Євген Майборода загинув на Покровському напрямку через місяць після народження донечки. Майже рік Захисник вважався безвісти зниклим. Прощання з воїном відбулося 20 жовтня у Переяславі. Про його життєвий шлях і чин похорону розповідає Переяслав.City.
Майборода Євген Васильович народився 1 квітня 1987 року на Кіровоградщині. У пошуках роботи доля привела його на Старинську птахофабрику МХП у селі Мирне, де чоловік познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мирославою.
22 травня 2024 року був призваний на службу. Служив гранатометником 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти 2-го стрілецького батальйону.
Майже рік захисник вважався безвісти зниклим. Нещодавно стало відомо, що він загинув 7 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Григорівка Покровського району Донецької області.
Фото: фб-сторінка Мирослави Майбороди
Фото: фб-сторінка Мирослави Майбороди
Фото: фб-сторінка Мирослави Майбороди
«Ми душу готові були за нього віддати…»
На похорон до Євгена приїхав його батько Василь із Миколаївської області. Востаннє вони зустрічалися, коли старшому сину Євгена Саші було пару років, а тепер йому вже 5.
– Найкраща дитина у мене була, – тихо мовить батько. – Женя родом із Кіровоградської області. Він переїхав сюди, працював на птахофабриці, там познайомився з дружиною. Через відстань ми з ним дуже рідко бачилися. Але як не приїхати на прощання із сином?
– Ми з Женіним татом уже понад двадцять років разом. Він був ще малим хлопчиною, коли я стала йому мачухою. Ми брали його з собою на роботу до Києва, часто приїжджав до нас. У мене є свої сини, але він для мене теж був, як рідний. Ми душу готові були за нього віддати… Так чекали його з війни додому, – крізь сльози розповідає нерідна мати загиблого воїна.
«Побачив донечку лише раз»
– Ми до останнього вірили, що він у полоні й повернеться. Щоразу виглядали у віконце, чекали, думали: ось-ось під’їде Женька… Ніхто нам не давав надії, що він живий, але ми просто вірили. Думали, як зрадіємо, коли його побачимо. А сталося страшне горе. Вже й не пригадаю, коли востаннє його бачили. Вони рідко до нас приїжджали – все робота. Пам’ятаю, коли Сашкові, його онукові, було кілька рочків, вони приїздили до нас востаннє, – продовжує мачуха.
У травні 2024 року, коли Євгена мобілізували, вони з дружиною Мирославою чекали на другу дитину. Чоловік побачив новонароджену доньку лише раз, коли приїхав у відпустку під час її народження у жовтні 2024 року.
– Коли народилася його маленька донечка Танічка, він приїхав зі служби у відпустку до дружини. Забрав Мирославу з немовлям із пологового, навіть був присутній при родах. Але після того вже не приїжджав. Донечку він бачив лише один раз, але, на жаль, діти його не пам’ятатимуть… .
Доня Євгена народилася 3 жовтня 2024 року, а вже 7 листопада він загинув на Покровському напрямку.
Фото: фб-сторінка Мирослави Майбороди
Чин похорону
20 жовтня траурний кортеж із тілом Героя рушив пішою ходою від родинного дому на вулиці Волонтерській через центр Переяслава до храму Воскресіння Христового. Коли військові з Добровольчого формування територіальної оборони Переяславської громади переносили домовину з катафалка до церкви, присутні схилили голови, опустилися на коліно.
У храмі по обидва боки закритої труни, вкритої синьо-жовтим стягом, розмістилися рідні. Через форму домовини не можна було покласти багато квітів, тож присутні тримали їх у руках – квіти приносили родичі, колеги по роботі, знайомі та просто небайдужі. Священники проводили прощальну літургію, зазвичай вона триває близько сорока хвилин, але цього разу церемонію перервала несподівана сцена:
До храму увійшов кремезний чоловік у військовій формі. Він схилився над труною, плакав, бив по домовині і просив прощення у Євгена. Присутні не знали, як реагувати, окрім рідних, які співчутливо провели його поглядом. Чоловік витер сльози, перепросив у священників і залишив храм. Під час цього дійства до храму також зайшов і вийшов пес, мовчазний свідок суму.
