Вважається, що війна на Донбасі розпочалася у квітні 2014-го у Слов'янську Донецької області, коли місто захопили російські бойовики. Цей період добре пам'ятає 33-річний Сергій Пристинський: «Я того дня саме їхав по роботі, знайомий блимнув фарами, призупинилися. Каже: «А ты знаешь, горотдел захватили?». Я йому, мовляв, не може бути, що ти мені оце розповідаєш?».
Третього червня Сергію довелося зібрати свою родину і тікати з міста. Наступного дня він уже був у Переяславі, де й розпочав нове життя. Про війну, кохання, патріотизм та толерантність розповів журналістові Переяслав.City.
До війни
– Я народився у Слов'янську, дитячий садок, школа. Потім вступив до Донецького інституту залізничного транспорту, – говорить чистою українською мовою. – Як і більшість молодих людей, мав багато амбіцій, працював на різних підприємствах, їх на Донбасі вистачає. За три роки до початку війни розпочав власну справу: відкрив автосервіс, торгував запчастинами. У принципі все було успішно. А після Майдану багато хто втратив свій бізнес, але я ще більш-менш тримався. Ніколи не звинувачував Майдан: хто не має бажання чи натхнення, тому завадить будь-що.
Слов'янськ
Насправді року із 2009-го планував переїхати. Варіант з Києвом не розглядав, побоювався, що не вийде у такому великому мегаполісі. Більше хотілося кудись на захід, типу до Львова чи Луцька. У соцмережах спілкувався із людьми з тих країв, завжди з повагою ставився до них.
Ще з дитячого садочка недолюблював усе радянське, хоча й не усвідомлював чому. А вже згодом, розібравшись в історії, основних засадах філософії комунізму, зрозумів, чому це погано. Я навчався у російськомовній школі, з батьками та друзями спілкувався російською, але української мови ніколи не цурався. Було цікаво її вивчати. А у старших класах ще завзятіше почав це робити, бо мав хороших вчителів. Самостійно вивчаючи історію, зрозумів, що «дядюшка Лєнін» насправді не «хароший», як нам розповідали у початкових класах. А більшість моїх однолітків, на жаль, не прагнула розібратися, вони просто вбирали інформацію, яку давала школа.
Коли подорослішав, у нас був клуб проукраїнськи налаштованих однодумців. Інколи виходили на невеликі патріотичні акції, читали вірші українських поетів. Одного разу навіть пробували завалити пам'ятник Леніну. Через це траплялися проблемки. Якщо тоді ти говорив, що підтримуєш європейський напрямок, що потрібно вивчати та популяризувати українську мову, то органи влади, м'яко кажучи, ставилися до цього не дуже позитивно. Надходили скарги навіть до СБУ, що існує певна група людей, яка займається бозна-чим. А що може «пришити» Служба безпеки України за проукраїнську позицію? Були лише попередження типу: «Або ви заспокоїтеся, або будемо заводити кримінальне провадження». Хоча на моє запитання, за якою статтею провадження, відповіді так і не отримав.
Війна
Почалося усе ще до захоплення міського відділу МВС – у березні із комуністичних мітингів. Людей збиралося чимало, ще й чи не з усієї області навозили автобусами. Тоді я зрозумів, що це не просто так. Утім, до останнього не вірив, що може прийти реальна війна. І от захопили міськвідділ, потім відділення СБУ, з’явилися люди зі зброєю, згодом цілі армії, дехто з місцевих до них підтягнувся (зовсім небагато). Від пересічних мешканців міста були різні реакції. Дехто вітав, кричали: «Ра-асія, Ра-асія», самопроголошений мер Пономарьов бив себе у груди: «Я вот теперь… Здесь теперь будет…». А хто тоді підтримував це? Люди, які не змогли реалізувати себе в житті по-нормальному. На тому етапі ще можна було це зупинити, якби вчасно зреагували відповідні служби. Можливо, обійшлися б мінімальними втратами. А скільки людей гине тепер?
На Донбасі є вислів: «Ти што, нє русскій?». Нашій владі необхідно було виховувати патріотизм поступово і починати значно раніше. Яким чином? Через ту ж пропаганду, через масові заходи, святкування, національні ярмарки. І все – українською мовою. Чомусь зайнялися цим, лише коли почалася війна. Тепер виявляється, що існує класний український рок, по телевізору є гарні україномовні передачі, знімаються фільми. Свого часу Ющенко розпочав роботу в цьому напрямку, але не зміг впровадити свою політику на належному рівні. І до речі, Донбас – це не годувальник України, як нам роками торочили. Ті низькотехнологічні заводи, які там є, не конкурентноспроможні.
Слов'янськ
Коли у Слов'янськ зайшли регулярні російські війська, працювати стало майже нереально. Перекрили багато шляхів: ані клієнт до тебе не може дістатися, ані ти до клієнта. Тоді вже не йшлося про розвиток бізнесу – просто намагався заробити на хліб. Безперечно, хотілося якось допомогти нашим. Я вірив, що прийдуть українські війська, звільнять місто і ми заживемо краще. Але сам я не військова людина, тому користі міг принести не так і багато. Від вибуху постраждав мій автосервіс. Одного дня я прийшов і застав на його місці руїни, було боляче. Зібрав усе, що міг, дещо здав на металобрухт. Залишатися вдома не можна було. Мав близько десяти тисяч гривень, щоб якось прожити, шукаючи нову роботу.
