Тамара знала, що її чоловік – Анатолій ПЕТЬКУН – загинув у бою. Вже за пару днів командир їй сповістив і навіть вислав знімок з дрона: тіло захисника горілиць лежало на позиції. Однак забрати його побратими вже не змогли. Воїн близько року офіційно вважався зниклим безвісти. Та й попри такі докази дружина не вірила: шукала і чекала, сподівалася, що то помилка, що її Толя вижив. Навіть у ворожки питала, ледве не віддала гроші шахраям за обіцянку «почути його голос»…
Як це – чекати з невідомості й шукати правду? Як важливо для рідних хоронити Воїна з усіма почестями, гідно вшанувати його пам’ять? Про це дружина Героя Тамара Кореняко розповіла Переяслав.City.
Дійти до «точки відліку»
У Тамари Андріївни це був другий шлюб, у якому вони з Анатолієм щасливо прожили 25 років. Зійшлися досить дорослими, у кожного був свій життєвий багаж, але прожите і нажите спільно – не матеріальне, а те, на чому тримаються справжні почуття – неочікувано рухнуло, розсипалося, розчинилося в тумані війни.
А їй досі не віриться, не сприймається. Навіть із її надзвичайною стійкістю, силою характеру і життєвим раціоналізмом.
І коли їхня історія війни майже за рік дійшла до тієї фатальної «точки відліку» – поховання чоловіка, в жінки живих емоцій лишилося мало. Бо вона вже виплакала всі сльози. Бо тіло виснажене. Бо в душі спустошення. Бо розум досі у стані несприйняття. Навіть після довгого чекання і процедур упізнання. Не може повірити, що він загинув, що немає і не буде…
Захиснику України Анатолію Петькуну було 56 років, коли він прийняв свій перший і останній в житті бій з російськими окупантами. Життя воїна обірвалося 3 листопада 2024 року поблизу села Богоявленка Покровського району Донецької області.
Дружина та діти чекали понад 10 місяців офіційного підтвердження про його долю. У січні 2025 року тіло героя репатріювали з росії та ідентифікували за ДНК-експертизою. Похований 20 вересня 2025 року у селі Дем'янці Переяславської громади на Київщині.
У Героя залишилися дружина, двоє синів, онук і сестра.
Воїна Анатолія Петькуна поховали в Дем'янцях на Переяславщині. У Героя залишилася дружина, двоє дітей, внук...
Хлопці прийняли нерівний бій і не відступили
– Я знаю про чоловіка багато: як призивали, як служив, як ішов на позицію і як загинув. Але прийняти все це важко, – зізнається пані Тамара. – Їх на позиції було шестеро. Вже наступного дня, як вони зайшли, кацапи вирахували місце й почали обстрілювати, засипати «скидами». А потім з двома бронемашинами 18 загарбників пішли в прямий наступ…
Неофіційно я про все знала вже 6 листопада. Мені прислали навіть фото, зроблене з дрона, – тіла наших полеглих воїнів. Серед них був і мій чоловік. Командування бачило це на відео з дрона: хлопці прийняли справжній бій, нерівний силами. Вони відбивалися до останнього подиху, але не відступили.
Жінка ділиться своїм розумінням ситуації: наступ росіян був дуже стрімким, наша позиція спочатку опинилася в сірій зоні, яку щільно обстрілювали і тіла загиблих не могли забрати. А за три дні територія на понад 30 кілометрів углиб була вже окупована, і спостережними дронами не дістатися. Туди досить швидко зайшли кацапи й забрали тіла українських воїнів.
Пані Тамара, попри свідчення командирів, все ж сподівалася, що сталася помилка, що не його тіло вона бачила на фотографії з поля бою, що він був лише поранений, що у полоні, що повернеться…
Очікуванням настав край тільки тоді, як у вересні 2025 року репатрійоване тіло воїна Анатолія Петькуна ідентифікували за ДНК-експертизою. Він став четвертим із тих шести загиблих, хто повернувся на рідну землю «на щиті».
Воїн Анатолій Петькун повернувся на рідну землю "на щиті"
– Із перших днів я мала, мабуть, найбільше інформації, бо тісно спілкувалася з командирами частини, побратимами. Для мене тоді було найважливішим з’ясувати одне питання: як мій чоловік потрапив на позицію, чому його туди відправили? Адже цього не повинно було статися – у нього в частині були інші задачі…
Жінка Героя зауважує, що під час розмов із військовими трималася так само гідно, як і її коханий. Вона ні разу не істерила, не лаялася, і не обзивала командирів. Говорила виважено, може, тому й у відповідь було взаєморозуміння. І вже коли на першому похороні побачила їх особисто – ще досить молодих, але вже таких надірваних і морально пригнічених, не стала нічого більше запитувати...
