«Сад оцей я посадила навесні 2022 року. Для Роми, – розповідає Лариса Шаповал. – Він дуже хотів, і я подумала, що поки син на війні, сад уже ростиме…
А там у куточку поховали його улюбленого собаку – 3 жовтня Беркут пішов до «Беркута». У нього кличка Беркі, а ми звали синовим позивним, бо схоже. Помер через рік після загибелі Роми. Ветлікар сказав: зносилося серце. І в сина воно теж не витримало…»
Лариса Михайлівна запрошує до родинного будинку в селі Гланишів. Розказати про свого особливого сина, який наразі єдиний на Переяславщині Воїн, удостоєний найвищої державної відзнаки – Герой України. Про те, як шанують його пам'ять рідні, друзі, громада.
Та все ж головна історія на Переяслав.City – про сина, який був єдиним цілим всесвітом для мами.
Третина молодого життя пройшла на війні
Роман Миколайович Шаповал народився 28 вересня 1993 року в Гланишеві на Переяславщині. З його тридцяти років життя третина пройшла на війні.
Після строкової служби, у 2012 році, вступив у «школу міліції». А через два роки почався Євромайдан і АТО. Двадцятирічний Роман пішов служити в батальйон «Айдар». Після закінчення контракту і певного «затишшя» бойових дій на Донбасі, повернувся до цивільного життя… лише на пів року. 24 лютого 2022 року він зустрів у лавах ЗСУ на Луганщині.
Лейтенант ЗСУ Роман Шаповал з позивним «Беркут» служив командиром механізованої роти механізованого батальйону військової частини А0409 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
Про бойовий шлях лейтенанта Романа Шаповала на сайті Президента України написали: "Поблизу Новолуганського знищив два російські кулеметні розрахунки та близько десяти окупантів. Уночі виявив ворожу групу, знищив пʼятьох росіян, а решту змусив відступити. Брав участь у наступі, під час якого вдалося знищити танк, БМП та 27 загарбників, а також взяти в полон дев’ятьох росіян.
Із квітня 2024-го виконував бойові завдання на Харківщині, де підрозділ під його командуванням блокував ворога, відновив втрачені позиції, а також відбивав штурми.
Роман Шаповал загинув 27 серпня 2024 року унаслідок артилерійського обстрілу й удару FPV-дроном біля села Петропавлівка Куп'янського району на Харківщині".
Указом Президента №108 21 лютого 2025 року за самовіддане служіння українському народові присвоєно (посмертно) звання Герой України.
Роман Шаповал – наразі єдиний на Переяславщині воїн, удостоєний найвищої державної нагороди – "Золотої Зірки" Героя України
Єдиний на Переяславщині Герой України
Лейтенант ЗСУ Роман Миколайович Шаповал наразі єдиний воїн серед земляків з Переяславщини, військовий подвиг якого держава відзначила найвищим почесним званням і орденом "Золота Зірка".
На церемонію вручення нагороди батьків Героя та дружину запросили на 10 жовтня в Маріїнський палац у Києві.
– Після того, як вийшов указ, я думала, що і вручення мало бути невдовзі, навесні, – зауважує Лариса Михайлівна. – А потім уже особливо й не чекали. Аж телефонують: завтра нас чекають у Будинку офіцерів. Там нас зустріли, розказали, що і як буде, і тільки тоді прозвучало слово «президент», хоч до останнього не знала, чи він буде.
У Маріїнському палаці запропонували подивитися приміщення, був дуже гарний фуршет. Але ми з Роминою дружиною Олею тільки воду відкрили. Нічого не хотілося.
Разом з нами було 12 сімей, дехто з дітками. Всі такі як і ми – прості люди. Поки чекали початку, я просто фізично відчувала в залі вібрацію такого величезного згустку горя і втрати. Оцей біль, він як тягар, ніби в повітрі завис. Бо це ж не просту дитину втратила кожна сім’я – особливу, справді золоту, найкращу для всієї України!
А потім почали збиратися журналісти, були Рєзніков, Умєров. Приїхали ще 10 військових, яким вручали Зірку Героя прижиттєво. Усі хлопці такі статні, мужні, як і мій Рома…
Церемонія вручення "Золотої Зірки" Героя України рідним Романа Шаповала у Маріїнському палаці. 10 жовтня 2025 р.
Церемонія вручення "Золотої Зірки" Героя України рідним Романа Шаповала у Маріїнському палаці. 10 жовтня 2025 р.
