"У мене був золотий син, а війна його спалила — упізнала лиш по тату": історія Героя Олега Гордієнка

Валентина БАТРАК Головна редакторка

14 серпня 20:06

Олег Гордієнко з Пристрім Студениківської громади – один із перших, хто повернувся з війни в рідне село на щиті. Він загинув 14 серпня 2022 року під селом Івано-Дар’ївка Бахмутського району Донецької області.

На передовій побув усього з місяць. Побратими навіть позивного не встигли придумати, тож був просто – старший солдат ЗСУ Гордієнко. Йому навіки 27 років. Історію про Захисника розповідає Переяслав.City.

У школі був скромним і добрим хлопчиком

Гордієнко Олег Васильович народився 23 березня 1995 року в селі Пристроми, що на Переяславщині. З 2003 по 2013 рік навчався в Пристромській школі, де закінчив 9 класів.

– Олег у школі був скромним, добрим хлопчиком. Досі пам’ятаю, за якою партою він сидів, – згадує класна керівниця Світлана Дзецко. – Такий сором’язливий – від найменшого зауваження його щічки спалахували вогнем. А сині оченята – допитливі. Він не був відмінником, але старався, ніколи не приходив у школу з невиконаним домашнім завданням.

Однокласники його любили за веселий характер і почуття гумору. Світлий хлопець. І рослий, симпатичний – за ним дівчата бігали. Він обрав уже потім свою дівчину, але не встиг з нею і своїх дітей виростити…

Олег був чесним, справедливим, і що його особливо вирізняло – готовність усім допомогти. Був дуже відповідальним, за все переживав. І дуже трудящим був. У нього сім’я незаможна, то він після 9 класу пішов зі школи, хотів якомога швидше матері допомагати, заробити якусь копійку. Дуже любив свою маму і молодшу сестричку, став для них головним помічником та опорою. Уся чоловіча робота в сім’ї лягла на його плечі. А він завжди із усмішкою…

– Олег був дуже щирим – він ніс у собі світло, яке не згасне навіть після смерті… У кожному його погляді була доброта, якої сьогодні так не вистачає. Він був зазвичай тихим, ніби трохи відстороненим, але в тій тиші жила велика щирість. Добрий, справжній, світлий – таким він залишиться у нашій пам’яті, – згадує однокласниця Андріана Шпак.

Олег Гордієнко – випусник Автор: сімейний архів Гордієнків

«Син у мене був золотий»

У 2013 році Олег вступив до Березанського професійного ліцею на навчання за спеціальністю «кухар».

З 2016 по 2017 рік проходив строкову службу, здобув військову спеціальність «навідник СПГ-9».

У квітні 2022 року призваний по мобілізації, служив гранатометником в/ч 0693 54-ої механізованої бригади.

Мама Героя Валентина Гордієнко розповідає про сина і постійно плаче. Каже, минуло три роки від його загибелі. Це три роки нервового й емоційного виснаження. Погіршало здоров’я, слабшає пам'ять, тому вже може точно не згадати якусь дату. Але материнське горе час не лікує. З кожним днем болить все більше.

Мама Героя Валентина Гордієнко про загиблого сина і через три роки не може говорити без слізАвтор: Валентина Батрак

– Я як тоді світу божого не бачила, так і зараз, – витирає сльози жінка. – Не передати словами, наскільки я скучаю за дитиною – хочеться криком кричать. Це дуже сильно болить. У мене є дочка, зять і двоє внучат. Але син є сином. І від нього в мене не лишилося нікого…

Син у мене був золотий. Де б він не був, а дзвонить: «Мамко, не роби того чи того – я приїду й допоможу», – згадує про дитячі та юнацькі роки мама. – Олежику й десяти років не було, як ми розвелися з першим чоловіком. Він руку піднімав на мене, дітей обіжав. То ми пішли до моїх батьків. Потім мені дали квартиру на одну кімнату в радгоспному будинку, у ньому й зараз проживаю. Мені більшого й не треба… Я би тому всі гроші віддала, хто мені би сина вернув…

Всю дорогу корови тримала, город, хазяйство, але жили бідно – двох дітей на одні руки було важко піднімать... Я поки на роботі, то діти допомагають вдома, особливо Олежка, бо старший. То він із самого дитинства звик до різної праці, майже все вмів робити.

