«Мій синьоокий Ангел!». «Загинув мій синочок, з ним загинуло і моє життя…» Переяславка Ірина Мар'яш ледве не щодня викладає у фейсбуці тужливі пости. Її материнська любов і довічне горе після втрати – як два океани, які поглинають життя до і після…
Минуло п'ять місяців, як її син загинув на війні, захищаючи Україну від російського агресора. І мати зібралася з силами, щоб про це розповісти Переяслав.City.
«Як же мені не вистачає його синіх очей…»
Ігор Олександрович Мар'яш служив оператором відділення управління командира батареї артилерійської батареї аеромобільного батальйону 95 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Під час виконання бойового завдання поблизу села Погребки біля Суджі на Курщині позиції українських військовиків ворог накрив артилерійським вогнем. Це сталося 8 січня 2025 року. Відтоді Ігор навіки залишився 37-річним.
Після загибелі сина пані Ірина дізналася про нього те, чого не знала за життя. Про його симпатії, допомогу іншим, мрії і бажання. Її монолог – це розповідь про любов, біль, передчуття і особливий материнський зв'язок, який досі не розірвала навіть смерть.
"Як же мені не вистачає його синіх очей..."
– Це все болить і ніколи не перестане, бо він – моя дитина, і для мене він найкращий, найдорожчий. Як же мені не вистачає його синіх очей.., – плаче літня жінка. Маленька, худенька, згорьована непоправною втратою.
Мама Героя Ірина Володимирівна згодилася на розмову після одного інциденту, який її ранив до глибини:
– Зустріла знайому, яка спочатку поспівчувала, а потім переповідає чутки, нібито мого сина «спіймали на вокзалі, коли він із собаками гуляв, і забрали на фронт». І це така болюча неправда…
Ігор Мар'яш народився у Переяславі, навчався в сьомій школі, потім – у переяславському професійно-технічному училищі. Працював на місцевому підприємстві «Молпродукт».
Ігор Мар'яш у Переяславі. 2019 рік.
«Син пишався своїм маруновим беретом»
– Мій син був патріотом, – ствердно каже мама. – У нього в кімнаті карта України висіла, жовто-синій прапорець. Він дуже любив наше місто, його історію. З гордістю носив вишиванку. Із 2014 року допомагав нашим волонтерам. А мені весь час казав, що коли прийде йому повістка, піде нас захищати.
Да, йому було важко, складно, бо він абсолютно цивільна людина. Він ніколи не стріляв і дуже переживав, що доведеться. Але пройшов навчання і все прийняв із честю.
Коли вони були вже на Курщині, ми дивилися всі новини звідти. Якось три дні поспіль показували, як наші розбивали руські колони. І потім дзвонить син, вони повернулися з позиції, каже: «Мамо, так то ж ми їх..!». Я така горда була, що він не просто був на фронті, а доклався до того, щоб нищити ворога.
Маруновий берет, прапор з домовини, улюблені речі Ігоря Мар'яша в куточку пам'яті у батьківському домі в Переяславі.
Ігоря перевели у 95 бригаду, і він так пишався своїм маруновим беретом! (Його мають право носити лише ті воїни, які отримали відповідну кваліфікацію та пройшли суворі випробування. Маруновий берет є символом честі та мужності українських десантників – авт. ). Я його не поклала в труну – зберегла для нас. У синовому куточку пам’яті лежить, біля прапора, яким була укрита домовина…
Пані Ірина згадує, що незадовго перед загибеллю Ігор попросив замовити іменний прапор бригади, подарував його волонтерці Інні Марченко. А потім ще одного – для племінників, він дуже любив дітей. Замовив мамі і третього, вже для себе, щоб хлопці його розписалися, і він з ним приїде додому. Не встигли…
Праворуч волонтерка Інна Марченко, Ігор Мар'яш та побратим. Остання зустріч у грудні 2024 року.
«Я не буду ховатися, прийшов мій час»
Першу повістку Ігорю Мар’яшу вручили прямо на роботі, в лютому 2024. Йому і його товаришу по роботі – Артуру Сивашу. Вони пішли на медкомісію: Ігоря тоді відправили назад, бо в нього є вада – коли нервує, то починається тремор рук. А Артура призвали. Він загинув через три місяці. Пані Ірина сину не писала про це, він уже був тоді на службі.
