Люди, в яких немає домашніх тварин, з подивом спостерігають, як «собачники» або «кошатники» спілкуються зі своїми улюбленцями. І не просто називають їх ласкавими іменами, хвалять чи сварять, а інколи й душу виливають чотирилапому другові. Наука підтверджує, що розмовляти з тваринами – нормально і корисно. Адже таке спілкування робить нас щасливішими. А про що розбалакують з домашніми улюбленцями мешканці Переяславщини?
Надія Заглада, 66 років, с. Єрківці:
– Аякже, вони ж усі живі душі! Два роки тому я похоронила чоловіка, лишилася в домі сама, то з кимось же треба розмовляти. Господь нам дає життя і здоров’я, а ще мудрість любити ближніх. Тож я люблю все живе довкола. Маю чималеньке господарство і коли годую живність, то й розмовляю. У мене дві кізочки: Мартуня старша і молоденька Лялечка. Котика Чіпом внуки назвали, він такий причепистий: де б я не була, він рядом і норовить то на руки видертися, а то й на голову! Собачка Шарик уже старенький: давно до нас прибився цуценям, чоловік його підібрав, обласкав, так і живе досі, мені розрадою. Всяка жива душа вона ж відчуває, як до неї ставишся, і розмову чує й розуміє, тільки відповісти не може. А я їх і так розумію.
Вікторія Коваленко, 44 роки, місто:
– У нашому домі є трохи тварин – собака йоркширський тер’єр, кіт і кішка, обоє безпородні – кіт приблудився сам, а руду кішечку я підібрала в центрі міста. Є ще кролик і канарейка. Найчастіше я розмовляю з Гудвіном-Очаровашкою. Так записане його ім’я в паспорті, а ми його називаємо Гудя, Гуся і ще багатьма, ласкавими іменами. Йому одинадцятий рік, він розуміє не те, що слова й інтонації, а навіть погляд, вираз обличчя, жести. Єдине, що не вміє говорити. Я його хвалю, інколи дорікаю за шкоду, яку робить, а найчастіше просто кажу ласкаві слова. Канарейка Мандаринка на мої привітання озивається співом. А коти – ті знані егоїсти, вони розуміють людську мову тільки тоді, коли їм вигідно. Безумовно, тварини прикрашають життя, я в цьому переконана.
Іван Новак, 69 років, с. Горбані:
– Я киянин, але у цьому селі, як дачник, живу по багато місяців. Приїжджаю не лише в теплий період, а буває, і взимку. Із живності тримаю лише бджіл. Вони мають чотири етапи свідомості. Проте бджола не того характеру, щоб реагувати на людину, її поведінку. Тому звертатися до них, як і до будь-яких комах, немає сенсу. Взагалі бджолина сім’я – це унікальний біологічний організм, де кожному належить все і кожен працює для всіх.
Із тварин, що приходять до нас як до своїх, то це сусідські котики – Рудик та Марися. Їх і підгодовую, і поспілкуватися можу. Вони розумні. Особливо, коли несу їжу. Буває, і сусідський собачка прошмигне подвір’ям. Та собачки на відміну від котиків більше прив’язані до своїх господарів. У нас не затримуються.
Наталія Карпенко, 44 роки, с. Велика Каратуль:
– У селі без живності ніяк, тож тримаємо дві корови (Ласуня і Кукла), теличку Зірку, трьох маленьких поросят. Є дві кішечки, обидві живуть надворі, в хату не заходять, і обох називаємо Нюськами. Село, тож їжі вистачає. Даємо кішечкам супи, борщі, що залишилися, а після дойки і проціджування залишаю їм трохи молока в дійничці. Та вони інколи урізноманітнюють меню і крадуть щось з літньої кухні, куди їм дозволено заходити. Тоді я до них і звертаюся. Та вони ці виховні промови почути не встигають – тікають, знаючи, що нашкодили. А ось з корівками спілкуюся – вони ж, як члени сім’ї. Як сердиться, б’є хвостом. Тоді треба до неї заговорити: вона вушки настовбурчить, послухає і заспокоїться. Надалі стоїть слухняно і дає подоїти.
Наталія Лісовська, 50 років, місто:
– Ми виховуємо десять собак і шість котів. Усі вони з вулиці. Когось нам підкинули, когось ми з чоловіком підібрали. Більшість тварин були такими, що страшно дивитися. Вимили, вилікували, відгодовували. Вони всі наші любимчики. Гладимо тварин, цілуємо, з кожним розмовляємо. Одним ім’ям не обмежуємося, називаємо різними ласкавими словами. Останньою підібрали Поночку, вона ледве під колеса автомобіля не потрапила. То вона в нас і Поночка-японочка, і кнопочка, і манюнічка. Їй близько трьох місяців. Я без неї уже не уявляю свого життя. Спимо разом, їмо разом, по гриби разом, на роботі разом. А скільки ще таких викинутих тварин на вулицях! Серце болить. Чим зможемо, тим і будемо їм допомагати.
Тамара Головко, 44 роки, місто:
– У мене п’ятеро дітей віком від 5 до 27 років. Вони усі, та й я з чоловіком, дуже любимо тварин, то й маємо їх багатенько. Приміром, собак у нас троє. Вони всі безпородні, але дуже красиві. Ось Діна прибилася до нас з тиждень тому. «Ой, яка ти занехаяна та нещасна!» Це перше що я промовила до неї, коли побачила її. А 2-місячний Топік з’явився у нас днями. Коли виводимо його гуляти, то я кажу до старших собак: «Любіть і поважайте його, як свого братика». Ще у нас є дві черепашки (Мікі та Маша) і по стільки ж морських свинок (Венді і Боня) та хом’ячків (Хома і Тома). То до дівчаток ми кажемо: «Ви наші красунечки», а до хлопчиків: – «Ви наші красені». Та що там казати, мої діти балакають навіть із рибками, яких у нас повен акваріум.