Володимир Зеленський особисто вручав нагороду кожній родині. Коли наша черга дійшла, він узяв мене за руку: «Ви мати? Я співчуваю і дякую за сина». А я у відповідь чогось мовила: «Тримайтеся!». Він нічого не відповів. Передав ось цей футляр із нагородою Олі – дружині. Це по закону так. Поки що ця нагорода в нас, але потім передамо її Роминій доньці, нашій внучці Єремії – це її спадок. Ми з Олею так домовилися, вона згідна.
«Назвала отаманом, і ніби йому долю нарекла»
– Тепер ось тут мій день починається і тут закінчується, – мама сідає за стіл у невеликій вітальні. Поряд на тумбочці портрети Роми, іконка Богоматері, молитовник, свічки, живі квіти і солодощі. Їх любив син…
– Не знаю, як це сприйняти, як далі з цим жити. У мене ще відчуття, що його немає, бо він досі воює. Він же все життя на війні… Я сама йому, мабуть, і долю таку нарекла, – скрушно хитає головою.
Куточок пам'яті сина Романа в будинку родини Шаповалів
Роман був другою дитиною в сім’ї. Батько хотів сина, а мама каже, що нічого такого не відчувала, не задумувалася, а УЗО тоді ще не було.
– У нас сусідка перед тим народила, то таке манюсіньке було, що й у руки боязко взяти. А я свого розкутала – моцак, 4800 важив! У мене з першої миті світ перевернувся – така моя любов! Такі ніжки, ручки моцненькі, кажу: буде військовим! Ніби печать сама й поставила…
Мама розповідає, що змалечку помічала певну незвичайність своєї дитини. Дуже рано став міцно тримати голівку, а в місячному віці вже виросли зуби – феномен! До року вони замінилися вже молочними, після шести років виросли треті постійні.
– Він у 2,5 роки вже був таким «дядьком» моцним, статурним, а до маминої пазухи моститься, примовляє так гарно: «Мамунька моя, любунька, ти така м’якенька, як ватка, дай…». То вже свекруха сказала: пора відлучати від грудей. Забрала на три дні до себе, і так це минулося.
Козак Шаповал і «Характерник»
– Якось весною у дворі прибираю, Ромчик бігає коло мене, йому трьох років не було, – згадує мама історію. – Десь я відвернулася, а тоді до дитини – ніде нема! Минуло хвилинки три. Аж тут Микола його везе велосипедом, каже, у центрі села підібрав. Це далеко від дому, мала дитина не могла так швидко туди дійти. Ніби його взяли і переставили в інше місце…
Мама каже, що таке незвичне з її сином траплялося не раз. Згадує, як він колись, ще п’ятирічним на вулиці під сильною грозою «заряджався». Всі поховалися в хату, а дитина вийшла надвір і стоїть під блискавками, дивиться спокійно в небо.
– Читали роман Шкляра «Характерник»? (Про отамана Івана Сірка та козаків-характерників – авт.), – питає Лариса Михайлівна, відвівши свій погляд від фото сина. – Отож, і Рома був непростий. Я ж його уперше мимо волі так назвала – отаман. І прізвище Шаповал – козацьке.
«Мій син – мій захист і надія»
Лариса Михайлівна на хвильку змовкає, знімає окуляри і прикриває лице руками.
– У нас із сином дуже тісний зв'язок був. Завжди, – каже після паузи. – Старша на три роки донька Віка навіть ревнувала. Та ж мама кожну дитину любить, але по-особливому. Любов до донечки ніжна, м’яка, жіночна, а до сина – просто сильна любов.
Для мене син – це мій всесвіт, захист, стіна, скеля. Моя надія…
Лариса Шаповал із сином Романом
Рома батька догнав зростом, мабуть, ще коли в 4-5 клас ходив, і став мені опорою. У ті роки були проблеми з зарплатами в радгоспі, то ми тримали чимале господарство: дві корови, город, базари. Я поки поторгую, вертаюся додому, а він уже похазяйнував – дуже трудящим був.
Після загибелі Роми все думаю про те, яким його молоде життя було – всю дорогу в берцях. Було приїде у відпустку, ноги стерті, в мозолях... Якусь футболку одягнув і все. Йому навіть гарної одежі нікуди було зносити. Казав, весь час: хай потім... А потім навіть хоронили сина у тій військовій формі. Клята війна...
