Вадим Чубар із Переяслава став на захист України у березні 2022 року добровольцем. Пройшов виснажливі бої під Куп’янськом. Після тяжкого поранення отримав статус ветерана, але навіть попри проблеми зі здоров’ям продовжував службу оператором БпЛА. Повертаючись на базу із небезпечного завдання на Запорізькому напрямку, Вадим трагічно загинув. Сьогодні, 7 жовтня, воїн "на щиті" повернувся додому, розповідає Переяслав.City.
Чубар Вадим Сергійович народився 31 травня 1989 року. Проживав у Переяславі, навчався у міській гімназії №1. Весною 2022 року пішов до лав ЗСУ. Служив зовнішнім пілотом (оператором) безпілотних літальних апаратів 1 відділення безпілотних авіаційних комплексів взводу розвідки та коригування роти ударних безпілотних авіаційних комплексів "Рубак".
Загинув 1 жовтня 2025 року внаслідок ДТП в селі Сім'янівка Дубов'язівської селищної громади Конотопського району Сумської області. Йому було 36 років.
Був поранений, та все одно продовжив служити
– Вони 30 вересня завершили виконання дуже складного бойового завдання на Запорізькому напрямку. І 1 жовтня вже поверталися на свою локацію базування, тоді ж дорогою сталася ДТП, – розповідає тітка Героя Світлана.
– Він багато разів проходив через важкі випробування, захищаючи Батьківщину. Ніхто ж не рахує, скільки разів ця дитина опинялася у страшних передрягах, ризикуючи життям. Служив і під Куп’янськом, де був поранений і отримав статус ветерана війни. Через проблеми зі здоров’ям був визнаний обмежено придатним, але все одно продовжував службу.
Перед загибеллю, здається, ніби щось відчував. Часто повторював, що дуже хоче додому, казав: "Скучив, хочу додому…"
"Захар тата пам’ятає"
Вадим пішов на війну добровольцем у березні 2022 року – служив оператором дронів. Увесь цей час без батька ріс його маленький син Захар, якому зараз лише три роки. Осиротіла й молода дружина – 28-річна Анастасія. Востаннє Вадим приїжджав додому у квітні цього року.
– Захар тата пам’ятає. Ну, як пам’ятає... Вони спілкувалися по відеозв’язку. Бувало, він брав свій іграшковий телефончик і казав, що телефонує татові, – згадує пані Світлана.
У юності Вадим захоплювався музикою. Писав власні мелодії, хоча не мав спеціальної освіти.
– Ми не встигли всього зберегти, – каже тітка. – Хлопці зараз попросили записи, хочуть щось із ними зробити. Він не співав, просто створював музику. Це захоплення з’явилося ще задовго до ковіду.
До війни Вадим працював у компанії "Розетка". Також навчався у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації, але навчання не завершив. Військовим стати не планував. Просто так склалося, що на другий місяць війни він сам вирішив піти – добровольцем.
– Ще з дитинства він був дуже світлою, доброю дитиною. Веселий, рухливий, з характером. Як усі хлопці, міг і рідних заставити понервувати, але завжди залишався щирим, добрим і відкритим. Дуже важко змиритися, що його більше немає…, – плаче тітка Світлана.
"У мене тепер одна дорога…"
– Вадим – товариш мого сина, – розповідає Людмила Миколаївна, мама полеглого воїна Сергія Кононенка. – Дуже хороша вона дитина. Вони з Вадимом товаришували змалку. Він часто бував у нас вдома, разом купалися на річці, гуляли. Потім і працювали разом – у закладі біля сільгсптехніки, де плавили скло, викладали термофлору.
Вадим, як і мій син, був оператором дронів. Їх об’єднувала любов до техніки. Він дуже розумний хлопець, добре розбирався в комп’ютерах – міг повністю розібрати й зібрати його сам.
Під час війни хлопці теж підтримували зв’язок. А після загибелі Сергія Вадим якось розплакався й сказав мені: "У мене тепер одна дорога…" Він уже не дуже хотів повертатися на фронт, було видно, що втомився, що зломлений душею.
У нього залишилися молода дружина Настя і маленький син. Я так раділа, коли бачила їх разом – гарна пара, щаслива сім’я. Тому сьогодні я прийшла віддати шану Вадимові й підтримати його батьків.
