У суботу, 6 грудня, у Центрі спільнотворення “Любомир” підбили підсумки виставки дитячих робіт “Голос Землі в Українському горщику”, що проходила в рамках культурного проєкту “Історія Трипілля: голос землі”. Мета проєкту – відродити й популяризувати трипільську культуру як важливу складову української історичної пам’яті, інформує Переяслав.City.
Участь у виставці взяли діти з Волині
Виставку проводили з 22 листопада по 6 грудня у центрі “Любомир”. Конкурс оголосили на сторінці центру в соцмережах. Частину робіт можна було переглянути у відеопрезентації, інші – наживо під час роботи експозиції.
До участі долучилися юні митці з Київщини: двоє дітей із Гайшинської гімназії, учениця Переяславського ліцею ім. Володимира Мономаха Єва Дубошей, учениця Переяславської початкової школи Анастасія Приходько та близько 20 вихованців Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації Переяслава.
Також участь взяли учні дитячої художньої школи імені Миколи Рокицького з міста Володимира на Волині, які надіслали п’ять робіт. У майбутньому з картин планують створити альбом.
– Мені дуже приємно, що у виставці взяли участь діти навіть з Волині. Хотілося б, щоб конкурс у майбутньому охоплював всю Україну. Адже коли дитина вкладає сюди свою душу, вона обов’язково відчує той голос Землі, – зазначила лідерка команди “Голос Землі” Любов Онопрієнко.
Найкращими визнали роботи учнів дитячої художньої школи імені Миколи Рокицького з Володимира. Переможців та їхніх наставників відзначили подяками й подарунками. Серед нагороджених:
- Софія Мамалига;
- Софія Москович (двічі);
- Єлизавета Горбач;
- Вікторія Франчук.
Відзначили й педагогів: директорку художньої школи Катерину Юрчук,
заступницю директорки з виховної роботи, викладачок Ярославу Михалик, Тетяну Омельченко, Інну Гаргуль.
"Гончарство — це невід'ємна частина нашої культури"
Під час підбиття підсумків культурного проєкту Любов Онопрієнко наголосила, що важливо не лише створювати мистецькі ініціативи для дітей, а й повертати увагу до глибинної спадщини, яка формувала український дух поколіннями. Вона поділилася особистою історією, пояснивши, чому “голос землі” – не метафора, а жива нитка, що з’єднує роди й традиції.
– Наприклад, вишиванка, яка зараз на мені, – це вишивала моя прабабуся Софія. Вона залишила нам у спадок багато скринь вишиванок. Раніше їх робили не лише як святковий одяг – були й прості, такі, які носили щодня, навіть спали в них. Це була робоча одежа. Вишивали, щоб можна було замінити сорочку – і чоловікам, і жінкам, щоб вона була красиво оформлена. Було їх багато: і в мішку, і в скрині. А тепер залишилося дуже мало — до десяти сорочок.
Ми дуже шкодуємо, бо багато давали на весілля, щоб люди одягали, і багато з них пішло в інші руки. Дуже багато доброго намиста втрачено, яке в родині дуже цінувалося. Було по 25 рядів – це свідчило про достаток. І цього теж мало залишилось, бо коли брали на весілля – не повертали.
Ми всі приходимо в світ із любов’ю. Ми всі йдемо з любов’ю. Нас проводжають ті, кому ми дали життя, а продовжують – наші діти та внуки. І, мабуть, цю місію – нести дух роду – дано й нам із сестрою. Бо ми з дитинства не просто одягаємо іваємо вишиванку. Ми на всіх весіллях, на всіх святах села, бо історію і культуру творить село. І з цим можете погоджуватися чи ні, але я скажу: село – це колиска нашої культури.
Ми пам’ятаємо, як наша бабуся – від дитинства й до 35 років, бо прожила до 88 – передавала нам свої знання й мудрість. І мені дуже приємно сьогодні показати те, що ми зберегли і привезли сюди.
