Юрія Дебеляка знають у Переяславі як талановитого педагога і віртуозного музиканта. У 78 років він продовжує працювати викладачем гри на баяні в дитячій музичній школі імені П. Сениці. Та є ще один факт, який викликає захоплення. Два роки тому Юрій Миколайович почав займатися в тренажерному залі. Тренер Лариса Погуца пишається ним і каже, що він чудовий мотиватор для молоді!
Тренажерний зал
– Я родом із Одеської області. Наше село Зоря – дуже спортивне. Має професійний футбольний клуб «Балкани», який зараз виступає у першій лізі. У шкільні роки я теж дуже любив футбол, грав нападником. У юності займався бігом. Коли мені було за тридцять, відчув потребу у фізичній активності. Тоді мені зустрівся Михайло Литвиненко, я б сказав, універсально талановита людина, хоча його більше знали як спортсмена. Він заохотив мене бігати на стадіоні, а потім і до занять у спортзалі зі штангою, гирями, гантелями, –розповідає про своє активне дозвілля Юрій Миколайович.
-- Михайло Галактіонович був чемпіоном світу із метання молоту серед ветеранів. Якось він показав мені, як метати снаряд. Я молот розкрутив, він набрав інерцію і як почав мене носити по всьому стадіону! Зрештою снаряд в один бік, я – в інший. Михайло Галактіонович посміявся і більше мені не пропонував.
Фото Юрія Дебеляка із тренером Ларисою Погуцою зібрало купу лайків у фейсбуці
Потім якийсь час я нічим не займався. У мене вдома були гирі, гантелі. Я вирішив, що вони мені більше не потрібні, і відніс їх у спортзал, де працює тренером Лариса Погуца. А вона й каже: «Приходьте в зал». – «Та ви що, смієтеся?» Пізніше побачила мене на стадіоні, де я почав бігати, і знову запропонувала. Я прийшов, і мені сподобалося.
Відвідую спортзал двічі на тиждень, займаюся близько години. Лариса Іванівна підібрала мені комплекс вправ, дала поради щодо харчування. Загалом роблю все те, що й молодь, але з меншим навантаженням. Не скажу, що спортзал – це панацея від усіх хвороб, але почуваюся краще і фізично, і морально. Ломки немає, але якщо пропустив заняття, то сумління мучить. Якщо почав займатися, то треба бути відповідальним.
Знайомі реагують нормально. Навіть із захопленням. Я запрошую всіх у спортзал, але на людей мого віку це діє слабо.
Болгарське коріння
Я етнічний болгарин. Але через Путіна став українським націоналістом (сміється). Моя мама – болгарка, тато – наполовину болгарин. Я виріс у болгарському селі (до 1949 року воно називалося Камчик). Його заснували переселенці із Болгарії, які до того мешкали в селах, розташованих уздовж річки Камчія. До першого класу розмовляв лише болгарською. У школі вивчив російську.
Коли приїжджаю на батьківщину, вільно спілкуюся болгарською. У селі майже всі користуються нею повсякденно. Тільки це діалектна мова, яка відрізняється від літературної. У 1975 році я був у Болгарії, то з людьми старшого віку мені було легше порозумітися, ніж із молоддю.
Церква в селі Зоря
У мене є болгарська література. Колись у Переяславі жили Андрій і Ольга Будугаї. Андрій Олександрович теж має болгарське коріння. Він подарував мені цікаву книгу з історії Болгарії, яку я зараз читаю.
Музика
Музику я з дитинства люблю. У мене була співуча родина. Причому вдома співали не в один голос, а розкладали на партії.
Мама грала на гітарі, її брат – на мандоліні, вони обоє самоучки. Мій дід був гарним чоботарем, не пошкодував грошей і замовив майстру семиструнну гітару для мами. Інструмент був дуже красивим, з інкрустацією. На жаль, не зберігся. А маминому брату – мандоліну. Це великі гроші були.
Я теж грав на семиструнці: щось мама показала, щось сам підбирав. У школі навчився грати на баяні, на слух. Виступав у шкільній художній самодіяльності. У той час з інструментами було важко. Директор школи брав баян у голови колгоспу. Давав мені додому, щоб я тренувався.
