Юрія Саврася побратими звали "Дєдом" за мудрість, а він на руїнах війни шукав для дружини квітки

Валерія БОБРОВСЬКА журналістка

07 серпня 20:30

"Фото серед руїн, мерехтить квіточка і підпис: "Це для тебе…" – такими спогадами про особисте ділиться з Переяслав.City Тетяна Криворучко, дружина полеглого Захисника Юрія Саврася із села Пристроми Студениківської громади. Він зустрів справжнє кохання у зрілому віці, виховував двох маленьких онуків, тримав велике господарство. Коли почалася повномасштабна війна, пішов добровольцем захищати родину і країну. На фронті для побратимів був "Дєдом" – спокійним, мудрим і врівноваженим та поміркованим.

"Він мріяв побачити світ і багато подорожувати"

Юрій Миколайович Саврась народився 4 серпня 1968 року в селі Високе Бериславського району Херсонської області. Спершу навчався у місцевій школі. Згодом його родина переїхала до села Ольгівка, яке нині перебуває під тимчасовою окупацією російських військ.

Будинок родини стояв усього за 500 метрів від Дніпра, і Юрій змалку гарно плавав. Часто виходив на воду разом із батьками та братом. У юності активно займався спортом, брав участь у змаганнях і любив подорожувати.

– Його мати працювала вихователькою. У домі було багато книжок. Батько Юрія у молодому віці був дуже романтичним і допитливим – вони з дружиною об’їздили майже всю Україну. Батьки взагалі були особливі – відкриті, добрі, життєрадісні. І в такій атмосфері виріс Юрій, тому також мріяв побачити світ, – розповідає дружина Захисника Тетяна Криворучко.

Юрій у 1992 році закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут за спеціальністю "зооінженер". Після армії проходив службу в десантно-штурмових військах. Пройшов Афганістан, але про цю сторінку свого життя потім розповідав небагато — уривчасто й неохоче.

Після одруження Юрій переїхав на Львівщину – так склалося через роботу. Ще з юності вирізнявся працьовитістю і завзяттям, а ще був дуже підприємливим: разом із братом відкрив завод із виробництва макаронних виробів. Останнє місце його роботи було у Борисполі – займався завантаженням будівельних матеріалів на підприємстві.

Та на жаль, дуже рано став удівцем — після смерті дружини довелося бути і батьком, і матір’ю двом малесеньким дітям: Олегу було півтора року, а Даринці три. Діти виросли – нині донька живе у Києві, син працює в Німеччині. А Юрій, уже дорослим чоловіком, переїхав на Київщину, працював у дорожній службі, і якраз, коли робили дорогу біля села Пристроми, доля віддячила по-своєму.

Зустрів кохання всього життя у 42 роки

Коли Юрію Саврасю було 42 роки, він зустрів кохання всього свого життя – на три роки молодшу Тетяну. Обоє були вдівцями, з дорослими дітьми і непростим життєвим досвідом. Але навіть після років самотності й випробувань знайшли в собі сили знову полюбити. Зустрілися завдяки спільним знайомим. Чоловіки, з якими працював Юрій, і привели його вперше до Тетяниного дому. І той вечір став початком стосунків.

– Тоді Юра подарував мені букетик із жоржин, які вирвав на моєму ж подвір’ї, – із захопленням пригадує Тетяна. – Насправді він виявився уважним, чуйним і дбайливим. Всіляко підтримував і дуже нас любив. Швидко став близьким для моїх дітей – не завжди й рідні батьки ставляться так до своїх дітей, як Юра до моїх. Мій син Саша називав його батьою.

А я з його дітьми теж зійшлася. Якось доньці його Даринці сказала: "Я маму не заміню, але "мачухельою" буду хорошою". Ми з нею дуже гарні подружки. Даша – майстр спорту з дзюдо, зараз працює перекладачкою. Хоч бачимося й рідко, але підтримуємо добрі стосунки, завжди з нею на зв’язку.