Сьогодні наше завдання – це зберегти та передати наступним поколінням, розповісти, що культура творилася в селі, а зберігати й доповнювати її – обов’язок кожної людини. Знати свій рід і його історію, нести й розповідати про нього, пишатися своїм родом — цього ми маємо навчити дітей, внуків і правнуків.
– І саме цей голос землі кличе: ти на цій землі гість, але повинен залишити після себе слід. І цей слід кожен із нас залишає щодня. Вчорашній день – це вже історія. Сьогодні ми її творимо. А що буде завтра – ми не знаємо. Дай Боже, щоб творили таку, за яку не буде соромно нашим дітям і внукам.
За словами Любові Онопрієнко, саме тому була оголошена виставка дитячих робіт – по суті, всеукраїнська, адже роботи надійшли навіть із Волині. Участь у ній стала можливою і завдяки Валерію Міщенку – бійцю, який, повернувшись із передової прагне створити на базі центру "Любомир" гончарний цех.
– Бо гончарство – це не тільки мистецтво. Це робота із землею, з матеріалом, у якому і готували, і зберігали їжу. Це невід'ємна частина нашої культури, – зазначила Любов Михайлівна.
"Бо земля – це жінка"
Важливою частиною заходу стала розмова про дослідження та реконструкцію трипільської культури. Своїм досвідом поділилася народна майстриня Людмила Смолякова, відома своїми напрацюваннями саме у цьому напрямку.
– А всі наші події і наші зустрічі цього року ми присвячуємо киянину чеського походження Вікентію Хвойці, який відкрив для нас і для світу трипільську культуру 130 років тому. Цьогоріч ми також вшановуємо його 175-річчя. Я інженерка і реконструюю матеріали археологічних розкопок. Чому мені так близький Переяслав? Коли я приїхала в село Лецьке, ми з чоловіком накопали глини, і я, маючи лише ксерокопії знахідок трипільської культури, почала робити першу – звичайно, жіночу фігурку глини. За 25 років їх стало вже 800.
Ці фігурки розкривають одяг, зачіски, форму тіл, яким понад 7 тисяч років. І тому ця фігурка –символ Землі. Це перекликається й з індійською міфологією, де немає облич, а лише знак. Можливо, ми теж згадаємо свої міфи й казки, бо земля – це жінка.
Людмила Смолякова також передала учасникам виставки подарунки – власноруч створені обереги із глини.
Музей трипільської культури відновили у Переяславі
Про значення Трипілля для нашого регіону та сучасних досліджень говорив і завідувач науково-дослідного відділу археології НІЕЗ “Переяслав” Олександр Колибенко.
– Переяслав унікальний тим, що тут є один із дуже небагатьох у світі Музеїв трипільської культури. На жаль, у 2022 році ми були змушені його демонтувати, але зараз його роботу відновлено. Усі експозиції, які були до 2022 року, ми повернули, зробили ремонт у приміщенні — воно давнє й вимагало оновлення. Це було нелегко в умовах сучасної війни, але нам вдалося. Запрошую всіх присутніх відвідати музей.
Сьогодні в нас свято – повернувся наш воїн Дмитро Адольфович Тетеря. Після трьох з половиною років він знову з нами, йому виповнилося 60, і він повернувся до роботи. Це дасть новий поштовх, адже він багато років керував музеєм трипільської культури і зробив значний внесок у дослідження Трипілля. Так само як і Галина Миколаївна Бузян, одна з матріархів нашого заповідника, яка все життя присвятила розкопкам і дослідженню цих пам’яток.
Дослідження трипільської культури тривають, і як у будь-якій науці, зміни відбуваються постійно – змінюються уявлення про окремі напрямки, уточнюються позиції, переглядаються попередні висновки.
"Хустка – це наша краса і шана"
Після розповідей про трипільську культуру, родинну спадщину, вишиванки та “голос землі”, який передається від покоління до покоління, учасники заходу торкнулися ще одного важливого елемента української традиції — жіночої хустки. Це символ, у якому зберігається не лише тепло рук майстрині, а й любов, пам’ять та повага до роду. Тим більше, що напередодні, 7 грудня, в Україні відзначали День хустки.
