«Програє та нація, яка не приділяє достатньо уваги освіті», – переконана Людмила Аронська. Вона понад 40 років працює на педагогічній ниві. Молодою випускницею вишу прийшла вчителькою історії та суспільствознавства у Дем’янецьку школу (нині це гімназія Переяславської громади). І вже понад п’ять років як очолює цей освітній заклад.
Крім роботи з дітьми, Людмила Віталіївна – артистка народного аматорського ансамблю «Мальви», у пісні вона черпає натхнення. До Дня вчителя Переяслав.City поспілкувався з педагогинею про любов до дітей, виклики сільської школи та освоєння новітніх технологій.
Закінчила школу із «золотою» медаллю
Людмила Віталіївна народилася 1962 року в селі Довгалівське Рокитнянської громади Білоцерківського району Київської області (у 2016 році село перейменували на Троїцьке). Згодом родина переїхала в селище Володарка, де вона закінчила Володарську школу №2. У 1980 році вступила на історичний факультет Вінницького педагогічного інституту імені Миколи Островського.
– З дитинства я дуже любила школу. Засиджувалася там дотемна. Мені подобалося все: уроки, заходи, шкільне життя. Мама не була вчителькою, але в мене були чудові педагоги. Особливо пам’ятаю Ганну Іванівну Ясницьку, яку дуже любила. Вона казала: «Ти обов’язково станеш вчителем мови». А ще була прекрасна вчителька історії Олена Іванівна Бурлака. Саме завдяки їм я вирішила вступати на історичний факультет.
Закінчила школу із «золотою» медаллю – тоді вона мала більшу вагу ніж зараз. Мені поталанило з курсом, з однокурсниками. Ми спілкуємося все післястудентське життя, вони – мої найближчі друзі.
До війни організовували зустрічі бодай раз на два-три роки у Вінниці. Але й зараз, навіть під час війни, продовжуємо цю традицію зустрічей. Влітку разом із однокурсниками проводимо увесь тиждень! – розповідає педагогиня.
Директорка Дем'янецької гімназії Людмила Аронська біля стенду з фото класів випускних різних років Фото: надала Людмила Аронська
Понад 40 років відданості освіті
Після чотирьох років навчання в інституті тоді ще Людмила Назаренко за направленням приїхала в Переяслав, щоб працювати в школі вчителькою історії та суспільствознавства.
– Приїхала в Переяслав і тут з’ясувалося, що в місцевих школах немає вакантної посади вчителя історії. Мені запропонували на вибір роботу в сільських школах: Стовп’язькій, Пристромській чи Дем’янській. Я обрала Дем’янці, бо воно було ближче до міста. Та й тодішній начальник відділу освіти Ілля Тимофійович Литвиненко порадив мені цю школу.
Її тоді очолювала заслужена вчителька України Ольга Панасівна Фещенко. Вона мене дуже тепло зустріла, допомогла освоїтися. Адже прийти в школу прямо зі студентської лави – це потрапити зовсім в інший світ.
Людмила Віталіївна зізнається, що коли 15 серпня 1984 року вперше приїхала в Дем’янецьку школу, то планувала, що попрацює для початку пару років. Втім школа досить швидко стала для неї рідним місцем: вона відчула своє покликання і залишилася тут на десятиліття. Цього року виповнився 41 рік її роботи в цій гімназії.
– Я всі ці роки і проживаю у Дем’янцях. Влаштувала тут своє життя, хоча ніколи й гадки не мала, що залишуся в селі. Але так склалося, що саме тут зустріла свою долю, тут народився мій син Артур, якому невдовзі виповниться 32 роки. Він, щоправда, стати вчителем не захотів. Каже: «Педагогіка – це не моє. Я бачив, що це таке: мами ніколи немає вдома, мама живе в школі».