Юрій став для Тетяниної родини справжнім батьком і чоловіком. І хоча обоє не були далеко не юними, почуття між ними спалахнуло яскраво і щиро. Тетяна переконана, що справжнє кохання не залежить від віку. А в їхній родині панувала повага, ніжність і взаєморозуміння. Для пари це був зовсім новий досвід і справжнє щастя. Не просто відчуття закоханості, а щоденні вчинки, турбота і підтримка.

– Юра був великим романтиком, дарував багато квітів. Це не обов’язково куплені букети, а звичайні, зрізані і зібрані його турботливими руками. Ми ніколи з ним не лаялися. Він мене лагідно називав "Любенька".

Після трьох років цивільного шлюбу, 4 серпня 2013 року, пара офіційно розписалася.

– На той час у моду повернулося все українське. Ми з Юрою вирішили розписатися саме у національному вбранні: він – у вишиванці, я – у вишитій сукні. На заручинах були присутні наші четверо дітей, які всі до того ж однакового віку, – розповідає Тетяна.

Разом вони виховували й двох онуків: доньку сина Тетяни – Емму, і сина її доньки Юлії – Стаса. Хлопчик із трьох років особливо часто залишався під наглядом люблячих бабусі й дідуся.

Попри дорослий вік, у їхній парі було місце і для гумору, і для авантюр.

– Наприклад, гостюємо в Юриних батьків на Херсонщині. Тоді кажемо їм, що пора повертатися додому. Завантажуємо гостинцями нашу машину Mazda, яка вже й дибки стає від грузу, а самі їдемо... у Скадовськ на море! І дорослі ж люди вже… А отако батькій обманюємо, – з усмішкою згадує Тетяна.

Навіть на страшній війні Юрій знаходив спосіб проявити любов.

– Отримувала й звідти від нього романтичні подарунки. Уявіть фото: серед руїн мерехтить квіточка, і підпис: "Це для тебе"… Я радію і сльози котяться – живий! – згадує дружина полеглого Воїна.

Для них кожна його відпустка, кожне повернення додому були святом.

– Завжди приїжджав з квітами. А онуки як раділи, коли дідусь повертався. Це було справжнє щастя, коли поряд рідні. Я собі говорила завжди: "Дай Боже такого чоловіка, як я сама". Так воно і сталося, – ділиться Тетяна.

Юрій був майстром на всі руки. Умів полагодити все, що ламалося. Завжди був у русі, любив міняти автівки.

Разом подружжя тримало велике господарство: свиней, качок, гусей, кролів. А Тетяна вирощувала ще й різні квіти, особливо багато шаровидних хризантем. Здебільшого це було на продаж.

Чоловік прожив усього 53 роки, але встиг зробити дуже багато.

– Він носив 44 розмір взуття, і залишив по собі справді великий слід, – із сумом каже його супутниця життя.

"Якщо не я, то хто?"

24 лютого 2022 року, коли російські війська розпочали повномасштабне вторгнення, Юрій Саврась пішов добровольцем, аби захищати свою родину і Україну.

– Того страшного ранку він прокинувся і зразу ж зібрався навіть пішки йти у переяславське ТЦК, – пригадує Тетяна. – Я ще тоді навіть злилася на нього, не хотілося відпускати. Ми лише десять днів тому відзначили один рік онучці Еммі.

У військкоматі він виявився найстаршим серед добровольців. Йому казали, що може не потрібно поспішати, а він відповів: "Якщо не я, то хто?". І поїхав на навчання в Житомир, хоч і мав проблеми зі здоров’ям, навіть з деякими нормативами не справлявся.

Але військовий і життєвий досвід Юрія важили більше за спортивні нормативи. Його як сержанта призначили командиром відділення і направили у найгарячіші точки фронту. Воював у Мар'їнці, Авдіївці, Курахові.

Після контузії, крім іншого, ще й сильно погіршав слух. Саврася перевели в частину логістики 79 окремої десантно-штурмової бригади на посаду водія, підвозив побратимам боєприпаси.