Про значення цього аксесуару й особисту родинну історію розповіла заступниця міського голови Оксана Степаненко.
– Наша країна багата на таланти, а наші предки були здатні на розмаїтні витвори мистецтва. Є сучасні види мистецтва — прості, народні. Але сьогодні ми приділяємо увагу саме хустині.
– Моя бабуся мала для хусток окрему шафу. Коли вона відкривала ліві дверцята – там, де були складені хустини, – вони лежали так щільно, що треба було обережно притримувати кожну полицю. Їх було дуже багато, бо бабуся їх любила.
У селі, де минуло моє дитинство, шанували жінок і дівчат. І як гарно вдягнена жінка чи дівчина – це багато говорило про родину, про повагу, про ставлення. Бо мати – це берегиня. Від найменшої дівчинки до найстаршої жінки в хаті всі мали бути охайно й красиво вдягнені.
І я добре пам’ятаю, як бабуся приходила до церкви. А в церкву ходили часто, на всі свята. Якщо вона бачила на комусь таку саму хустку, яку недавно купила, – вона вже її не вдягне. Вона так і лежатиме новенька, бо “в когось вже є”.
І ще пригадую історію з дитинства – я була, мабуть, у другому чи четвертому класі. У комісійних магазинах тоді з’явилися дві хустки. Одна з них збереглася в моєї мами донині. Вони були темні, теплі – на холодну пору року. Одна чорна з квітами й шовковими китицями, друга — коричнева, і в куточку на ній яскраво вишиті милі качечки.
– Я рада, що часи, коли про хустку згадували лише на Різдво під час колядок, минули. Адже сьогодні ми можемо носити її будь-коли. Бо це наша краса і шана.
Детальніше про значення хустки в українському побуті також розповідала і старша наукова співробітниця музею народного сухопутного транспорту Середньої Наддніпрянщини НІЕЗ "Переяслав" Людмила Шкіра.
У Горбанях відкрили світлицю "Дві сестриці"
Опісля підбиття підсумків у переяславському Центрі спільнотворення “Любомир” у Горбанях Ташанської громади відкрили світлицю “Дві сестриці”. Там провели теплу й атмосферну зустріч до Дня хустки. У цьому будинку зібралися жінки громади, щоб вшанувати українські традиції та поділитися знаннями, що передавалися з покоління в покоління.
– Ми з сестрою Ганною вирішили зробити у Горбанях світлицю, схожу на “Любомир”. Це буде кімната для відродження вечорниць та проведення традиційних обрядових дійств. Тож “Голос землі” продовжився у цій світлиці. Будинок належить моїй сестрі Галині. Раніше він стояв пустим, а ми наповнили його затишком: відтворили інтер’єр з іконами, колискою, піч, яка була зруйнована, — розповіла Любов Онопрієнко.
Під час заходу народознавиця Людмила Шкіра розповіла про символіку української хустки, її роль як оберегу та ознаки жіночої долі. Вона поділилася маловідомими фактами про стародавні звичаї заручин та про те, як за одягом можна визначити місце дівчини в родині. Разом із нею своїми знаннями ділилася й майстриня Людмила Смолякова.
У світлиці панувала атмосфера справжніх вечорниць: жінки співали, жартували, приміряли хустки та розглядали різні способи їхнього зав’язування. Кожна господиня принесла власноруч приготовані страви, багато з яких готували у справжній українській печі.
Завдяки аматорському колективу української пісні “Злагода” та активним жителькам громади світлиця наповнилася спільністю, теплом і відчуттям єдності. Зустріч у “Двох сестрицях” стала нагодою не лише зберегти традиції, а й зміцнити зв’язок поколінь – так, як це робили українські жінки з давніх-давен.
Фото: надала Любов Онопрієнко
Фото: надала Любов Онопрієнко
Фото: надала Любов Онопрієнко
Фото: надала Любов Онопрієнко
Фото: надала Любов Онопрієнко
Фото: надала Любов Онопрієнко
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