– Насправді я тепер вдячна Богу за те, що мого чоловіка поховали як Героя, що тепер його душа спочиває, що я маю куди прийти провідати, поговорити, виплакати свій біль.
«Це для нас акції: щось робимо, не здалися...»
– Коли дізналася про загибель – мені це відверто сказав особисто Толін командир, два тижні була в заціпенінні – не могла повірити в почуте. А потім пішла в соцмережі, хоч мені казали, що цього не варто і не можна робити. Та я не могла сидіти й бездіяти.
Почала писати, що шукаю чоловіка, який зник безвісти там то і там то. Досить швидко відгукнулися рідні чотирьох Толіних побратимів, з якими він пішов на позицію. Ми весь час були зв'язку, спілкуємося досі. Це морально допомагає переживати втрату. До кожного на похорони ходили…
Пані Тамара в Києві долучилася до ініціативної групи рідних, які чекали на повернення зниклих безвісти та полонених. Їздили на робочі зустрічі в Координаційний штаб, з представниками Червоного Хреста та інших служб. Проводили акції, вишивали "Рушники надії"… Головна ж підтримка полягали у взаємній комунікації жінок поміж собою.
Кілька з них приїздили навіть у село на похорон, хоч Тамара їх особисто тоді ще й не знала – новенькі в групі були, молоді… Зауважує, що й дотепер підтримує стосунки з жінками своєї групи, які ще чекають. Допомагає в організації різних заходів, хоча знає, що вони не принесуть бажаного результату.
Особиста сторінка Тамари Андріївни у соцмережі досі наповнюється однаковим контентом – оголошення про пошуки зниклих безвісти, про акції на підтримку полонених. Для неї все це ще присутнє в житті.
Каже, коли бачить, що просять про допомогу і вона може чимось порадити чи просто словами підтримати – годинами переписується з цими жінками, які в стані безвиході й надії.
Для неї це теж спосіб зберігати пам'ять про свого чоловіка і таким чином – бути корисною для інших у цьому горі, через яке вона вже сама пройшла.
– Ці акції, автопробіги та інші публічні заходи насправді, на жаль, не мають жодного впливу на пошук даних, хід справи чи розслідування ситуації, – стверджує з особистого досвіду пані Тамара. – Це все тільки для нас самих, для відчуття, що ми щось робимо, не здалися...
«Contra spem spero!» – без надії сподіватись
Тамара Андріївна потім зізнається, що попри попередження, її обізнаність, були такі моменти відчаю, що вдавалася і до ворожок, навіть на шахраїв ледве не повелася.
– Мені хлопці казали: "Тома, нікому не вір, бо телефонуватимуть, обіцятимуть інформацію, що навіть можуть викупити – не вір. Петровича немає – це сто відсотків". А я відповідала: "Поки тіла не побачу, буду шукать". Кажуть: "Добре, шукай, тільки нікому не давай гроші. Бо це все робиться безкоштовно".
Мені тоді було дуже боляче, свідомість замутнена. В гадалки була, вона сказала, що він поранений у голову. А на фото з місця загибелі було видно ж якраз його поранене обличчя…
І я весь час шукала, весь час. Скрізь листи писала, у соцмережах виставляла його фото. Різні списки там перечитувала, шукала навіть у російських групах. Бачила інтерв’ю одного звільненого з полону, який назвав таку групу. Я написала і туди – залишилося один раз натиснути й відправити. Та стрималася. Не ризикнула, може, навіть побоялася…
У нашій групі одній жінці звідти телефонували, схиляли до співпраці. Вона їх послала, то вони її потім погрожували, морально тероризували й розказували, як частинами повертатимуть її сина…
У Координаційному штабі нам потім пояснили, що в таких групах ніхто не має стосунку до обміну полоненими, там тільки можуть бути вербувальники спецслужб, або банально аферисти. На щастя, в нашій групі жінки не велися на таке, може, не знаю про це.
Бо ж і я ради інтересу, чи що, все ж із одним шахраєм встряла в переписку. Він писав, що мій чоловік поранений в голову (і це було ймовірно!), що вони його викуплять у кацапів за 15 тисяч гривень, але не вистачає дві тисячі. Мовляв, кацапи там ждуть, ось уже зараз треба віддати гроші і через 5 хвилин вони з моїм чоловіком вийдуть на відеозв’язок.