"А так хочеться жити…"

Серед побратимів Юрія Саврася звали "Дєд", бо був мудрим, спокійним, врівноваженим та поміркованим. Умів тримати порядок на позиціях і балував хлопців смачними стравами, допомагав грошима на озброєння й добрим словом, бачив краще і глибше за інших та розумів велику філософію життя.

Водночас, попри свою "не бойову посаду", бо міг не брати участь у виконанні бойових завдань, але ходив із побратимами неодноразово. Досконало ставив розтяжки і навчав цього молодших. Не цурався найскладніших завдань, але не легковажив у бою. Багато бійців кажуть про Юрія: "Він мене витяг, я зобов’язаний йому життям".

– На початку служби ми були на зв’язку кожен день, пізніше стали спілкуватися лише по можливості. Іде на бойове завдання – чекаю звістки. Надіслав через три дні: "Вийшов". Я радію: "Живий!" І так ми проживали дні, з перебоями зв’язку…
Я болісно переживала це розлучення. Кожен день – нібито місяць чекання... Те, що ми разом з ним пережили в ці пекельні дні, назавжди залишиться в моєму серці.
Писав мені таке: "Якими важкими були ці дні! Обстріли не давали голову підняти. У когось влучили "градами" – чути крики поранених... По кілька днів без їжі і води. Смерть перед очима – а так хочеться жити…", – згадує дружина Тетяна.

Юрій загинув від удару ворожого дрона

11 липня 2023 року Юрій Саврась востаннє вийшов на бойове завдання. Перед виходом написав дружині коротке щире повідомлення: "Я уже вийшов. Цілую. Люблю". Того разу він замінив побратима. Це рішення стало для нього фатальним.

– 12 липня я поїхала на лавандове поле, – розповідає дружина. – Зробила гарне фото і надіслала Юрі на вайбер. Але повідомлення вже ніхто не побачив…

Напередодні на дах нашого будинку сів великий чорний ворон. Я намагалася його прогнати, хоча й не надала цьому особливого значення. Навіть не подумала, що це може бути тривожним знаком. А потім усе стало зрозуміло…

Юрій Саврась загинув 13 липня 2023 року під час виконання бойового завдання біля Новомихайлівки на Донеччині від удару ворожого дрона.

4 серпня Захиснику мало б виповнитися 55 років.

Прощання з загиблим воїном України та заупокійну літургію уперше від початку війни провели в найдавнішому храмі Переяслава – Успенському соборі, а поховали на кладовищі у Пристромах.

Читайте також: Батьки воїна Юрія Саврася приїхали з Херсонщини побачитися з ним, а син у той день загинув ВІДЕО

85-річний батько проїхав 750 кілометрів, щоб бути ближче до сина…

Напередодні загибелі Юрій наполягав, щоб його батьки – Людмила Федорівна та Микола Іванович – виїхали з Херсонщини, яку постійно обстрілювали росіяни з лівого берега Дніпра. Після чергового артобстрілу їм таки вдалося залишити рідну домівку й перебратися до села Пристроми на Переяславщині.

Коли батьки погодилися на переїзд, Юрій дуже радів. Казав, що після виконання завдання обов’язково приїде у відпустку: допоможе їм облаштуватися, обійме, буде поруч.

85-річний батько за кермом власного авто проїхав 750 кілометрів, щоб бути ближче до сина. Але 13 липня, саме в день, коли батьки були в дорозі, їхній син загинув.

Мама не змогла пережити цієї втрати. Через кілька місяців після загибелі сина її серце зупинилося…

"Скажи мамі, хай мене відпустить"

– 15 липня я вперше вирішила зробити дідухів із пшениці. І саме в процесі роботи побачила на подвір’ї старосту села, – пригадує Тетяна. – Ще й подумала: з якої це причини він до мене прийшов? А тоді побачила позаду військових… І все одразу стало зрозумілим.

До загибелі Юрія життя жінки було наповнене турботами: господарство, сад, квіти. Вона мала сили, натхнення і мету. Але після втрати чоловіка все це втратило сенс.