"Син приїхав з війни, всю дорогу ноги у берцях і мозолях.. "
Лідер і захисник «Божою милістю»
Мама просить доньку Вікторію принести «саквояж» Беркута – металеву коробку з малих боєприпасів. Роман привіз її додому ще з АТО, у ній зберігав документи. Тепер мама дістає звідти синові нагороди, прапори.
Показує нагрудний знак – відзнаку 30 ОМБ ім. князя Острозького, в якій служив її син. На ній напис-символ бригади – "DEI GRATIA", що означає «Божою милістю».
На війні важливою похідною книгою лейтенанта Романа Шаповала був «Молитвослов». Трохи пошарпаний умовами польового побуту, тепер – реліквія для мами. Вона розгортає на сторінці з закладкою, мовчки читає, закриває. «Бідне моє дитя надіялося тільки на Бога…» – каже багатозначно.
Лариса Шаповала тримає в руках синовий польовий "Молитвослов", поряд лежить нагородний футляр ордена "Золота зірка" Героя України
Мама розповідає, що син був лідером скрізь і завжди: на вулиці із дітьми, в садочку, у школі… Після закінчення вступив у Києві в будівельне училище – художню ковку опановував. Проявив себе і там, учитель його цінував, навіть прилаштував у свою кімнату жити. Він був віруючим, і Рома перейняв від нього, насамперед, як у житті залишатися Людиною. От і на війні таким командиром був: грамотний тактик, знав, як краще виконати завдання і зберегти людей.
Арматуру гнув руками, а потім в «Айдар» пішов
Після училища Роман проходив строкову службу при військовій частині в Києві. Там теж вирізнявся, батьки за нього отримували багато подяк.
– Він на всіх спортивних змаганнях перемагав, арматуру руками гнув – ви ж гляньте, яка сильна статура, який у плечах! – мама широко розводить руки, з любов’ю дивиться на фото. – І з гумором у нього було все в порядку, завжди весело і в толк скаже. Гостротою розуму, розсудливістю удався у діда Михайла – мій батько такий же був, головою колгоспу працював.
Після армії батьків брат порадив Ромі йти у «школу міліції» – тоді це було престижно, перспективно, відкривалися різні можливості. Але невдовзі почався Майдан, АТО і вже в травні 2014 він був у Нацгвардії, з батальйоном «Айдар» на Луганщині. У 2015 році слідом за сином пішов воювати за Україну і батько – Микола Федорович.
Донечка – його найбільша любов
– Тоді Романа у «гарячі точки» не кидали, «котлів» він ще не бачив. Тому спочатку в нього був такий драйв, шалений патріотизм. Приїхав у відпустку і пишався, що він – військовий. Ця його амуніція, бандана, весь статний, красивий… І любов тут – у нього ж не можна було не закохатися!
Та з часом азартний героїзм почав стухати.
– Брат помітно змінився, – зауважує сестра Вікторія. – Зовні ніби все добре, але ми бачили, що став часом нервовий, якийсь надривний, характер у нього змінився. У Роми закінчився контракт з Нацгвардією і він на пів року поїхав у Чехію заробити грошей.
За цей період у житті хлопця багато чого сталося. Розрив з коханою жінкою, нова історія стосунків і народження бажаної донечки. Її ім’я незвичне – Єремія. Батьки закодували в ньому свій сенс: Є Роман (тато), Людмила (мама) і Я.
– Їй зараз 5 років, і я вже з нею не можу справитися, – усміхається бабуся. – Все їй треба, все цікаво – дім перевертає, як приїде! Вона дуже красива і лідерка – характер від Роми. Для нього донечка – його найбільша любов. І то теж Божий промисел, що вона народилася. Він як приїжджав у відпустку, то зразу летів до них. І ми приймали Люду як невістку, хоч він із нею так і не розписався, не склалося у них чомусь.
Роман Шаповал із донечкою Єремійкою
Перестав дзвонити з-під Бахмута
Людмила з Новограда-Волинського (нині Звягель – авт.), де базувалася 30-а ОМБ. Роман повернувся в Україну і вирішив там купити будинок, жити сім’єю. Але грошей на житло бракувало. В червні 2021 року він отримує диплом бакалавра в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, а в липні вирішує повернутися на службу і поїхати на передову.
