Сьогодні Переяславщина попрощалася з захисником України 39-річним Олександром ЧУМАКОМ із Дівичок. Він був єдиним сином у батьків. Виховувався у сім’ї, де чоловіча мужність і гідність військовослужбовця були нормою. Його батько Павло був військовим. Цей шлях продовжив і син, але дорога війни виявилася для Героя занадто короткою, розповідає Переяслав.Сity.
Олександр Чумак після двох років служби в артилерії, на захисті України на бойових рубежах Сумського, а потім Запорізького напрямків, прийшов додому в довгоочікувану відпустку. І тут 5 квітня сталося непоправне.
– У нього серце розірвалося… Не витримало… Хоча на службі він ніколи не нарікав взагалі на здоров’я, не те щоб на серце, – каже Євгеній Григорович, командир батареї військової частини А5183 54-ї окремої артилерійської бригади. З кількома побратимами приїхав на прощання. – Хлопець дуже відповідальний, надійний, ідеальний командир гармати. Всі хлопці його слухали і поважали, а це на війні багато чого значить, – наголошує військовик.
– Він працював як і всі, ніхто не міг би й подумати, що таке може статися… Але, мабуть, накопичилося: війна, стреси… У нашій бригаді вже не рідкість такі випадки, коли хлопці помирали просто в бліндажі – заснув і все. Але то здебільшого чоловіки віком 50+. А щоб такий молодий… – командир нервово палить цигарку. Каже, для них самих це стрес, важко говорити і щось розповідати про товариша, якого так рано і несподівано не стало...
– Ми з ним разом ще з часів навчання у Немирові – спочатку на навідника, а потім на командира батереї, – розповідає побратим Костянтин. – У Саші був позивний Тартар – це ми так від прізвища Чумак придумали. А в мене позивний "Раптор"– мій син дуже любить різних динозавриків, – молодий чоловік приховує усмішку, згадуючи свого малого.
Син Олександра Чумака 12-річний Артем сьогодні на останньому прощанні з татом. Стоїть з бабусею біля домовини і трохи з острахом озирається довкола: так багато людей зібралося віддати шану його тату-Герою. Востаннє…
Олександр Павлович ЧУМАК народився 6 грудня 1986 року в Кам’янці-Подільському на Хмельниччині, звідки родом його мама Валентина Іванівна.
– Саша виріс і в школу ходив уже тут, у Дівичках, – розповідає батько. – Я служив тут, вважайте, все життя воєнним. У 2019 році вийшов на пенсію. А коли почалося повномасштабне, то вже 28 лютого 2022 року повернувся у військову частину, знову став на службу.
Саша після школи закінчив університет економіки і права КРОК в Києві, а потім ще й історичний факультет в університеті в Переяславі – любив історію, хотів вивчати і знати більше, глибше. Він пішов служити два роки тому – сам, добровільно… Саша – єдиний наш син… для кого тепер жити… – батько не стримує сліз. – Тепер у нас тільки внук Артем – все буде заради нього…
Біля батьківського двору Героя збирається декілька десятків людей: батькові товариші по службі, односельці, побратими з військової частини. Священник Іван Будняк з військовим капеланом в будинку справляють заупокійну службу.
– Це був достойний син нашої України, який своїм життям захищав нас від спроби московського поневолення, – сказав у промові о. Іван. – Він свідомо зробив свій вибір і взяв на себе відповідальність – став на захист своєї родини, свого села, своєї країни. Він знав, що це ризик втратити і здоров’я, і життя, але він оцінював щось більше ніж своє особисте – це любов до рідних і країни. І ця любов переважала силою жагу власного життя.
Ми пишаємося і гордимося нашими героями такими як Олександр. Вони – приклад для нас, приклад для всього світу, приклад жертовності й справжньої любові. Немає більшої любові за ту, якщо хтось життя віддасть за друзів своїх. І він проявив цю найвищу любов у своєму житті.
Ми не маємо права знецінити його жертву, його забувати, бо якби не Олександр і такі як він побратими, то ми би не мали цих днів: вільно ходити в українську школу, українські храми, а натомість нам би все нав’язували московити. Тож достойна оцінка його жертви – це буде наше праведне життя ту, в Україні і в ім’я України, – наголосив священник наприкінці проповіді.
З батьківського дому домовину з тілом Героя виносять його побратими – на руках несуть аж до кінця вулиці. Обабіч живий коридор людей на колінах, з квітами, в сльозах. Горе для всього села.
Дорогу до місця вічного спочинку жінки встеляють зеленим барвінком і першими весняними квітами. Така рання і незворотня дорога в безсмертя…
Процесія вирушає на кладовище. Там після молитви священник просить присутніх опуститися на коліна і вшанувати Героя, виконує ритуальну незмінну пісню «Плине кача». Серед лункої тиші соснового лісу її слова звучать особливо безнадійно болісно.
Зі словами співчуття від Дівичківська громади виступила секретарка сільської ради Наталія Мацьовка.
– Втрата ще одного нашого козака – це горе для всієї Переяславщини, – сказав капітан Андрій Шаповал, начальник відділення І відділу Бориспілького РТЦК та СП. – І це така раптова смерть, яка дуже болить несправедливістю. Бо син прийшов додому у відпустку, мав би відпочити, допомогти батькам, відсвяткувати з ними Великдень, відновитися, але не так все сталося.
…Я виписував сповіщення про смерть Саші під номером № 203. Саме стільки наших хлопців з Переяславщини вже загинули на війні. Ще 186 перебувають у статусі зниклих безвісти – і далеко не всі вони повернутися живими. Таку дуже дорогу ціну ми платимо за наше нинішн відносно спокійне життя тут. Так, ми звикли до тривог, до атак шехедів, але ми ніколи не звикнемо до смерті наших захисників. Надто таких молодих як наш Саша – подяка і слава тобі, Герою!
Капітан передає батькам прапор держави, яку до останнього подиху захищав їхній син. Священник закликає підходити прощатися. Вервечка рідних і близьких, друзів та побратимів, яка б не була довгою, закінчується. З домовини прибирають живі квіти, накривають віко.
– Ну почекайте ще хоч трішечки, ще хоч хвилинку!.. – голосить згорьована мама. – Моя дитинко, моя дорогенька дитинко… Сину мій, як я маю тебе відпустити… Прости мене дитино, прости що не знала, що не відчула, як у тебе сердечко болить. Я би ж знала, я би на край світу відвезла тебе спасати…
… У лісі – легка земля – пісок. Люди по черзі кидають по три жменьки в поховальну яму. Вологий пісок не так сильно гупає, а ніби шелестить, сповзаючи по лакованій кришці домовини. Цей ритуал – символ прийняття втрати, прощення і прощання. Це знак останньої шани Воїну в цей день і обітниця бути вдячним йому за захист та берегти пам'ять про нього.
Олександр Чумак – наш Герой назавжди!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі, фейсбуці та TikTok