– Ні до чого руки не знімалися. Я все запустила. Не хотіла нічого. Зовні була спокійна, та в середині – порожнеча. І досі не бачу перед собою нічого, хоча цього нікому й не кажу…

Час нічого не лікує. Просто з горем треба навчитися жити. Ти сам обираєш: або живеш минулим і не бачиш майбутнього, або зберігаєш пам’ять і йдеш далі.

Хотіла спокійної старості. Але тепер я одна. Просто так когось впустити у своє життя вже не зможу. І просто існувати – теж не хочу. Навчаюся бути в гармонії з природою, зі світом… і з собою. Це поки дається найважче.

Врешті моїй доньці Юлі наснився Юра, який сказав "Скажи мамі, хай мене відпустить. Я зроблю те, що мені потрібно, і повернуся". Ну звідки він знає, що я тримаю його тут?...

Юрій Саврась посмертно нагороджений орденом "За мужність"

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку солдата Саврася Юрія Миколайовича Указом Президента України нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня та присвоєно статус ветерана війни (посмертно).

– Це може якось не так прозвучати, але скажу: я рада, що мені не випало такого важкого випробування невідомістю – чекати. Коли зниклий безвісти, коли не знаєш нічого – це дуже страшно...

Коли Юра загинув, мені прийшла його медаль "Ветеран війни" і особисті речі. Вони були в крові, – пригадує дружина. – у цьому пакеті… Цей документ я залишила.

А посеред цих речей лежала іконка. Речі, документи порвані, понівечений військовий квиток –все в крові, а іконка –ціла і неушкоджена.

Ми довго не могли погодитися з тим, що Юра загинув. Але коли вже привезли тіло, прийшло усвідомлення.

У Пристромах зробили українською церкву, Алею пам'яті та дзвіницю

– Хлопці, які пішли на війну, — справжні патріоти своєї держави. І мені б дуже хотілося, щоб після їхньої смерті їхні рідні – мами, дружини – підтримували те, за що вони загинули. На жаль, так буває не завжди. Багато батьків не розділяють ідеї своїх дітей, досі ходять у церкву московського патріархату, – розповідає пані Тетяна.

Після смерті чоловіка жінка 5 серпня зібрала збори у селі і разом з громадою перевела Пристромську церкву з УПЦ до Православної церкви України. Тепер вона староста цього храму.

Після зборів громада взялася за оновлення храму. Винесли з нього все, що залишилося від московського патріархату, перефарбували – за три місяці зробили ремонт.

– Благочинний отець Іван привіз нам новий аналой, мій брат купив нові доріжки. Усе – за власні кошти. Жодної копійки з бюджету. Ми хотіли не просто формально перейти до ПЦУ, а дійсно змінити дух церкви.

У 2023 році громада вирішила створити Алею Героїв у центрі села – неподалік храму. Бо ж наразі саме у Пристромах найбільше полеглих захисників з усієї Переяславщини.

– Ми хотіли, щоб пам’ять про наших загиблих Героїв жила поруч із людьми, а не десь далеко. Не кожен поїде до Студеників, де зробили великий Меморіал, а сюди можуть прийти й діти, мешканці, гості села.

Першим із Пристрім на війні загинув Олег Гордієнко, другим – Олександр Мисан, третім – Юрій Саврась. Саме на їхню честь громада почала створювати місце пам’яті.

Допомагало нам і місцеве підприємство "Укрпромпостач" – вони безкоштовно зварили каркаси для банерів. А їх замовляли за людські гроші – складалися. Підприємці, працівники, прості жителі – усі долучалися, хто як міг: хтось – грошима, хтось – працею.

Ми хотіли, щоб цей об’єкт не просто нагадував про загиблих Воїнів, а об’єднував людей. Щоб було відчуття: ці хлопці загинули недарма.

У 2024 році громада взялася за ще один проєкт – дзвіницю. Її будівництво завершили у 2025.

– Дзвіницю ми теж побудували за власні кошти. Там тепер висять таблички з іменами. Цей дзвін – не тільки церковний, а й дзвін пам’яті. На згадку про тих, хто віддав своє життя за Україну.