Найважче було у вечір перед від’їздом. Двоякі відчуття – нарешті поїдеш із території, де триває війна, але ж при цьому покидаєш домівку. Зібралися я, мої батьки, дружина двоюрідного брата, виїхали о восьмій ранку. Чомусь саме в цей день бомбили особливо сильно, вибухало зовсім близько від машини, осколки тарабанили об корпус автівки. Було страшно навіть мені, хоча уже й звик до вибухів, а мама аж кричала. Минули три блокпости сепаратистів, сказав, що вивожу батьків, а сам повернуся. Інакше вони могли б зайняти наше житло, такі випадки траплялися. Коли проїхали останній, стало легше на душі – я на території, яка не тероризується. Батьків залишив у родичів на Харківщині і поїхав влаштовувати власне життя.
Слов'янськ
Після війни
Тоді вже мав певні пропозиції щодо роботи у Луцьку, Львові, Києві. Саме їхав до столиці, дивлюся на знаку – 91 кілометр до Києва, поворот ліворуч – 23 кілометри до Переяслава-Хмельницького. О, мені ж пропонували ще й у Переяславі роботу на підприємстві «Костал», думаю, заїду глянути. Я знав про це місто в плані історії, кілька фото подивився в інтернеті. Зупинився в готелі «Пектораль», бо квартиру зняти важко – власники дивилися, звідки я, і відмовляли. Але ж я готовий був платити, не просив жодних знижок чи подачок. Поки тривали співбесіди на «Косталі», підприємство безкоштовно надало мені житло. «Костал» – справді європейське підприємство, ще й у порівнянні з тим, що бачив на Донбасі. Зрештою прийняв їхню пропозицію. Знайти постійне житло мені допоміг хлопець-ріелтор. Він переконав людей, що не варто цуратися мене через те, що переселенець. Із сусідами траплялися складнощі, говорили: «О, приїхав із Донбасу, вас тут усі годують, безкоштовно живете, за комуналку не платите». Не знаю, звідки в них така інформація. Але були й ті, які підтримували: «Не зважай ні на кого, будуть проблеми, чим зможемо, допоможемо».
Із дружиною Наталією познайомився у Переяславі
Із майбутньою дружиною познайомився на «Косталі». Тривалий час особливо не спілкувалися. Ну як? «Доброго дня!» – «Доброго дня!» А потім якось через соціальні мережі одне слово зачепилося за інше і почали переписуватися. Так запропонував їй зустрітися, один раз, двічі… Тоді й почалися наші стосунки. Одружилися у 2016 році, переїхав до неї.
У переяславців є свій особливий діалект. Я ж звик: якщо мова українська – то українська, якщо російська – то російська. А тут якесь дивне поєднання. Наприклад, говорять: «Почекай сутки», і у мене починається перезавантаження: «Так, стоп. Сутки? А-а, доба!». Або от: «Зустрінемося через неділю». Неділя? А, це ж тиждень. А люди тут загалом хороші, хоча не обходиться без винятків. Якось намагалися у мене машину вкрасти. Злочинця застав на гарячому: відчиняю двері, а вони самі відчиняються, виходить «тєло», перелякане не менше, ніж я. Він втік. Я викликав поліцію, але його не знайшли.
Якщо чесно, у дечому від Переяслава мав більші очікування. Це ж історичне місто, якому понад тисячу років. Хороших музеїв тут справді багато. Але хочеться, щоб воно більше розвивалося у туристичному плані. Назва гучна, відома в Україні, а інфраструктура залишає бажати кращого. Іще одну проблему помітив – тут народ чомусь проти всього нового. О-о, набудували, о-о, навідкривали! Та нехай собі будують. Відкриє хтось хоча б невеличкий магазинчик, там дві-три людини отримають роботу, а місто одержуватиме податки. У чому проблема?
Із дружиною
Моїм батькам дуже подобається Переяслав, вони щороку приїжджають в гості. Говорять, що й жили б тут. А от дружині до вподоби Слов’янськ. Коли я вперше її туди привозив, уже у мирне українське місто (5 липня 2014-го терористи залишили Слов’янськ – ред.), вона побоювалася, але згодом сказала, що й жити могла б там лишитися. Бо там є те, чого їй передусім не вистачає у Переяславі, – інфраструктура. У Слов’янську вже відновили все те, що розбомбили під час війни.
Слов'янськ
У мене є життя до війни та після неї. Так само розділилося і життя Слов’янська. Звичайно, ще залишилися ті, хто боїться, що прийде спочатку Ярош, потім Порошенко, тепер уже не знаю й хто, і нападе на них. Хтось побоюється, що повернеться Росія і знову почнеться сценарій 2014-го. Та, попри деякі сепаратистські настрої, місто стало проукраїнським. Скажімо, 1 січня цього року ми брали участь у ході вулицями Слов'янська на честь дня народження Степана Бандери. Весело, патріотично, мирно, не було жодних провокацій. Батьки повернулися додому, як і раніше, працюють викладачами в університеті. Я ж майбутнє життя пов’язую лише із Переяславом.