– Потім принесли другу повістку. Я ще просила сина: може, не йди? – щиро зізнається мати. – А він відповів: «Я не буду ховатися, прийшов мій час». Знову пішов на ВЛК, але тоді вже ніхто не дивився на його проблему.
Це було 9 травня, він пішов у ТЦК, дзвонить мені: "Мама, сказали так: або сьогодні йдеш і будеш вчитися на оператора БПЛА, або ти їдеш 11-го і тоді в піхоту. Я вибрав БПЛА». Ми бігом збирати речі, син обдзвонив товаришів. Але проводжати його до ТЦК прийшов тільки один друг Серьожа. Інші побоялися.
Ігорьок в армії не служив, то його спочатку в учебку відправили, а потім у частину на фронт. Ні про які дрони ніхто там, звісно, уже і не згадував…
Вислав сестрі гроші, щоб повезла маму у Львів
Мама згадує, як Ігор у юності захоплювався тенісом, як обіймав собак, як біг допомагати друзям, як дарував дрібнички – і все з любов’ю.
– Я досі не можу перебрати його речі. Навіть зламане не можу викинути. Все бережу. Особливо те, що син купив. Він був такий турботливий…
Коли Ігорьок уже був на фронті, часто казав: «Мамо, ти купи собі все, що хочеш, все-все». І сам часто робив подарунки. Восени замовив був гойдалку в Епіцентрі, сказав: «Буде про мене пам'ять…». А тоді кавомашину купив – мені і сестрі Яні. Вони з ним погодки, все дитинство разом, у школу в один клас пішли. Дуже близькі були.
Мені дочка каже: «Мамо, Ігор завжди хотів, щоб ти була щаслива, щоб ти радувалася». Я тепер щоранку варю каву і згадую сина…
Майже перед загибеллю він Яні вислав гроші: «Повези маму у Львів. Вона так хотіла...».
Ірина Мар'яш із донькою Яною та синовим шарпеєм Умкою
«Наскільки я не знала сина...»
– Він усім хотів зробити щось добре. Я стільки про сина дізналася тільки тоді, коли він загинув... Він такий у мене – і щирий, і трохи скритний водночас. Переживав все в собі – батькова натура. Він і схожий на нього, і очі сині – його…
Чоловік дуже змінився після загибелі Ігоря. Він переживає це по-своєму, тримає в собі цей біль. Подовгу сидить в кімнаті навпроти синових портретів, очі повні сліз.... Мене підтримує, а буває, свариться, щоб я довго не гортала синові фотографії, не писала так багато у фейсбук. А мені це як розмова з ним. Як щоденник пам’яті. Трохи розраджує, і мені легше…
Коли Ігорьок загинув, стільки людей почало писати, що він їм допомагав. Я була вражена: і наскільки добрим та щедрим був мій син, і наскільки я його не знала…
Куточок сина в будинку Мар'яшів: Ігореві портрети, ікони, улюблена кавова чашка з туркою і статуетка собачки. На тумбочці: прапор і маруновий берет Воїна
«Син дуже любив собак, будував дачу, планував своє майбутнє»
– 28 грудня волонтерка Інна Марченко їхала до наших хлопців. Я передала сину свої посилки, гостинці наготували й дівчата із сьомої школи, в якій Ігорьок вчився. Він потім телефонує, каже: «Мамо, ти не уявляєш, яке це свято було – з рідної школи смаколики до нас доїхали!». Інна тоді багато їм всього повезла, і навіть знайшла пральну машинку «Малютка», яку він просив.
Як повернулася, розповідала, що бачилася з ним і зробила, як я і просила: обняла і поцілувала, як сина. Я ж із ним вісім місяців не бачилася. Фотографію мені скинула з ним. А через тиждень син загинув…
Ігорьок мріяв і вірив, що ми переможемо, що він повернеться додому. У нього й краплі сумніву не було. Планував своє майбутнє життя. Його мрією було облаштування дачного будиночку, який він почав робити. І коли вже служив, замовив через інтернет фруктові дерева, різні саджанці дорогі, просив друга Серьожку, щоб той посадив.
Ігор Мар'яш дуже любив собак, шарпей Умка – його улюбленець.
Після загибелі сина дачею нікому опікуватися, бо на Козинці далеко їздити і в нас нічим. Довго зважувалися, це було рішення важке, болюче, але мусили продати. А ті дерева сказала Серьожі, щоб пересадив собі – на пам’ять. І собаку він забрав – сам попросив. Це лайка Сільва, яку Ігорьок взяв із притулку незадовго перед мобілізацією.