Людмила Аронська понад п'ять років очолює Дем'янецьку гімназію Фото: надала Людмила Аронська
Дем'янецька гімназія розміщена в будівлі, зведеній у 1927-1931 роках. Фото: надала Людмила Аронська
Окрему будівлю для молодших класів Дем'янецької гімназії утеплити та оновити допомогли меценати Фото: надала Людмила Аронська
«Без допомоги меценатів навчальному закладу дуже важко»
До 2008 року Людмила Віталіївна була лише вчителькою історії та правознавства, а потім обійняла ще й посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. У 2019 році почала виконувати обов’язки директора, а в лютому 2020 після конкурсного відбору очолила гімназію.
З весни 2019 року до школи приєднали місцевий дитячий садок, який став його підрозділом під управлінням єдиного директора. Нині колектив налічує 19 педагогів та 20 працівників обслуговуючого персоналу. Дошкільний заклад розташований за сто метрів від школи, у ньому облаштоване укриття для всіх учнів з дошками у трьох класах, де можна безпечно проводити заняття під час тривог.
– Садочок ми відродили з попелу, як фенікса. У 2019 році я прийняла його в такому стані, що він мав мало спільного з закладом для малят. Хоча він був одним із найкращих, збудований у 1986 році. Насправді, дитсадок почав занепадати ще на початку 2000 року. Але на наше щастя, збереглося автономне опалення, там сучасна дров’яна котельня. У нинішньому році ми спільними зусиллями облаштували у селі сучасний дитячий майданчик.
Звісно, багато зроблено завдяки батькам. І я хочу наголосити, що без матеріальної підтримки навчальному закладу зараз дуже важко. Мені таланило, бо у селі є фермери, які нам допомагають. Особливо хочу відзначити голову агрофірми «Альта» Василя Миколайовича Григоренка, який надає величезну допомогу. Також маємо підтримку від відділу освіти, який очолює Петро Миколайович Ярмоленко. У 2008 році саме він був директором цього закладу, а я стала його заступницею.
На сьогодні у нас навчається 91 учень гімназії та 13 дошкільнят. Дітки приходять до нас із трьох сіл: Мазінок, Харківець і Дем’янець, і для них ми прагнемо створити найкращі умови. Стараємося робити все можливе і навіть неможливе, щоб навчальний заклад був комфортним і сучасним, – зазначає Людмила Віталіївна.
Випускні вечори школярів – це завжди особлива подія не тільки для учнів та вчителів, а й для всіх жителів села
– Колектив наш потужний, думаючий, працелюбний. Переважна більшість – мої колишні учні. Заступниця з навчально-виховної роботи Наталія Корзун – теж моя учениця, до речі, донька Ольги Панасівни Фещенко, яка очолювала Дем’янську школу 18 років.
Школа побудована у період 1927-1931 років, вона найстаріша будівля гімназії в селах нашої громади. Тому проблем багато, але ми намагаємося підтримувати її і йти в ногу з часом. Коли йшла на конкурс директора, моїм завданням було зберегти школу, бо поки є школа – село живе. На щастя, діток у нас вистачає, тож про закриття школи наразі не йдеться.
Колектив Дем'янецької гімназіїФото: надала Людмила Аронська
«Я вважаю, що школа – це моє покликання»
Людмила Віталіївна зазначає, що для неї школа стала не просто місцем роботи, а другою домівкою. Тут вона пройшла шлях від молодого вчителя до директора, і кожен день сповнений турботи про дітей, колектив та майбутнє села.
– У школі працювати без любові до дітей неможливо. Які б вони не були – хороші, вредні, тихі, спокійні – їх треба любити. Я вважаю, що школа – це моє покликання. Я себе реалізую тут, з дітьми. Діти – вони мої найкращі друзі, справжні життєві супутники. Були різні важкі моменти, і саме вони приходили мені на допомогу. Зараз часто телефонують колишні учні – і для мене це дуже цінно.
