Олександра Вовка, 55 років, зустрів у приміщенні переяславського суду. Шахтар-пенсіонер, колишній полонений донецьких сепаратистів, звернувся до нього в пошуках правди і справедливості.
Нагадаю, у травні 2014 року майже на всіх телеканалах України була висвітлена ця подія – захоплення групи шахтарів та депутатів місцевої ради (загалом 6 осіб) у містечку Новогродівка на Донеччині терористами з т. з. ДНР (це були автоматники із сепаратистського батальйону "Восток", серед яких особливою жорстокістю виділялися бойовики чеченської національності). Потім жертв вивезли у захоплене приміщення Донецької ОДА, яка слугувала сепаратистам і штабом, і в’язницею. Почалися тортури, приниження. Колезі Олександра, теж Олександру – Гурову, татуювання на руці герба України здирали розбитою лампочкою… Хтозна, чим би закінчилося для Олександра Вовка та його товаришів за проукраїнську позицію подальше перебування в застінках бойовиків, якби не активне втручання в ситуацію авторитетної на всьому Донбасі Незалежної профспілки гірників України та небайдужих журналістів з усього світу.
Потім було кількамісячне лікування в столиці. Саме в цей час постраждалі гірники перебували в центрі уваги у вітчизняних та зарубіжних журналістів, давали численні інтерв’ю.
– А що було потім? – запитую в Олександра.
– Після полону я лікувався три місяці. Разом з тим добивався належного розслідування факту нашого викрадення поліцією Селидового Донецької області, тому що там не тільки не поспішали вести слідство, а й відверто робили все, щоб приховати факт участі в нападі росіян-кадировців та факти наступних катувань та загроз убивства. У які інстанції я щодо цього лишень не звертався!.. Тож довелося подавати в Страсбург, в Європейський суд з прав людини – з позовом і до Росії щодо участі її громадян у моєму захопленні, і до України щодо бездіяльності в розслідуванні.
– Як ви опинилися тут?
– Жити стало в Новогродівці неможливо через системні погрози з боку симпатиків сепаратистів ще й через те, що я був головою виборчої комісії від партії "Батьківщина". А коли кожну ніч під вікнами материної хати почали з’являтися ці негідники і залякали її, ми змушені були продати будинок і виїхати звідти. Шукали, де поселитися. Їздили на Дніпропетровщину, ще десь. А коли моя колега, голова районної парторганізації "Батьківщина" Світлана Шаповалова знайшла житло в Стовп’ягах, то я вирішив поселитися в Переяславі. Знайшов через ріелтора будинок на Тепличній. І ось саме через це я тут зараз у суді. Після всіх моїх митарств я зустрів таке гарне ставлення до себе, що дещо розслабився. Цим і скористався господар помешкання – і гроші видурив без розписки, і ще й побив, зламав мені щелепу. Ось і суджуся тепер. Але детальніше розповідати вам про цю справу не буду – щоб не розцінили як спробу тиску на суд, поки йде її розгляд.
– То зараз де мешкаєте?
– Тепер поселився у Вовчкові в хаті, в якій до цього три роки ніхто не жив. Освоююся помаленьку.
P.S. Обіцяємо неодмінно повідомити читачам, чим закінчиться ця судова справа.