"Він любив життя, умів радуватися", – усміхається мама гарним і світлим спогадам.

Згадую, як він почав на кухні готувати. Йому тоді було років сім-вісім. Я на фермі доїла корів. Встаєш о 4:00 ранку, щоб свої дві корови подоїти, а потім біжиш на роботу. Приїхала із ранньої дойки втомлена. А діти кажуть, що хочуть їсти курку. Ну я подумала: трішки віддихну, і піду зарубаю та приготовлю. Вскорості Олежка зве: "Мам, іди подивися". Я на кухню, а там із каструлі уже дві лапи стирчать – курка вариться! Сам зарубав, поскуб, випатрав і поставив вариться. Ото тільки лапки не відрізав.

Він все умів, і любив їсти готувати, придумував щось на кухні, тому пішов на повара вчиться. У мене багато пив, бо я пізніше в їдальні працювала. Але була в нього така особливість – він не їв приготовлене чужими руками. Або сам варив, або моє, або ще в сестри Жанночки. А так ото як молодим десь на гулянку піде, то голодний вертається, каже, хіба що нарізку брав зі столу.

І ще він танцювати дуже любив. Це прямо його стихія була. Коли сестра виходила заміж, то він весілля відтанцював так, що в нових туфлях підошва відлетіла. Він любив життя, умів радуваться, – усміхається мама гарним і світлим спогадам. Бо більшість у їхньому житті – то випробування.

"Олег завжди захищав та жалів мене як сестру"

– Ми все дитинство проводили разом: у нас були і спільні друзі, і спільні обов'язки, – ділиться спогадами молодша на два роки сестра Жанна. – Олег завжди захищав та жалів мене як меншу, ніколи не залишав саму.

Якось мама затрималася на роботі, а потрібно було подоїти корову. Ми з Олегом взяли відро і пішли доїти. Мені тоді було років вісім, а Олегу 10. Було страшно, бо корова здавалася нам дуже великою. Я тримала хвіст, а Олег доїв. А мама як прийшла додому, то дуже здивувалася і розчулилася до сліз.

Олег смачно готував, і також любив чистоту й порядок. Прибирати в хаті – це був наш із ним обов’язок. Поки мама на роботі, ми мили, порядок наводили – так хотіли її порадувати.

А ще Олег дуже любив дітей і моєму синочку він став хрещеним. Між ними був якийсь особливий зв'язок. Вони навіть чимось схожі. На жаль, власних дітей у Олежки немає. Не встиг... Ворог обірвав молоде життя і перекреслив усі мрії, плани. А мріяв мій дорогий братик збудувати дім, виховувати дітей з коханою дружиною, купити нове гарне авто замість стареньких «Жигулів».

Я ніколи не пробачу російським окупантам, що відібрали в мене дорогу людину, єдиного брата.

Олег Гордієнко був мобілізований до лав ЗСУ у квітні 2022 року Автор: сімейний архів Гордієнків

Був здібний хлопець – руки золоті

Після служби Олег влаштувався на м’ясокомбінат «Укрпромпостач» у своєму селі. Тоді зійшовся із жінкою, яку покохав. Хотів їй догоджати, старався, тому пішов у будівельну бригаду на більші заробітки. Працював у Борисполі, в Києві, каже мама.

– Усі так шкодували, що Олежка пішов… Я тоді вже з цеху перейшла, але колеги розказували про нього завжди тільки хороше, – розповідала Ольга Гаркуша, працівниця пристромського підприємства. – На роботі його цінували, і навіть коли звільнився, про нього завжди гарно відгукувалися. Він усьому навчався дуже швидко. Був здібний хлопець, руки золоті в нього були. Моя невістка з ними по-сусідству живе, то казала, що він був безвідмовним, якщо комусь допомога треба була.