Наприклад, учора одна дівчинка, яка цього року закінчила дев’ять класів і пішла в ліцей «Патріот», зателефонувала і каже: «Людмила Віталіївна, я зараз уроки роблю, хочу спитати, як у вас справи». Найважливішу роль у всій моїй роботі відіграє зворотній процес: коли ти віддаєш себе дітям, і вони відповідають тобі взаємністю.
Загалом діти дуже відчувають щирість, відкритість учителя. Одна справа – дати дітям певні знання і навчити їх використовувати в житті – це завдання сучасної школи. А інша справа – виховання. Іноді я можу їх навіть насварити, і це нормально.
Однак вчителям зараз важче працювати саме з батьками, а не з дітьми. Це така тенденція, хоча в нас, на щастя, з цим немає великих проблем. Ми завжди намагаємося толерантно підходити до вирішення всіх питань як із дітьми, так і з батьками.
Я вважаю, що мені таланить на дуже добрих і порядних людей. У цій школі є хороші традиції, започатковані не мною, але ми їх продовжуємо. Різні святкування, родинні та спортивні заходи – усе це робить навчальний заклад живим, атмосферним, сімейним. Це і є секрет успіху: добрі люди і хороші традиції, які підтримуються роками.
Людмила Аронська з учнями та працівниками гімназії. Крайній ліворуч Петро Ярмоленко, нині начальник відділу освіти Переяславської міськради Фото: надала Людмила Аронська
«Дистанційка – це лише імітація навчання»
Система загальної середньої освіти переживає великі зміни й реформи. Одним із ключових напрямів стала цифровізація: електронні щоденники, інтерактивні платформи, онлайн-курси та нові форми комунікації між учнями, вчителями та батьками. Це відкриває великі можливості, але водночас стає викликом для педагогів, особливо тих, хто звик працювати в традиційній системі.
Дем’янецька гімназія активно впроваджує нові освітні технології, вчителі стають упевненими користувачами цифрових інструментів, адаптують уроки до вимог НУШ та викликів сьогодення.
– Звичайно, для вчителів старшого покоління це непросто, – зазначає директорка Людмила Аронська. – Але ми змушені вчитися, бо не може бути вчителем той, хто сам не навчається. Потрібно постійно вдосконалюватися, бо цього вимагає життя.
У Дем’янецькій гімназії в кабінетах математики та хімії є інтерактивні дошки, проводяться виховні години з використанням цифрових ресурсів. Під час дистанційного навчання діти й педагоги послуговуються програмами Zoom та Google Classroom.
– Діти сьогодні часто на кілька кроків попереду нас, учителів, у володінні технологіями. Вони більше часу проводять в інтернеті, хоч і не завжди отримують там корисну інформацію. Діти постійної з гаджетами. Вони їх відволікають і через це вчителям трохи складніше працювати. Але ми домовляємося: приходимо на урок, кладемо телефони на стіл, – додає директорка.
– Як учителі освоювали новітні технології на дистанційці?
– Вникали у процес, бо вчитель мусить не відставати від сьогодення. Наприклад, у мене на початку навіть були покрокові інструкції на листочках, як планувати онлайн-конференції. Молодші колеги допомагали, показували, як користуватися платформами.
Але я завжди кажу: дистанційне навчання – це лише імітація навчання. Справжній урок – це живий контакт.
У Дем’янецькій гімназії перші комп’ютери з’явилися ще у 2003 році.
– Ми починали з «пузатих» сіреньких комп’ютерів. Поступово освоювали програми, а потім уже з’явилися інтерактивні дошки та електронні журнали. Минулого року ми повністю відмовилися від паперових щоденників і журналів. Страшно, що дані можуть загубитися, але інакше вже не можна.
Але мені особисто комп’ютер довелося освоювати, коли я стала заступницею директора з навчально-виховної роботи – у 2008 році. Тоді керівником закладу прийшов Петро Миколайович і з власним досвідом упевненого користувача взявся навчати весь колектив користуватися технікою, опановувати цифрові навички.