Ми кілька годин переписувалися, і я ледве не віддала ці гроші. А потім написала: «Якщо ви привезете мені чоловіка, я вам відразу заплачу подвійну суму». На цьому контакт обірвався. На другий день розповіла хлопцям із Толіної частини і вони вирахували цього афериста. В Україні.
Після того випадку я перестала виставляти фото в соцмережі і шукати там – зрозуміла, що й це не дає жодного результату.
Любив техніку, тому в ЗСУ обрав ремонтну бригаду
Анатолій Петрович Петькун народився 23 серпня 1968 року на Чернігівщині в селі Богданівка. До дошкільного віку проживав із бабусею в селі Крехаїв. А вже як прийшов час іти в школу, мама його забрала в Київ, де вона жила і працювала.
– Мама була самотня, з трьома дітьми, тож Толя навчався в інтернаті – тоді була така можливість для багатодітних сімей, – розповідає дружина Героя Тамара Андріївна. – Після восьмого класу він пішов в училище, освоїв там професію автослюсаря.
Коли призвали в армію на строкову службу, потрапив на Далекий Схід, в експериментальний госпрозрахунковий батальйон. Там будували якийсь дуже великий завод, працювали на самозабезпеченні. Толя казав, що вони добре заробляли. Через два роки повернувся додому і на Ощадкнижці мав 3 000 рублів – величезні гроші на той час.
Після армії влаштувався водієм тролейбуса. Але невдовзі почалася перестройка, розвал Союзу, криза, борги по зарплатах. Він пішов працювати на торгову точку на Хрещатику. Я теж там торгувала. Наприкінці 1990-х років це був спосіб вижити.
Власне там ми і познайомилися: у нього руки й голова на місці, чоловік дуже привабливий. У мене був син від першого шлюбу, йому тоді шість років було і Толя його прийняв як рідного. Хотів навіть усиновити, але через бюрократію справу так не довели до кінця. Зрештою Рома вирішив не змінювати прізвища, і ми з ним залишилися на своєму – Кореняко. А в нашого спільного сина Антона чоловікове прізвище – Петькун.
Коли ми одружилися, йому було 30 років. Толя ще трохи працював в охороні, але ця робота, як казав, йому була не до душі, та й платили мало. Він любив машини. Тож усе кинув і років п’ятнадцять таксував.
Потім його запросили водієм на один з телеканалів. Там працював років чотири, все подобалося: гарний колектив, цікава робота, його поважали і навіть видали бейджик «Кореспондент» – він цим дуже пишався. А коли почалася війна, власник каналу утік – виявився колаборантом. Людей кинули і нічого не заплатили…
Ми з дітьми і внуком приїхали в село Дем’янці на Переяславщині – тут моя рідна батьківщина. І сюди постійно приїжджав Толя – його знали, він моїх батьків доглядав, у дворі хазяйнував – мав золоті руки, усе вмів. Коли народився Антон, він навіть пів року у декретній відпустці був з дитиною, бо я мала краще оплачувану роботу.
У селі тут сусід навіть жартував: якщо у нашому дворі пахне шашликами, то значить син до батьків приїхав. А якщо гуде пилка чи косарка – то зять порядки наводить. У селі тут електрика, техніка, будівництво – все зроблено його руками.
У перші тижні війни я ходила плести сітки в селі, бо мала чимось зайняти руки і голову, а потім із Толею влаштувалися працювати на бойню, бо гроші швидко скінчилися, а дітей треба було за щось годувати.
У серпні ми повернулися в Київ: місто почало оживати, мене викликали на роботу – я працювала кухарем у приватній школі. Толя залишився без роботи і йому запропонували охоронцем у цій же школі. Він туди ходив і казав: "Ношу себе за шкуру на цю роботу". Але іншої тоді не було.
Лише через рік чоловіку зателефонували і запропонували водієм у банку. Він зрадів, бо це те, що він любив. Я підтримала, хоча директорка школи просила залишитися. У жовтні він перейшов, а наприкінці грудня йому на роботу принесли повістку зі Святошинського РТЦК та СП.
Чесно скажу: відмовляла, уже ж і вік не той, щоб бігати з автоматом. Йому було 55 років. А Толя сказав, що комусь же треба йти, бо якщо всі будуть ховатися, то скоро вони будуть знову тут, буде друга Буча. І пішов. Йому запропонували на вибір дві частини. Обрав ремонтний батальйон.
Анатолій Петькун любив техніку, і коли його в 55 років призвали в ЗСУ, обрав ремонтний батальйон
«Живий, але на волоску від смерті…»
Анатолій Петькун служив механіком з ремонту бронетехніки 3 батальйону взводу технічного забезпечення в/ч А0139 101 окремої бригади охорони Генштабу. 20 грудня 2023 року його призвали, а 11 січня він уже був на Донеччині.