Мама теж розповідає, як син ходив людям допомагав: на городі покопати, вибрати, покосити. Хтось йому і платив за це. Було за літо і 600 гривень заробить – тоді великі гроші. Собі купить кола-коли, цукерок чи печива – солодке любив, а решту мамі несе. На цигарки не тратився, бо не курив. Каже, що Олег завжди був такий спокійний, покладистий. Його вивести на сварку чи на скандал – треба ще постаратися.

"Десна", тероборона, "Дівички" і Бахмут

Після коледжу Олег відбув строкову службу – у «Десні» служив гранатометником. Пізніше, у 2021 році, пройшов передпідготовку.

– Він казав, що тоді навіть стрибнув із парашутом, – розповідає про сина Валентина Іванівна. – Зізнався, що вперше йому було страшно, але він зробив це і дуже радів. Він був і фізично підготовлений, і тренувався. Але ніхто не думав, що буде війна і це все по-серйозному, а не звичайне тренування. Ніхто не думав…

На початку повномасштабної війни Олег разом із іншими чоловіками села пішов до місцевої тероборони. Але невдовзі поїхав у Лецьки – слідом за своєю коханою жінкою Юлею. Вона жила в сусідньому будинку в Пристромах, мала дитину. Олег її полюбив, і поїхав слідом за нею, коли вона перебралася до батьків. У Лецьках теж пішов у тероборону. Поки він там був, староста приніс мамі повістку, невдовзі – другу. Це був квітень 2022 року.

Олег Гордієнко був мобілізований до лав ЗСУ у квітні 2022 року, нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ст. посмертно у вересні 2023 рокуАвтор: колаж Переяслав. City

– Якраз тоді син приїхав мене провідати, і я віддала повістку. Він її узяв мовчки, зразу нічого не сказав. Потім приїхав і каже: «Мам, я ходив у воєнкомат». Мене забирають. Там йому спочатку сказали, що мобілізують через тиждень, але забрали вже на другий день.

Ми тільки встигли скупитися: металеву миску, кружку, шльопанці – відвезли йому під військкомат. Його в той же день відправили в Дівички. Тоді з ним разом із нашого села ще Сашко Кравченко пішов. З Лецьок Рома Довгиш – то його друг був. На похорон Олега приїжджав, а через два тижні й сам загинув…

Олег у Дівичках служив місяців три. Звідти його іноді відпускали додому, то я наготую смачненького, чекаю і радію, що побачуся. Якось навіть сказала: може, ти не вертатимешся в частину, не всі ж служать? А він так усміхнувся: «Мамо, ти що дурненька? Як це я не вернуся?! Там мої хлопці».

Він ніколи й нічого не боявся, не ховався. Треба, значить, він іде. Якби я тоді його і не пустила, він би вскорості пішов все одно. А вранці Кравченко приїхав машиною його забирати. Ми з Валерою (цивільний чоловік Валентини Іванівни – авт.) провели на дорогу. Я хрестик наділа, яким його хрестили маленьким, кажу: «Синок, бережи себе». Не зберіг… А я ж так і не відпустила, бо син навіки у моєму серці...

Валентина Гордієнко трима портрет загиблого сина-Героя та рішення Переяславської міської ради про присвоєння йому посмертного звання "Почесний житель Переяславської громади"Автор: Валентина Батрак

«Мамо, їду на Донецьк»

– …Поки був у Дівичках, то я трохи спокійніша. Там він служив на посаді гранатометника, але охоче брався хлопцям варити їжу. Вони ж там у палатках жили, на казьонних харчах, то він їм чогось смачненького готував. А потім якось дзвонить: «Мамо, їду на Донецьк». Я в сльози, він просить не плакати, обіцяє телефонувати.

Ще був у дорозі, я вже дзвоню: «Синок, ти де?». Каже: "Десь лежимо під дорогою. В канаві, тут і спимо, поки не доїхали на місце…». Пізніше своїй молодшій сестрі Жаночці пересилав і фото, як він там у ямах ночував. Просив зразу мені не показувати, щоб не тривожити, – Валентина Іванівна зупиняє розмову, плаче.