Син дуже любив собак. Як їхав на війну, прощався з ними, як із людьми, обцілував їх… У нас живе вже старий Арчі, йому 14 років. І його любимчик шарпей – Умка. Він з ним гуляв по місту, його багато хто впізнавав. Зараз, буває, питають: «Це вашого сина собака?».
Знаєте, я не раз бачила, як біля могили сина на кладовищі якісь собаки сиділи – не просто так, а у позі – дивилися на його хрест, ніби сумували…
Ігор Мар'яш незадовго до служби узяв із притулку лайку Сільву
«Я його побачила у бліндажі, як наяву, мабуть, тоді їх обстріляли...»
Пані Ірина в деталях пригадує ті дні, свої передчуття і той момент, як дізналася про загибель сина. У листопаді Ігор із Яною домовилися про збір коштів – триста тисяч, щоб купити їм РЕБи. Поки зібрали суму, потім чекали чергу на замовлення.
Весь цей час сестра періодично дзвонила їхньому командиру. У той четвер вона набрала, щоб уточнити адресу вже для відправки. У відповідь почула: «Я не знаю, як вам сказати. – Що сталося? – Вони пішли на позиції і з ними пропав зв'язок».
– Коли Яна мені подзвонила, я вже це передчувала. Материнське серце… Перед тим мене два дні так мучило, так боліло, я місця собі не знаходила. Нічого не помагало, я ночами майже не спала.
У середу ввечері лягла рано, було пів на дев'яту. Тільки закрила очі і побачила Ігоря – в повній амуніції, з автоматом, у бліндажі. Це не уява, не марення – таке видіння, як би то я прямо перед ним стояла, зблизька. Уже потім зрозуміла, що мабуть, саме в той момент їх обстріляли...
А на другий день дочка дзвонить. Заспокоює, може, ще обізвуться, може, у полоні. Але я вже знала. Я вже сама як мертва була. У п'ятницю зранку пішла у воєнкомат. Там сказали, що нічого не знають, немає офіційного підтвердження. Я дзвоню командиру, він трубку взяв, а потім скинув. І вже був недоступний.
Коли син ішов на позицію, прислав мені голосове. Між іншим просив зайве не дзвонити його командиру, бо в нього багато роботи. Ігорьок такий і дома був: нікого не хотів обтяжувати, краще сам поможе людині, але задля себе не звертався.
...Він був взагалі дуже домашній. Любив дачу, рибалку, гриби, собак. І сам усе організовував. Ніколи не казав: «Я зроблю». Просто робив...
У суботу-неділю – нічого не чути. У понеділок вирішила іти в ТЦК писати заяву на офіційний запит. З кабінету виходить Шаповал: «Прийшло офіційне, ваш син загинув…». Це був дуже великий удар. У мене з сином такий зв'язок сильний, що не передати… – Ірина Володимирівна вже не стримує сліз. Бере паузу…
«Хотіла набутися з ним, поки був поряд»
Дякуючи Інні Марченко, яка знала командирів, Ігоря Мар’яша забрали з поля бою і привезли додому, щоб попрощатися і поховати. Бо не кожного звідти можуть забрати. Волонтерка потім зізналася матері, що все знала відразу, але не могла казати. Треба, щоб офіційне сповіщення було…
Пані Ірина каже, що Інна потім і в організації похорону допомагала. Маслозавод оплатив поминальний обід, часом пайки дають, не забувають. Взагалі вдячна багатьом людям, які підтримали її тоді і зараз.
– Ігорька хоронили якраз на дев'ятий день після смерті. А як було сорок день, мені знову було видіння. Увечері лягла і тільки очі прикрила, як відчула легкий дотик до плеча. Я аж скрикнула: "Ігорьок!". Вірю, що то його душа прилітала. Вона жива. З небес дивиться за нами…
Я так за ним скучаю. Кожну секундочку про нього думаю… Ми наскільки з ним були близькі. Я однаково сильно люблю і донечку, але з Ігорем особливий зв'язок. Можливо, то було як передчуття, і я хотіла набутися з ним, поки він був поряд…
Прощання з Воїном Ігорем Мар'яшем. Його похоронили на Заальтицькому кладовищі в Переяславі 17 січня 2025 року.
