час заходу авторка представила свої книги та поділилася над чим наразі працює, повідомляє Переяслав.City.
Людмила Охріменко народилася у місті Синельникове на Дніпропетровщині. Тривалий час проживала та працювала в Криму, а нині мешкає у Харкові. Із 2014 року активно займається волонтерською діяльністю. У доробку письменниці – 10 книжок: "Муха в окропі", "Оскар", "Волонтерські історії", "Далека блакитна далечінь" та "Люлечки дарувальники снів".
"У кожного своя пристрасть, і моя – це писати"
Розпочала Людмила Охріменко із розповіді про книгу "Волонтерські історії". Це збірка коротких оповідей, що охоплює період від початку російсько-української війни в 2014-му до повномасштабного вторгнення. За словами письменниці, ця книга – перша, яку вона написала українською мовою:
– Вона вийшла в травні 2023 року. До цього я писала й говорила російською, як і більшість людей на сході та півдні України – це ж зросійщені регіони. Моєю творчістю тоді мало хто цікавився. Вважала це своїм хобі – хтось вишиває, хтось порається на городі, а я писала книжки. У кожного своя пристрасть, і моя – це писати, – розповідає пані Людмила.
Письменниця згадує, як у 90-х, коли довелося робити вибір між творчістю та виживанням, пріоритети змінилися:
– Тоді грошей ніхто не платив і треба було якось виживати. Я працювала в культурі, чоловік був інженером на військовому заводі. Зарплати не було, а дітей було двоє, і вони не питали: "Хочеш ти писати книжки, чи хочеш ти малювати картини?" Вони потребували опіки, потребували, щоби тато і мама заробляли гроші й виховували їх як слід.
Тому все своє життя я мала нормальну роботу, нормальну зарплату. Зараз отримала нарешті ненормальну пенсію, і тепер я спокійно можу їздити Україною і презентувати свою творчість.
Я зараз не висуваю жодних претензій щодо своєї пенсії, бо розумію: моя країна нині не в тому стані, щоб забезпечити всіх, навпаки – вона потребує нашої допомоги. Тому я намагаюся робити максимум із того, що можу, для підтримки захисників Харкова. Адже якщо впаде Харків, далі ворогу буде значно легше просуватися в напрямку Києва та інших регіонів країни.
Там, на передовій, служать люди з усієї України — з Чернівців, Волині, Харківщини та багатьох інших областей. Вони захищають моє місто, і саме тому ми, харківська волонтерська спільнота, намагаємося всіма силами підтримувати наших воїнів. Я – одна з тих, хто до цього причетний.
Книга "Волонтерські історії" отримала першу літературну премію імені Миколи Томенка за коротку прозу на соціально важливу тему. Вона складається з двох частин: про поїздки на фронт до 24 лютого 2022 року та про волонтерство після повномасштабного вторгнення – зокрема, на деокупованій Харківщині.
Фото: надала Тетяна Майстренко
– Найбільше мене вразило місто Ізюм – невелике, подібне до вашого. Центр там повністю зруйнований. Із усього залишився лише один дитячий садочок, куди я привозила генератори, щоб діти мали світло. Я знайомилася з місцевими мешканцями, хотіла зрозуміти, що таке окупація, бо сама не мала цього досвіду. І дуже прагнула написати про цих людей – як вони вижили, а головне, як зберегли свою українську ідентичність.
Коли ми зустрічалися з читачами в бібліотеці в Ізюмі, вони просили мене: якщо матиму зустрічі з людьми в різних куточках України – від Заходу до Сходу – обов’язково розповісти про них. Вони дуже просили звернути увагу: назва міста Ізюм не має жодного стосунку до родзинок. Це не російське слово.
Насправді слово походить від тюркського гюзюм, що означає переправа. Колись, коли турки підходили до річки Сіверський Донець, саме в цьому місці була зручна переправа – і навколо неї виникло поселення. Назву спростили до зручної для вимови – Ізюм. Але місто не має нічого спільного ні з російською мовою, ні з російською культурою. Ізюмчани, які пережили сім місяців окупації, особливо цього не хочуть.
Я багато говорила з людьми. Їхні історії стали основою моїх оповідань. І найбільше вразили долі жінок. Бо в окупації, перед людиною зі зброєю, найбеззахисніша істота – це мати, яка захищає свою дитину. Вона готова віддати все.