Отець Іван Бобітко зачитав святе Євангеліє і промовив:
– Немає ні болю, ні сліз, ні слів, коли ми знову і знову збираємося у нашому храмі, аби вшанувати і віддати останню шану загиблому Герою. Сьогодні багатостражденна родина, яка довгий час сподівалася на диво, зустрічає домовину. Ми зустрічаємо свого Героя, який віддав життя за нас.
Ми низько схиляємося перед родиною Євгена. Дякуємо за Героя, за сина, за чоловіка. Дякуємо за справжнього патріота. Нехай Всемилостивий Господь упокоїть його душу у вічному спокої.
Спочивай у мирі, брате. Ти вже з небес споглядатимеш на розквіт твоєї славної України. Вічна слава і пам’ять Герою.
Після служби над храмом пролунав скорботний гімн «Плине кача…», і траурна процесія рушила через центральну площу міста. Хоч офіційний день жалоби у Переяславі не запроваджений, прапори на центральній площі приспустили. Серед них – чорно-білий Прапор Надії, як нагадування про тих, хто нині у полоні або зник безвісти. Саме ця надія підтримувала майже рік рідних Євгена, які щиро вірили, що він живий і перебуває у полоні. Весь цей час вони чекали на диво, трималися за думку, що він колись повернеться додому, не знаючи, що війна вже забрала його життя.
Під час проїзду центральною площею люди сідали у автівки, щоб рушити до Заальтицького кладовища. Крім легкових авто, їхав великий автобус від Старинської птахофабрики, де працював Євген. На задніх сидіннях сам сидів чоловік у формі територіальної оборони і мовчки дивився у вікно
– Ми разом працювали у цеху виробництва м’ясної продукції. Євген працював на птахофабриці понад 5 років – я там 6 років і стільки ж його знав, – розповідає Олександр, колега. – Кожного року ми з Євгеном були донорами крові, здавали її для військових.
– Ми гарно товаришували, я знаю його дружину Мирославу, вона також працювала з нами, а після народження донечки пішла у декрет. Хороший хлопець був, гарно працював, робив різноробочим звичайним, але завжди відповідально. У нас була різниця у віці 13 років, але по роботі ми добре ладнали. Його багато хто добре знав, тому на похорон приїхало з птахофабрики близько 20 чоловік – всі з його цеху.
На цвинтарі до рідних звернувся Олександр Молоткін, представник Добровольчого формування №2 Переяславської громади:
– Чергова навала нашого заклятого ворога. Ми знову розуміємо, що нам дуже важко знайти слова, бо таких слів не існує в усьому всесвіті – слів, які бодай трохи полегшили б біль рідним. Але слова прозвучати повинні.
Слова неймовірної вдячності, неймовірної туги і неймовірного болю, який назавжди залишиться з нами, – бо наші сини і дочки, брати і діти гинуть там, щоб у нас і в наших дітей була надія. Бо отаке в нас сьогодні життя: своїми життями вони дають нам життя і надію на існування України. Іншого виходу немає – ми не хотіли цієї війни. Її захотіли там, десь за океаном; їм, можливо, легше рахувати наші втрати й зводити якусь статистику. Для них це – цифри, а для кожного з нас – неймовірний біль, що назавжди залишиться в серці розпеченим цвяхом. Я вірю, що коли Євген побачить Бога, наш Євген, він попросить для вас сили, щоб витримати це горе, і попросить сили для своїх побратимів – щоб вистояти й перемогти клятого ворога.
Під час виступу здійнявся вітер і почався холодний дощ. Проте ніхто не зрушив з місця. Прапор України, яким була накрита домовина, – символ держави, яку він захищав до останнього подиху, – був переданий дружині Євгена. Військовик також передав їй прапор бригади, де служив Герой. Пролунав трикратний автоматний салют почесної варти, над могилою прозвучав Гімн України.
Рідні залишилися біля могили ще трохи, поки почався пронизливий ливень, і лише тоді поволі розійшлися.
У Євгена залишилися дружина Мирослава, п'ятирічний син Олександр, однорічна донька Тетяна, батько Василь та сестра.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