– Тримати зброю в руках – це те, що він умів найкраще, – зітхає мама. – Вони стояли у Сватовому, коли почалася повномасштабна. І тоді він уперше зіткнувся з тим, що таке справжня війна: обстріли, смерті. Перше його сильне потрясіння, коли загинув капелан, з яким він дуже дружив. А потім кожен день втрати. І мій сильний бравий син телефонував і плакав: «Мамо, загинув мій товариш, і той, і той…».
А потім Роман перестав дзвонити. Це був травень 2022 року, вони – під Бахмутом. Тиждень не виходив на зв'язок, рідні побивалися. Аж він озвався – не міг подзвонити, допоки привезли «старлінки». Надалі втягнувся. Командування помітило, що він уміє грамотно організувати й провести операцію, почало просувати по службі.
Він не міг кинути своїх людей
Роман Шаповал спочатку як молодший лейтенант командував відділенням, потім взводом, а потім став командиром роти. Посада вже навіть не лейтенантська, але оформити документи на нове звання на передовій часу не було.
– Син мені не дуже багато розказував про війну. Але з батьком вони тоді дуже зблизилися по-чоловічому. Микола ж у перший день, 24 лютого, пішов у військкомат. І оскільки він уже воював в АТО, то його зразу взяли. У 137-му батальйоні був, на Харківщині стояли. Вони там із Ромою зустрічалися.
Але чим далі, то сину було все важче морально, – зізнається щиро мама. – Він дуже беріг людей, особливо жалів молодих ненавчених новобранців, не кидав їх зразу в бій. Болісно переживав кожну втрату. Так і не навчився сприймати загибель побратимів, часто навіть винив себе.
Рома приїжджав у відпустки, хоч майже ніколи ті десять днів не добував дома. Та й то – постійно на телефоні. Син був надто відповідальним, не міг просто покинути все, своїх людей і поїхати хоч полікуватися. А в самого всередині вже була порожнеча – серце згоріло...
Микола Шаповал, батько Романа, захищав Україну із 2015 року, звільнився зі служби після загибелі сина.
Його життя – це шлях Воїна
Лариса Михайлівна дістає з польового «сейфа» прапори бригади з написами для командира, подарунки від Залужного, Сирського – дві дорогі ручки Parker, цінна монета, нагороди та відзнаки.
За успішне планування і реалізацію завдань, ефективне керівництво особовим складом у бою, у квітні 2023 року Роман Шаповал отримав почесну відзнаку Головнокомандувача ЗСУ – нагрудний знак "Срібний хрест". У травні 2024 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
– Десь за тиждень до загибелі він на руки отримав той орден, телефонує: «Мамо, мені орден дали. Якщо зі мною щось станеться, то в тебе буде велика пенсія…». Я йому: «Рома, що ти таке кажеш?». А він уже щось передчував, мабуть. Це ж війна...
Нагороди Романа Шаповала: медаль "Залізний хрест", бригадна нагрудна відзнака "DEL GRATIA", орден Богдана Хмельницького ІІІ ст
Я тепер вірю в те, що кожній людині написана доля. Рома був воїном по натурі, і по життю у нього був Шлях Воїна. Він багато читав історичної літератури, про полководців, битви, про зброю – він цим цікавився і любив.
Якось зізнався: «Мамо, ця війна не закінчиться ніколи, або дуже нескоро. А як закінчиться тут – буде в іншому місці. І я туди піду…».
Уже потім почитала його медичну карту – в нього вісім контузій було. Нарікав, що постійно болить голова, не чує. Але казав, що інтуїтивно нутром відчував, коли щось летить. У нього була сильна «чуйка».
Я й думки не припускала, що з ним могло щось таке статися на війні. Він ніколи не ризикував ні собою, ні людьми. Усі бойові операції ретельно планував, знав навіть, як кожна закінчиться. У нього був такий дар, але йому мало часу було відведено.
Це я вже потім зрозуміла, повірила: є Божий промисел. Все запрограмовано з народження. Навіть його загибель була визначена наперед…
Остання життєва радість
У свою останню відпустку Роман познайомився в Переяславі з дівчиною Олею. Вони бачилися недовго, далі зідзвонювалися, спілкувалися вже на відстані. А потім 12 липня офіційно одружилися. Весілля збиралися святкувати, замовили ресторан.
– Все відбулося ніби трохи зашвидко, але це був Ромин вибір, його воля і остання життєва радість, – каже мама. – Він і по життю спішив багато устигнуть. А повертався з того пекла і справді хотів краси. Оля підкорила його своєю вродою. І сама закохалася, бо хіба ж можна в нього не закохатися!