Чин похорону
7 жовтня траурний кортеж із тілом Героя пішою ходою рушив від родинного дому на Гімназійній вулицями Переяслава до Воскресінського храму. Там присутні схилилися на коліно, коли військові переносили труну з катафалка до церкви. Зазвичай люди йдуть слідом за домовиною, але цього разу більшість рушила до храму вже після того, як труну занесли всередину.
У храмі по обидва боки відкритої труни розмістилися рідні. Над холодним обличчям Захисника, зраненим війною, схилилися його молода дружина і мати. Присутні безупину несли квіти до ніг воїна, покладаючи їх так щедро, що вони майже падали з труни.
– Він добровільно став до лав Збройних Сил, щоб захистити нашу землю. Мужньо, не шкодуючи сил і ризикуючи власним життям, він стояв на передовій, прикриваючи побратимів як оператор безпілотників і борючись із ворогом у тій страшній війні.
І сьогодні, загинувши у цій клятій війні, він повернувся до свого рідного міста як герой на щиті. У цей день, коли ми молимося за спокій його душі, ми сповнені болю і жалю, але просимо Бога про перемогу та упокій для нього. Вічна пам’ять і царство небесне Герою Вадиму. Нехай Господь упокоїть його душу і благословить наш народ швидкою перемогою, – сказав священник Іван Бобітко.
Свічки в руках рідних догорали, священники завершили заупокійну службу, і над храмом залунало скорботне "Плине кача…". Далі траурна процесія рушила через центральну площу міста.
Поховання відбувалося на Заальтицькому кладовищі.
Вже на цвинтарі скорботу рідним висловила заступниця міського голови Оксана Степаненко, яка раніше працювала у школі, де навчався Вадим:
– Професія військового завжди почесна, але водночас небезпечна, особливо у час війни. Я знаю, що ви кожного тижня молилися, щоб не сталося цього лиха і цього прощання, яке ми переживаємо сьогодні. Люди не можуть змінити тривалість життя, але можуть вплинути на його сенс. Ми всі переконані, що Вадим був мужнім, сміливим, люблячим і добрим – до вас, до синочка та до всіх своїх рідних, які сьогодні тут.
Щиро просимо Бога прийняти його в Царство Небесне. А вам – дати силу витримати це горе, молитися за нього і пам’ятати його завжди. Мої найщиріші співчуття та вічна пам’ять Герою.
– Немає на війні безпечних місць. Немає такого місця, де воїн може бути на 100% убезпечений від зустрічі зі смертю. Війна забирає по-різному. Якби не війна, наш козак не опинився б на тому клятому місці і не зустрів би там свою смерть, – говорив Олександр Молоткін на кладовищі.
– Він не злякався, не заховався, а пішов туди. Став разом зі своїми побратимами на захист усіх нас, України, наших дітей – своїх і чужих. І лише завдяки таким, як він, ми можемо зустрічати світанки, проводжати заходи сонця. Кожен, хто вдягнув форму і стоїть там, – герой. На жаль, багато героїв повертаються додому на щиті. Це страшна ціна, яку ми платимо за нашу майбутню перемогу, за майбутнє наших дітей.
Я не знаю слів розради, бо їх немає. Серце вирвали, і цей біль залишиться назавжди. Ми будемо пам’ятати, бо наша вдячність безмежна, співчуття невимовне, а сум глибокий. Але він житиме в рідному місті, у кожному куточку нашого вільного неба, в дітях і онуках, які розкажуть, що коли було потрібно – він встав і пішов. Ми можемо лише попросити в нього пробачення і подякувати за все, що він зробив для нас. Душа твоя приєднається до небесного воєнства, а тіло твоє назавжди прийме рідна земля.
Прапор, яким була накрита домовина Вадима Чубара — символ держави, яку він до останнього подиху захищав, — Олександр Молоткін передав матері Героя. Пролунав трикратний автоматний салют почесної варти. Люди прощалися з полеглим Захисником, і над його могилою прозвучав Гімн України.
У Героя залишилася 3-річний син Захар, 28-річна дружина Анастасія та мама Валентина.
Світла і вічна пам'ять Захиснику України Вадиму Чубару. Співчуття рідним і близьким.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