Через місяць батальйон повернувся на ротацію, чоловік теж прийшов, але вони не добули її, їх відправили на підкріплення. Майже рік він займався тільки ремонтом техніки. А ще хлопців годував – це умів. Командир його часто на кухню відправляв: «Хай хоч Петрович нормальної їжі зготовить». Його побратими так і називали – Петрович, або іноді «Дєд». Вони його поважали, цінували. Він був чесний, принциповий, ніколи чужого не візьме, а швидше своє віддасть.
«Хай хоч Петрович нормальної їжі зготовить» – Анатолій Петькун з охотою готував побратимам, любив, щоб усе було естетно
«Хай хоч Петрович нормальної їжі зготовить» – Анатолій Петькун з охотою готував побратимам, любив, щоб усе було естетно
– Як і чому його відправили на позицію, мені досі не пояснили. Та вже й не допитуюся, хоча знаю його командирів, спілкуємося – молоді хлопці, а вже такі змучені війною. Щоб там не було, чоловіка вже не вернути, а хлопцям ще воювати…
Побратими розказували, що в них людей не вистачало, тому «плюсували на БК» всіх, хто був. 29 жовтня їм прийшов наказ про стрільби на полігоні. Толя тоді перший раз автомат у руки взяв.
А вже о другій годині ночі їх вивезли на маршрут до позицій – 8 людей. Висадили десь серед поля: четверо пішли в один бік, ще троє – в інший. А Толя сам 3,5 години ішов у відкритому полі на свою точку, але був на зв'язку і з командирами, і зі мною говорив. Коли лишилося пів дороги, йому повідомили, що він пройшов по замінованому полю…
На місці його зустріли хлопці, молоді всі, наймолодшому всього 24 було. І далі бігом – Толя ледве встигав за ними. Тільки в бліндаж заскочив, як на його місце прилетіла міна… У суботу їх кацапи вже виявили і почали обстрілювати. У неділю об 14:20 останнє повідомлення прислав: «Поки що живий, але на волоску від смерті…». Позицію знищили в проміжку з 15 до 16 години. Так написали в розслідуванні.
"Людей не вистачало, тому «плюсували на БК» всіх, хто був". Анатолій Петькун перед першим своїм виходом на бойову позицію. І останнім...
Сказав наостанок: «Внука не обіжать!»
Дружина Героя розказує, як побратими згадували про її чоловіка: «Дєд» дуже любив вас і дітей, особливо внука Матвія, ми знали всі історії про нього. Казав нам: «Я не боюся смерті, а боюся, щоб мій внук не побачив війни».
– Толя дуже хороший чоловік і батько. Я по життю активна, а він трохи сором’язливий, скромний був. Пам'ятаю, як Рома поступив в інститут і ми поїхали уперше на море. Толя до того моря не бачив. Став на березі і каже: "Блін, як класно, аж кричати хочеться". А наш друг Вася каже: "Кричи, Толя, кричи". І він на все горло: "А-а-а-а….!!!".
Відтоді ми з ним щороку, до 2014-го їздили на море. Він це дуже любив. Ще по гриби їздити, рибалити, але дуже рідко на неї вибирався. Йому все було ніколи, – дружина згадує щасливе минуле.
Її чоловік сприймав усі сімейні клопоти як спільні. Міг приготувати і смачний обід навіть з того, що було під руками. Хоч у самого й не було якоїсь улюбленої страви. Але за столом – естет, щоб була подача – ресторанна! Дружина весь час працювала у цій сфері й Анатолію подобалося, щоб і дома все було красиво: з серветками й ножами. На вищому рівні.
Всі закупки для дому – собі й дітям, які жили окремо, – робив чоловік, він про все дбав, усім забезпечував. Це робив із задоволенням.
Анатолій Петькун любив своїх рідних і дбав про них, готував часто смачні страви
– Коли приїхав один раз у відпустку на 10 днів. Кажу йому: відпочинь, хай воно все стоїть. А він за все хватався: полагодити, поправити, купити щось, – згадує Тамара. – Для нього було щастя, що встиг і дідом побути. Він що б не робив – все разом із Матюшою. Любив дуже балувати внука: що той не попросить, ніколи не відмовить. Матвій ще й малий, а він йому на майбутнє, як виросте, купив електросамокат, як у відпустку востаннє бачився. Ніби відчував…
Після відпустки повертався в частину, рано вранці виходив з дому, вже на порозі обернувся до нас і сказав: "Внука не обіжать!". Це його прощальні слова.