Письменниця впевнена, що українська література багато в чому винна перед своїм народом. Вона вірить в українців – гідний, героїчний, європейський народ, який заслуговує на перемогу.
– Ми не завжди розуміємо, яке це щастя – просто жити на своїй землі. Але війна показала: найкраще місце – це твій дім. Навіть якщо це стара хрущовка на 48 квадратів – але вона твоя і найрідніша в усьому світі.
"Це історія про найкращу в світі українську жінку"
"Муха в окропі на окупованій території" – одна з улюблених книжок Людмили Охріменко. Це жіночий роман про війну. У центрі сюжету – два головні питання: любов і жіноча дружба.
– Три подруги, які були нерозлучними з дитинства, у 2014 році опиняються по різні боки барикад. Одна – за Україну (вона ж головна героїня). Друга – за Росію. А третя займає позицію "яка різниця?". Їхні шляхи розходяться. Вони більше не дружать. Ба більше – ворогують.
Головна героїня рятує з бою українських військових із Коломиї. Але попереду – окупація. І щоб вивести важко пораненого бійця на підконтрольну територію, змушена звернутися... до колишньої найкращої подруги. Тієї самої, що стала на бік Росії. Вона – один із найкращих хірургів Горлівки.
Що було далі – не скажу. Бо дуже хочу, щоб ви самі прочитали цю книжку. Це історія про найкращу в світі українську жінку.
Фото: vivat.com.ua
"Дитяча література – це зовсім інший світ"
«Люлечки – дарувальники снів» (2024) – перша й найулюбленіша дитяча книжка пані Людмили. У ній – казки, які вона колись розповідала своїм дітям, бо не могли дозволити собі купити книжки з ілюстраціями. Ці історії ніколи не були записані – і письменниця вирішила це виправити.
– Та коли почала працювати над текстами, зрозуміла: дитяча література – це зовсім інший світ, і я не дитяча письменниця. Тоді я звернулася по допомогу до справжньої майстрині – української авторки Євгенії Пірог із Рівного, яка написала понад 40 дитячих книжечок. Вона допомогла мені створити цю книжку.
Можливо, це буде єдина моя дитяча книжка. Вона має 48 сторінок – і цілий рік роботи за ними.
Це найдобріша книжка у світі. У ній немає жодного злого героя. Ні крокодила, що краде сонце, ні Баби-Яги з темного лісу. Ніхто нікого не лякає, не ображає.
Це історії про велику родину чарівників, у якій троє діточок. Родина має прізвище Люлечки — і вони дарують дітям сни. Найкращі, найспокійніші, найдобріші сни для українських малюків.
Фото: yakaboo.ua
"Особлива, бо її замовив військовий..."
Письменниця вдруге у Переяславі презентувала книгу "Оскар", який у 2021 році став найкращим романом на військову тематику за версією літературного конкурсу "Коронація слова".
– Ця книжка особлива для мене тим, що її замовив військовий. Він кілька разів писав мені у Facebook з проханням додати в друзі й написати про нього роман. Спершу я відмовила, бо подумала, що він штабний офіцер – весь такий чистенький, гарний, не з мого фронтового середовища. Лише на третє звернення, коли він написав особистий коментар, я погодилася.
Він виявився кримським татарином, мусульманином, офіцером-розвідником. Його культура, релігія, побут – усе було мені чуже. Але його історія вразила: вона заслуговувала бути написаною. Водночас він не захотів нічого розповідати ані про родину, ані про побратимів. Сказав: "Ти ж у нас письменниця – пиши". І я зрозуміла, що дійсно маю написати правду так, як відчуваю.
Щоб це зробити, я прочитала Коран, вивчала традиції, шукала шлях до розуміння його світу. Бо він зробив свій подвиг, а тепер мій обов’язок – зробити свій.
У роботі над книгою авторці допомогли кримськотатарські жінки – ділилися піснями, танцями, традиціями, відкриваючи живий дух свого народу. Для достовірного опису військової частини вона консультувалася з розвідниками 92-ї бригади, зокрема з полковником Олегом Громадським, який загинув 24 лютого 2022 року під час оборони Харкова. Він два місяці був її наставником і допоміг створити текст, який високо оцінили самі військові.