Рома мені багато розказував, радився. Я все знала про його дівчат. Син – це мій всесвіт, і всі хто був біля нього, для мене дуже дорогі: його жінки, друзі, знайомі. Біля нього були особливі люди. Він оставив усіх: нас із батьком, сестру, племінників, яких дуже любив, доньку… Але й про всіх подбав. Він у кожного в серці залишився.
«І думки не допускала, що син може загинути»
– Батько тоді ще теж був на передку, а ми готувалися до весілля. Ми тут переймалися звичайними клопотами, а там Рома потрапив під обстріл...
Ми про це дізналися тільки через день: 26 серпня уночі він загинув, а ми взнали аж у середу 28-го. Об 7:45 Оля подзвонила. Для мене світ рухнув...
Рома вже вбитий лежав у моргу, а ми цей вівторок ще жили і не знали...
За тиждень до того зі мною щось творилося, передчуття, сновидіння: через чорні клуби пітьми червона пляма… Перед тим була буря і в садочку грушку з корінням вивернуло. Тоді тривожилася більше за Миколу, та й за весілля хвилювалася. Але й думки не допускала, що може щось трапитися із сином....
Костянтинівка, Кліщіївка, Часів Яр – бойові дороги, які Микола Федорович проходив об руку із сином. У різних бригадах, але часто бачилися, син допомагав, як міг. На цей раз батько їхав із передової додому до сина… попрощатися. Зайшов у двір через відчиненні навстіж ворота, упав на коліна перед Роминою домовиною. Несправедливо, не так все мало бути…
Батько і син: Микола та Роман Шаповали – захисники України
«Вернутися додому, не чокнуться і не спиться»
– Я горджуся своїми дітьми і внуками – це все моє багатство, це найдорожче, що маю, – Лариса Михайлівна витирає сльози, які зрештою не стримує і дає волю емоціям та болю. – І це таке диво, що в нас залишилася від Роми Єремія. У багатьох молодих хлопців, які загинули на війні, і нащадків не зосталося.
У нас родина, як бачите, звичайна, без великих статків. І Рома все хотів зробити у дворі красоту. Багато хотів, але мало що встиг. Він, вважайте, все свідоме життя був на війні.
Лариса Михайлівна дістає невеликий рожевий конверт і звідти вузьку смужку паперу.
– Вже після похорону я розбирала Ромині папери, знайшла цю записку. Це список його бажань, плани на життя з 14 пунктів. Зразу подумала, що школярем писав, такі звичайні хлопчачі потреби: купить машину, знайти роботу, перекрить і обкласти хату, зробить ремонт, посадить сад і рози, зайнятися спортом, завести поросят – це бізнес такий планував. І ще тут – зробить дитину!
"Беркут пішов до "Беркута" : через піісля загибелі Романа помер його улюблений собака
Але як дочитала, подумала, що писав таки мабуть уже після АТО. Бо це вже такі дорослі бажання, з досвіду: вернутися додому, не чокнуться, не спиться (!!!) і в кінці – нікого не слухать.
От ми тепер і втілюємо Ромині бажання, які він не встиг, і які ми зможемо. Сад і рози давно ростуть, затіяли трохи з ремонтом і хату перекрили. Не знаю тільки з поросятами як бути, – усміхається нарешті мама.
Лариса Шаповал показує сад коло будинку, який посадила для сина навесні 2022 року
– Мені дивно тільки, що я не знала про цю записку – він же завжди радився. Було прийде, ляже поряд на ліжку: «Мамо, почухай мені спинку». І так у нас було все життя, до тридцяти років. Вже знала, що коли так каже, буде про щось серйозне говорити, питати поради. І я завжди підказувала, допомагала.
Не даремно, мабуть, я своє життя прожила. Це було моє призначення: народити й виховати таку дитину. Єдине, що не змогла витягнути його з війни живим…
Пам'ятник, як Рома, – чорне і біле
Прощання з Героєм Романом Шаповалом відбулося 30 серпня 2024 року в рідному селі, поховали його на місцевому кладовищі. У Гланишеві воно майже в центрі, біля дороги, і прапори над могилами Героїв видно здалеку.