Матюша його так чекав… Коли дідусь пішов на війну, ми намагалися пояснювати, що він воїн і зараз має багато роботи. «Що це за робота така, що й подзвонить мені не може?» – казав малий.
Він дуже сумує за ним, бо були як одне ціле. Ми на похорон його не взяли. Після того я мусила сказати, що дідусь герой і він загинув. Внук так образився, що зараз не хоче і спілкуватися зі мною. Треба час, каже вихователька.
Після тяжкої хвороби Тамара вийшла на роботу. І в перший же день їй принесли сповіщення, що її чоловік зник безвісти. До нової працівниці колеги поставилися з розумінням, але й Тамара своєю чергою намагалася не драматизувати.
– Змогла зібратися, щоб не обтяжувати їх своєю бідою. Це ж тільки моє горе, мій біль, а людям воно зайве, і вже ж нічого не поможеться, що буду їм плакатися. Бувало, як накриває, тоді закриваюся сама і просто реву. До спустошення. А потім беру себе в руки – треба якось жити. У мене діти, внук. Я їм потрібна.
«…Що не сама з цим горем»
– До загибелі чоловіка я на ці почесні церемонії прощання дивилася по-своєму. Мене це часом навіть обурювало: оці марші, прапори, символіка… Думала, це ж ні хлопцям, ні рідним не треба, бо хіба ж це поверне їхню втрату? Особливо, коли хоронили молодих. Не несіть їм тепер квіти, а просто зупиніть війну!
А коли це прийшло до нас, то ставлення змінилося. У Києві на Берковецькому кладовищі був похороні Жені – чоловікового побратима. Забрали з моргу, привезли на кладовище, один батюшка відспівав, побратими сказали слово. Це все зайняло якусь годину часу, якось ніби поспіхом. Я навіть командирам висказалася, а вони: "Ну чого? Були ж і салютні постріли, і музика, і вінки". Так, було, але все якось формально, як рутина…
Я тоді вже знала, що Толя загинув. І не хотіла, щоб його теж так, як одного із черги. Ми з дітьми вирішили, що хоронити будемо в селі – його тут знали, поважали. І я хотіла, щоб його провели в останню путь з почестями, щоб про нього писали, дякували, пам’ятали.
У Києві через місяць ми не знайдемо батькового хреста – серед сотень і тисяч… А тут хто прийде на кладовище, кожен схилить голову біля його могили. Може, хтось покладе квіти…
У селі це відбулося з найбільшою пошаною до воїна. Навіть по тому, як сприйняли моє прохання у Переяславі в ТЦК, як організував усе староста села, як у селі допомогли з похороном, з поминальним обідом, скільки людей прийшло. Для мене це все стало важливим – і люди на колінах, і квіти на дорозі. Це було як опора, що не сама з цим горем.
«Мого Петровича побратими досі пам’ятають»
– Хотіла відкрити збір для хлопців у пам'ять про Толіка. Вони відмовились, у них хороше забезпечення. Кажуть, мого чоловіка досі там не забули, пам'ятають: "Тома, куди не подивимося, скрізь робота Петровича".
Толя усе вмів, усе знав, підказував, ділився. Якщо в нього не було прямого завдання від командира, сам добровільно ішов помагати хлопцям: траншеї довбати кийлом, укриття робити, словом, все що треба – не відмовлявся.
Це теж пам'ять, якщо вони його згадують, і це дає відчуття оце, що він десь поряд. А його командири, побратими мені вже як сім'я стали. Ми підтримуємо зв'язок.
Тамара Кореняко з командиром і побратимами чоловіка на прощанні
– Це ось Льоша молодесенький, а вже інвалід, – Тамара гортає фотогалерею в телефоні. – Це ось Турал – хлопець сліпий, як кріт. Казав Толік: "Якби ти бачила, які в нього лінзи!". А це напарник Серьога, молодий хлопець з Донеччини. Його сім'я думає, що він у Польщі на заробітках, а Серьога четвертий год фігачить на війні.
А це їхній командир взводу Вадим. Першим заплюсувався на БК – приклад показав хлопцям. Ну вже не командир, після поранення його розжалували – службове розслідування: нестача якихось костюмів хімзащити, які доброго слова не стояли, як казав Толя. На«нулі» Вадим зараз…
Толя мені стільки фотографій присилав. Ось тут він ремонтує щось, тут шашлики хлопцям смажить, тут десь баян узяли для фото, бо Толя не вмів грати. Тепер шкодую, що багато навіть видалила, бо були розмиті, неякісні. Хіба ж думала, що то пам’яттю навіки стане…
Анатолій Петькун не вмів грати на баяні, інструмент на фронті знайшли для фото
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