Олег Гордієнко був мобілізований до лав ЗСУ у квітні 2022 року Автор: сімейний архів Гордієнків

– А тоді дзвонить до мене: поговорили і він каже: «Мам, я йду на 14 днів на гарячі точки. Як вийду – передзвоню». Але більше я вже не чула його голосу…

Коли прийшли з військкомату і сільради – сповістили, що загинув. Тоді моє життя наполовину скінчилося. Я кричала криком, плакала кожного дня…

Чого така несправедливість? Як важко ми виживали. Я куска хліба не з'їм, аби дітей виростити і на ноги поставити. Він такою золотою дитиною був! Буває, доведеться за щось насварити, то він сяде, обніме: «Ну мамко, ну не кричи, мамко, ну я ж тебе люблю»… І його в мене забрали. Він ще ж і життя не бачив…, – материні слова крають серце.

…Олег із побратимами тримав бойові позиції в самому пеклі війни. Це там, де щогодини розташування бійців ворог накривав масивними обстрілами з усіх можливих видів зброї: піони, рапіри, касетні бомби, танки, артилерія, авіація.

Там, де важливішими є не бойовий досвід, а зір і слух бійця: від вильоту ворожого снаряду є тільки одна секунда, аби впасти на землю, щоб врятуватися.

Там, де не можна телефонувати рідним, бо сигнал відразу розкривав ворогові позицію.

Там, де не можна попити кави, бо туди днями не могли доставити воду.

Там, де кожен боєць знає, що проти нього одного стоїть 15 ворогів. І вони близько, буквально за сто метрів, коли видно і чутно того, хто прийшов тебе вбити, але ти маєш це зробити першим.

Там Олег пробув сім днів…

Загинув на полі бою. Побратими розповіли, що в ті дні ворог накривав їхні позиції таким щільним вогнем, що евакуювати навіть поранених вчасно не могли. Коли загиблого воїна зрештою вивезли в тил, опізнати тіло рідні змогли лише за татуюванням.

Щоранку мама Героя Олега Гордієнка вітається з сином на фото у траурній стрічці Автор: Валентина Батрак

"Вціліла рука з татуюваням і я упізнала – мій син"

– Олєжка загинув 14-го, а його тіло привезли аж 25-го. Ну як тіло – останки. Ми їздили на упізнання в Дніпро. Думали, що доведеться тест на ДНК здавати. Від сина майже нічого не осталося – згорів. Ні лиця, ні ніг, лише частина тіла, що була під бронежилетом, і одна рука вціліли…

Ми його довго шукали, бо він значився скрізь як неупізнаний. На інших коробки там стояли з якимись речами, підписані, а на мого сина нічого не було. Їх тоді з позиції трьох забрали як непізнаних.

Я там до моргу не дійшла, непритомніла. Потім мені на екрані (якось вони підключають, що через монітор бачиш) показали останки, які від сина лишилися: одна рука і частина тіла з татуюванням – під бронею вціліла… І цепочка з хрестиком, яку перед дорогою йому вдягла. Обгоріле, але я впізнала. І признала – мій син…" – через три роки після загибелі сина в деталях описує той страшний день мама Героя Олега Гордієнка.

"Він зробив на руці татуювання – червону розу. Там ще й напис якийсь був трохи недописаний. І оця однісінька рука його вціліла… Так я упізнала сина..."

…Йому було вже 20 років, він працював. Приходить якось додому з роботи і лягає спати у светрі. Бачу, ще якийсь тюбик біля себе кладе. Я подумала, мо’ обпік руку, допитуюся, що сталося. Тоді він знімає одежу і показує: «Я знав, що ти будеш лаяти, тому нічого не казав. Але я так схотів».