Хоча важко передбачити, як довго все це залишатиметься актуальним, адже освіта – це єдина галузь у державі, де реформи впроваджуються безкінечно. Та не зважаючи на всі складнощі, наша школа не відстає в цьому. Але варто пам’ятати: програє та нація, яка не приділяє достатньої уваги освіті.
Людмила Аронська з учнями та працівниками гімназіїФото: фб-сторінка Дем'янецької гімназії
Випускники Дем’янецької гімназії — найбільша гордість закладу
– Як Ви вважаєте, чи може штучний інтелект замінити вчителя?
– Ні, не може. Штучний інтелект не має душі, серця, він не відчуває. Тому вчителя замінити не здатен. Звісно, зараз усі захоплюються технологіями і штучним інтелектом, але він ніколи не замінить живого спілкування і людяності вчителя.
– А Ви користуєтесь штучним інтелектом у роботі, він допомагає?
– Не можна сказати, що я активно його використовую. Іноді шукаю через нього якусь інформацію, але чат-боти ще не освоїла. Щодня перевіряю електронну пошту і стежу за завданнями, штучний інтелект допомагає в певних моментах. Загалом у школі ми залежні від інтернету: якщо немає зв’язку, вчителям доводиться звертатися за допомогою до технічного персоналу.
Дем'янецька гімназія – настаріша в Переяславській громаді Фото: надала Людмила Аронська
«Репетиція у ансамблі, як ковток свіжого повітря»
– А що Вам допомагає відновитися? Адже навіть улюблена робота потребує відпочинку.
– У селі своє життя, своя специфіка. Городом більше займається чоловік, а я доглядаю свій маленький куточок – одну грядочку, де можу відволіктися фізичною працею і так перепочити та забутися. А ще маю правило: влітку хоча б на тиждень кудись виїжджаю. Зустрічаюся з подругами, однокласницями. І цього часу цілком достатньо, щоб перезавантажитися й повернутися до роботи з новими силами.
– А якби Вам не вдалося вступити на педагогічний факультет, який шлях ви б тоді обрали?
– Коли я вже навчалася в інституті, Національний заслужений академічний український народний хор імені Г. Г. Верьовки оновлював склад артистів. У мене було дуже велике бажання співати. Я поділилася цим із мамою, а вона каже: «Люда, це – несерйозно. Ти ж вступила на хорошу спеціальність, мріяла стати вчителькою». Я в дитинства всі свої ляльки саджала під стіною і з книжкою «викладала» їм уроки.
Коли подорослішала, дуже хотіла поїхати до Києва. А коли був шанс, то я не відважилася – мамина думка вплинула, та й довелося б навчання перервати…
Співаю з п’ятого класу – це з 1975 року. У музичну школу не ходила, але мала чудового вчителя у школі – Миколу Дмитровича Буянівського. Він був учителем фізкультури й водночас дуже талановитим музикантом. Ми мали хороший шкільний ансамбль, виступали навіть у Києві.
Відтоді все життя я в художній самодіяльності. Де б не була – у школі, в інституті, у селі – завжди співала. Тепер я артистка народного аматорського ансамблю української пісні «Мальви» (музкерівник Володимир Петреченко). У колективі нас залишилося п’ятеро. Двічі на тиждень ходжу на репетиції – і хай би яка погода чи настрій, я все одно йду. Так само, як і в школу. Кожна репетиція у ансамблі для мене, як ковток свіжого повітря.
Людмила Аронська учасниця і солістка народного аматорського ансамблю "Мальви" Дем'янецького будинку культри Фото: фб-сторінка Володимира Петреченка
Людмила Аронська (в центрі) учасниця і солістка народного аматорського ансамблю "Мальви" Дем'янецького будинку культри Фото: фб-сторінка Володимира Петреченка
Фото: фб-сторінка Володимира Петреченка
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