Ім’я Ігор означає «захисник»
– Коли він народився, я була неймовірно щасливою, Він такий манюсінький був – 2,550 кг важив. Але це таке велике, безмежне щастя було! Перша дитина в родині — його всі носили на руках, любимчик був. Він якось сказав дідусеві: “Дідусь, еге ж, важка робота?” – ну такий був дорослий у свої чотири роки, – мама усміхається світлим спогадам крізь сльози.
– Тоді ще не було УЗД, але я знала, що буде синочок Ігорьок. Мені це ім’я найкраще у світі. Я і брата свого молодшого так назвала, а потім і сина. Мабуть, запрограмувала йому долю – його ім’я означає – «Захисник».
Перед тим, як прийшло це сповіщення, мені написала одна жінка, сказала, що добре знала Ігорька. Що він її підтримував, особливо, коли вона ще на початку великої війни жила в окупації під Києвом.
Її звати Аліна Ільницька, вона пише вірші. Хотіла видати дитячу книжечку – «Абетку», але не вистачало коштів. Ігор уже був на фронті, і став її спонсором – фінансово допоміг на видавництво. Коли вона дізналася про його загибель, присвятила йому кілька віршів. Один з них з її дозволу викарбували на пам’ятнику як епітафію: «А може, він повернеться колись на рідну землю, ангелом стокрилим…»
«Він умів піклуватися про тих, кого любив…»
Ігор загинув, так і не встигнувши створити сім’ю, навіть познайомити батьків із жінкою, яка чекала на нього. Тільки тоді мама дізналася, що син був у стосунках.
– Знаєте, на жаль, ми про своїх дорослих дітей багато чого не знаємо, а дізнаємося вже потім. Коли вже й не спитаєш. У нього, як виявилося, було багато симпатій.
Свого часу він зустрічався з дівчиною, вона і в гості приходила. Син так піклувався, каву варив, пригощав – він умів і любив готувати. Але потім у них щось не склалося. Після загибелі Ігорька мені ще одна дівчина написала: «Я ж його так сильно кохала, аби ви тільки знали».
Мама згадує, як Ігор, уже на службі, просив передати гроші «на картку», або набирав з проханням «відміряти трохи цукру» – тоді вона думала, що то для його товариша. Лише згодом дізналася: це був гостинець для тієї самої жінки.
– Я завжди казала сину: "Ігорьок, яка би в тебе жінка не була, ти одружишся, я ніколи не скажу нічого проти неї. Якщо ти її обрав, значить, вона тобі найкраща". Він знав, що я прийму його вибір. Але він був такий трохи скритний, не хотів завчасно казати щось, часто робив це сюрпризом.
А якось на могилі мама побачила намальований портрет сина. Зі зворотного боку був підпис авторки.
– Я зрозуміла, що Ігорька з фотографії змалювала, дуже талановито, донька тієї самої жінки. Я її не знаю, вона сама попросилася до мене в друзі у фейсбуці. Пише іноді, що була на кладовищі: я бачу, що хтось іще часто квіти приносить. Ми обмінюємося повідомленнями, але особисто поки не зустрілися. Я вагаюся, щоб ніяких зобов'язань вона не відчувала. Вона молода, ще собі життя влаштує…
«Коли бачу військових, хочеться кожного обійняти»
Ірина Володимирівна каже, що вона тримається і завдяки своїй доньці, яка всіляко турбується, відволікає від сумних думок, чоловік поряд, має багато знайомих, подруги запрошують іноді в кафе, десь на прогулянку. Мовляв, самій було б тяжко, а так завдяки своїй комунікабельності намагається шукати собі заняття. Спробувала долучитися до акції дружин і матерів наших Героїв – вишивати «Рушник Зцілення», але, на жаль, зір після стресу зовсім погіршав.
– Зараз як іду по місту і бачу чоловіків у військовій формі, то мені так хочеться підійти до кожного і обійняти, як сина! Я знаю, що мого сина не повернути. Але кожному з них я бажаю тільки одного – повернутися додому. До мами…
У мене немає негативних емоцій, коли бачу молодих людей, віку мого сина, які сидять десь у кафе чи їздять на машинах. Хто зна, яка в них ситуація. Може, вони допомагають армії інакше. Але мені дуже хочеться, щоб пам’ятали тих, хто загинув за Україну. І мого Ігорька, і кожного, кожного...
Ірина Мар'яш: "Я не фотографувалася з того часу, як Ігорьок пішов на захист України..."
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