Він зробив на руці татуювання – червону розу. Там ще й напис якийсь був трохи недописаний. І оця однісінька рука його вціліла… А вже як із Юлею жив, то на грудях набив вовка. І він під бронежилетом, хоч і покоцаний, але впізнала – то його вовк був…

Голову не показали, сказали, не можна дивитися, бо згоріла вся. Але мені й через екран було видно, як по його останках отакі великі хробаки лазили. Як так можна, люди добрі!? Ну хоч би обмели перед тим, щоб батьки не бачили…

Олежка 14-го загинув, і його з поля бою не могли довго забрать. Їх «градами» обстріляли, багатьох побило, землею засипало, ледве знайшли… Жанночка тоді всіх на ноги підняла: і в Дівички дзвонила, і командирам. Ми його шукали скрізь. Всі морги обшукали – ніде не було Гордієнка. Я до останнього ще сподівалася, що він вижив. Думала: синочок, ти ж такий спритний, високий, гарний, ти ж міг би справитися там… Як так сталося, що він загинув?..

"Із хрестиком натільним, який на ньому вцілів, його й похоронили..."

Хоча Роман Довгиш, як їхав після поранення на фронт, то сказав: «Я їду на смерть». Він знав, що звідти вже не вертаються. І через два тижні його не стало. Коли був його похорон, я не змогла поїхати, але побратими тоді привезли й передали мені Олегів телефон. Вони якогось орка в полон піймали, і в нього знайшли телефон мого сина, він його перед тим купив новенького. З нього Жанні присилав повідомлення. Але як передали, то в ньому вже нічого не було – вся інформація стерта.

Телефон — єдина річ, яку мені повернули. Тепер він лежить в кімнаті біля Олежкиного портрета, як пам'ять. Я кожного ранку встаю і зразу до фотографії, поглажу і кажу: «Синочок, мамка тебе любить». Він це там чує і хай знає…

А з хрестиком натільним, який на ньому вцілів, його й похоронили...

Старшого солдата ЗСУ Олега Гордієнка похоронили 26 серпня 2022 р. на кладовищі села Пристроми Автор: Архів Переяслав.City

Коли пішли на кладовище, щоб місце на яму вибирать, показує староста спочатку так вглибині, там мати моя похована. Я ще не при собі була, а мій Валєра каже: «І чого це ми дитину, який як Герой загинув на війні, повинні десь у кущах ховати? Ось тут спереду буде, щоб усі бачили». І отак ми наполягли, а потім уже й інших хлопців у ряд хоронили, вийшла така почесна алея наших захисників.

"Живу для внуків і за себе, й за сина"

Олега Гордієнка поховали 26 серпня на сільському цвинтарі, під великим деревом, над дорогою. Щоб кожен, хто проходитиме мимо, вклонявся і дякував Герою за світлий день у вільній Україні.

Валентина Іванівна зазначає, що коли її син загинув, то його документів ніде не було. Володимир Мамітько з військкомату тоді швиденько допоміг все відновити, призначили виплати. Суму ж поділили на двох батьків, хоча, зі слів матері, її колишній чоловік нічим сину не допомагав. Вона ж із тих грошей потім поставила пам’ятник – 300 тисяч гривень коштував.

– Для жінки і мами чоловіки – можуть бути одні, другі, приходять і відходять. А сина ніколи й ніхто не замінить. Нічим і ніким… Материнський біль – хіба його можна словами описати… Плачу кожного дня і на кладовище ходжу.

Олежкин портрет є у Студениках і в Переяславі на Алеї Героїв, у нашому селі теж таку алею зробили. Ну я ходжу на кладовище – де моя дитина, там і я…

"Я ходжу на кладовище – де моя дитина, там і я…"

Мені вже кажуть, щоб так не побивалася, бо не вернеш сина, а треба жити для тих дітей, які поряд. Внучок Артурчик, похресник Олежків, питає, чому хрещений до нього на день народження не приходить? А я йому пояснюю, що він пішов нас захищати і загинув. Тепер бабуся буде тобі і за себе, і за хрещеного. я буду за двох тобі все що треба допомагати. Купую їм різні іграшки, які вони хочуть, гостинці, балую внуків. Вони – моя розрада.