Прощання з Героєм Романом Шаповалом відбулося 30 серпня 2024 року в Гланишеві
Пам’ятник "Беркуту" такий, як був Рома – чорне і біле, нічого зайвого
Пам’ятник "Беркуту" такий, як був Рома – чорне і біле, нічого зайвого
– Ми поставили Ромі лаконічний пам’ятник – з козацьким хрестом із білого грецького мармуру. Мама Андрія Омельченка, якого могила рядом, каже: «Добре, що ви не робили «мавзолей», бо мій Андрюша б обідився».
А ми й не планували нічого пафосного, бо син такого не любив, він був мінімалістом. Цей пам’ятник такий, як був Рома – чорне і біле, нічого зайвого.
Лариса Михайлівна регулярно приходить до синової могили в Гланишеві
«Шанувати пам'ять: одну хвилину в день вони заслужили»
– У мене мама ще жива, каже, що ми вимолили Рому і Господь так управив, що нам його привезли цілого, красивого, у відкритій домовині ми його побачили, попрощалися й похоронили.
У нас в житті є точка відліку.
Лариса Шаповал із донькою Вікторією розповіли про сина і брата Романа – Героя України
– У соцмережах я постійно про Рому щось виставляю, але й думаю, щоб не забагато, – каже сестра Вікторія. – Написала на телеканал «1+1» і про брата там показали ролик, але після того багато питали: а чого саме про нього, а як інші?
Я відповідала: так ви робіть щось, щоб про ваших рідних пам’ятали і згадували. У Звягелі Люда поклопоталася, щоб на міській Алеї слави Ромин портрет встановили, хоч він там і не жив фактично.
Портрет Романа Шаповала на Алеї слави у Звягелі, де базується 30 ОМБр, в якій він служив
У військовій частині, де він служив, теж є своя Алея пам’яті, і там імена всіх загиблих з їхньої «тридцятки» (30 ОМБ), а фото – тільки кому присвоєно Героя України. Там і Ромин дуже гарний портрет…
У вересні 2025 року рішенням міської ради Роману Шаповалу присвоїли відзнаку "Почесний житель Переяславської громади".
Микола Федорович (батько) та Ольга (дружина) Шаповал отримали відзнаку Романа "Почесний житель Переяславської громади" Вересень, 2025 р.
– Я думаю, що Рому знають, пам’ятають у Переяславі, у рідному селі й багато ще де, – каже Лариса Михайлівна. – Мені за сина ні разу ніде не було соромно. Ніколи в житті ніхто не сказав за нього щось нехороше. Але все минає, і як цю пам'ять продовжити?..
...Ми б хотіли, аби в селі вулицю назвали Роминим ім’ям, і люди тут не проти. Якщо погодяться, то хай би і в Переяславі була, – мама час від часу наголошує, що не перехвалює свого сина, він справді таким був. І його заслуги оцінило командування, побратими, а не рідні.
– Зараз у нас багато про Хвилину мовчання говорять – це дуже важливо. Для всіх нас, живих. Щоб пам’ятали. Одну хвилину в день наші захисники заслужили, щоб про них згадували і дякували.
На нашій школі в селі встановили пам’ятну дошку Ромі. Ми з Єремійкою ходили туди, потім на кладовище – вона так довго дивилися, каже: «Мій тато». Хоча вони бачилися дуже мало… – з болем у голосі каже сестра.
Пам'ятну дошку встановили на фасаді Гланишівської школи, в якій учився Роман Шаповал
Свого часу Роман Шаповал був активним волонтером в молодіжній організації "Нова хвиля". Його друзі хочуть зробити куточок пам'яті там, де вони гуртувалися і втілювали свої юнацькі проєкти, – у нинішньому центрі спільнотворення "Любомир" у Переяславі. Він стане початком для вшанування тут всіх захисників, чию пам'ять хотіли би продовжити рідні, як приклад патріотичного виховання нащадків.
Лариса Михайлівна приходить сюди на всі зустрічі з рідними загиблих воїнів – поспілкуватися, поділитися і підтримувати інших в єдиному горі. А також обговорити, як вони разом могли би підтримувати живу пам'ять про своїх синів, чоловіків, батьків, братів.
Восени вони делегацією ходили до міського голови з ініціативою – посадити червоні клени в честь воїнів, які життя своє поклали заради України. Поки що ця ідея не втілена, але рідні сподіваються, що в них буде можливість – особисто посадити іменні дерева як символ пам'яті, подяки і продовження життя, за яке боролися Захисники.
Лариса Шаповал запалює свічку пам'яті біля портрета сина Романа зустрічі в центрі "Любомир" у Переяславі
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