Підготовка тривала сім місяців: два – з героєм, п’ять – із матеріалами, розвідниками, інтерв’ю. Із сотні розмов залишено лише п’ять – адже в цій історії немає другорядних, усі постаті реальні.
Найглибше висвітлена частина – полон. Герой переповів її дослівно, без змін – із позивними, описами, подіями. Саме з цієї книги згодом народилася інша – "Хрещена".
Фото: vidkryttia.com.ua
"На момент звільнення з полону пані Тетяні було 71"
Роман "Хрещена" присвячений військовій медикині полку "Азов" Тетяні Теплюк, яка пережила Азовсталь і полон.
– Дівчата повернулися з полону 31 грудня 2022 року. Одна з них прочитала мою книгу "Оскар" і сказала: "У вас є герой-чоловік, який пройшов полон і переміг. А де ж історія жінки, українки, яка пережила те саме, зберігши не лише здоров’я, а й свою ідентичність? Таку несправедливість треба виправити, пані Людмило". І я взялася за цю історію.
Людмила Охріменко познайомилася з дівчатами у шпиталі під час їхньої реабілітації. Серед них були Пташка, Валькірія. Але її увага зупинилася на тихій, стриманій жінці – пані Тетяні. І письменниця не помилилася.
Її історія вразила тричі.
Перше – вона була цивільною медсестрою, що прийшла в "Азов" як волонтерка. У самому пеклі оточення написала рапорт і вступила до полку. З Азовсталі вийшла вже як солдат, свідомо обравши полон.
Друге – її вік. На момент звільнення з полону їй було 71. Вона пройшла Азовсталь, Оленівку, Таганрог – і вистояла.
Третє – її ставлення до служби. Коли пані Людмила спитала, чи буде вона відпочивати, садити щось удома, у відповідь почула лише усмішку.
– "Та що ви, пані Людмило! Я з понеділка на службі", – відповіла. Увесь період реабілітації вона гартувала себе: моржування, зарядка, правильне харчування – все, аби зберегти форму й повернутися до полку. Сьогодні "Азов" – це вже корпус чисельністю понад 5 000 осіб. І вона – хірургічна медсестра – чітко усвідомлює, наскільки її досвід потрібен на фронті.
І, мабуть, найважливіше, що дали мені ці історії – і "Оскар", і "Хрещена", – це усвідомлення себе. Бо раніше я ще сумнівалася: хто я? Чи це хобі? Чи просто бажання? Але тепер точно знаю – це не вишивка хрестиком і не орхідеї на підвіконні. Це справжня літературна праця. Це моя професія. Я можу впевнено дивитися в очі людям і говорити: "Я українська письменниця".
І ця впевненість прийшла не лише з досвідом, а й з визнанням. "Хрещена" перемогла в конкурсі Київської міської державної адміністрації як найкраща книга 2024 року. І її видання профінансували саме завдяки цій перемозі.
На фото військова медикиня Тетяна ТеплюкФото: Громадське радіо / Олександра Єфименко
Фото: надала Тетяна Майстренко
"Цей хруст – не зимова казка..."
– Зараз готується до виходу книжка, яка називається "Скляний дощ". Вона про Харків. Бо у нас у місті майже не лишилося скляних вікон – усе затягнуте плівкою або забите фанерою. Багато будинків виглядають, ніби з них вирвали частину життя.
Назва "Скляний дощ" – не випадкова. Коли скло падає під час обстрілу, воно розбивається на друзки. І дуже часто, коли ти йдеш вулицею, особливо після прильоту, під ногами хрустить… Але це не сніг. Це скло. І цей хруст – не зимова казка. Це звук чужого горя. Можливо, навіть чийогось загубленого життя.
Це збірка оповідань – різних за настроєм: і сумні, і світлі, і навіть іронічні. Але всі вони про одне: як ми змінюємось. Як ми вже ніколи не будемо тими, ким були раніше. Про наше нове обличчя – обличчя війни, сили й гідності.
Про Харків, який змінився. І водночас – ні. Про людей, яких стає менше. Про те, що все рідше чуєш: "А какая разница?" Бо тепер уже зрозуміло: різниця є. Бо тільки ідіот не любитиме свою землю, не поважатиме свій народ і не розумітиме, що саме ця земля його годує – бо хліб із неї, і вода з неї. І назва цієї землі – Україна.
Фото: надала Тетяна Майстренко
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