Одного разу кажу бабуні: «У мене голова болить, не піду в школу». Тільки вона вийшла з будинку – я за баян. Бабуся почула, що я граю, і насварила: «Оце так у тебе голова болить! Чи це тобі хліб дасть?» Тоді музику ніхто серйозно не сприймав, не вірили, що нею можна заробляти. Якесь ремесло – тесляр, чоботар – оце робота!
І вчителі на мене почали скаржитися. Бо з музикою в мене було добре, а з алгеброю і фізикою – не дуже. Директор школи забрав у мене баян, але ненадовго, бо треба було виступати.
Переяслав і робота
У 1962 році я закінчив музичне відділення Білгород-Дністровського педагогічного училища і приїхав за направленням у Переяслав. Відпрацював чотири роки у педучилищі і перейшов у дитячу музичну школу викладачем гри на баяні й акордеоні. Якийсь період паралельно викладав у педуніверситеті. Підготував ряд збірників, які використовуються у роботі музичної школи. Там є твори в обробці й мої власні композиції. Виступав у складі переяславського тріо баяністів, ми були лауреатами міжнародних конкурсів.
Юрій Дебеляк -- талановитий педагог і музикант
Я міг залишитися на Одещині, але захотів побачити інший світ. Перше, що вразило в Переяславі, – українська мова. На відміну від Одещини, тут російською розмовляли лише представники компартії. Я заповажав переяславців, які не забувають свою мову. І подумав: хіба я не зможу її вивчити? Завдяки спілкуванню з дітьми поступово перейшов на українську. Не можу сказати, що досконало нею володію, але розмовну опанував. Вважаю, що не можна жити в Україні і не знати державної мови.
Сцена
Востаннє виступав навесні, в концерті до 60-річчя музичної школи. Сцена – не дуже затишна річ. Я стільки років на сцені, але кожного разу хвилююся. У складі тріо все таки легше виступати.
Один єдиний раз вийшов на сцену непідготовленим. Це був концерт у педучилищі. Після цього сказав собі, що більше такого не буде.
Сучасна естрада
Я дуже люблю симфонічну й інструментальну музику, фольклор. Сучасну естраду менше слухаю. Із українських виконавців подобаються Тіна Кароль, Іво Бобул, Софія Ротару. Щоб збирати повні зали глядачів і захоплювати публіку, треба мати величезний талант і силу волі. Тому поважаю і Святослава Вакарчука, і Олега Винника.
Інтернет і соцмережі
Коли мені донька купила мобілку, син сказав: «Навіщо ти це зробила? Він же зіпсує всю систему мобільного зв’язку в Україні» (сміється). Але в телефоні я швидко розібрався.
Ноутбуком почав користуватися у віці за 70 років. Боявся, але це було потрібно і для роботи, і для спілкування. Донька допомагала, молоді колеги. Різне бувало: не те натиснув, не туди заліз. Зараз сам ноти набираю, друкую, листуюся з родичами, які живуть у США. Я власне для цього і заліз в інтернет, щоб з ними спілкуватися.
Але довго в інтернеті не сиджу, бо він, як удав, затягує. Знаходжу те, що мені потрібно, і виключаю, бо є важливіші справи.
Родина
Із дружиною Валентиною Опанасівною ми разом навчалися в Білгород-Дністровському педучилищі. Вона родом із Брянської області. Викладала в музичній школі гру на баяні. Дружина померла в 1990 році.
Я живу з донькою Анною. Вона теж працює у нашій музичній школі. Викладає вокал і музичні дисципліни. Син Юрій закінчив музичну школу по класу скрипки, але здобувати музичної освіти не захотів. Закінчив педінститут імені Горького (зараз Драгоманова), а потім -- духовну семінарію та академію. Став священником.
Погляди на життя
Здавалося б, люди мого віку часто сумують за минулим. Згадують, як гарно жилося при СРСР, які дешеві продукти були. Я їх навіть слухати не можу. Чи вони забули, як у Києві за тим же маслом треба було в черзі вистояти? Зараз можна все купити. І жити набагато цікавіше. Дай Бог, щоб тільки війна в Україні закінчилася.
