Чи не кожен із нас, перебираючи свій гардероб, натрапляє на речі, які носити вже не модно, а викинути чи віддати комусь не хочеться. І це не тому, що попрощатися з якоюсь одяганкою шкода, просто ця річ дорога серцю. Чи є речі, які дуже довго займають місце у шафах наших земляків, поцікавилися журналісти Переяслав.City.
Марія Карнарук, 68 років, с. Ташань:
– Найстаріша річ у моїй шафі – полотняна сорочка. Її в 2000 році подарувала покійна тітка Мелашка, ми з нею дружили. І коли мені знадобилась для виступу на сцені (я співаю в фольклорному ансамблі «Надія») вишита сорочка, то вона й принесла. Однак мені довелось сорочку відновлювати, бо рукави були дуже старі й зношені. Я їх замінила на нові, сама вишила узор. Сорочці, може, й сто років. Зараз я її не одягаю, бо вишила собі зовсім нову.
Анастасія Канівець, 70 років, с. Лецьки:
– До 2007 року найстарішою одяганкою у нашій хаті був український костюм моєї вже покійної мами Марії. Цю раритетну річ (їй понад сто років) я подарувала у місцевий будинок культури. Як пам’ять про маму я й досі зберігаю її хустку. Вона чорного кольору, тож одягаю її, як йду кудись на похорон. Між іншим, моя мама народила усіх своїх дев’ятьох діток вдома. Вона народилася у 1906 році, а померла у 1993-му. Мамину хустку я буду берегти до останніх днів свого життя.
Наталя Павлик, 55 років, місто:
– Найдавніша річ у моїй шафі – велюрове чорне пальто з коміром із лами, яке придбала у 1984 році. В універмазі тоді неможливо було купити його за гроші, потрібні були ще й відповідні довідки. Ми здали в заготконтору свиню, ще одну таку довідку взяла у подруги – вийшло на суму 345 радянських карбованців (доречі, зарплата у мене була 80 карбованців на місяць). Отак і придбала пальто, про яке довго мріяла. У Пологах-Вергунах, де тоді жила і працювала, була наймоднішою. Воно й досі у хорошому стані, як на мій вік, доволі модне. Одягала його на своє 55-річчя. А зі старими речами прощаюся легко: дитячі віддаю знайомим молодим сім’ям, дещо відношу до психоневрологічного інтернату.
Світлана Шевченко, 69 років, місто:
– Ось на кухні в шафі найстаріша річ – тарілка з великою трояндою. Це все, що залишилося з подарунку на моє весілля 14 січня 1972 року від брата з дружиною – колись їх було пів дюжини. А в сараї є ще одна «древність» – чавун: року його виготовлення не знаю, а ціну можна чітко роздивитися – 32 копійки. Щодо одежних шаф, то й не знаю, що там найстаріше. Я без трепету ставлюся до одяганок, тож якщо не збираюся щось носити, позбавляюся. А ось із постільної білизни є майже ретро – коли 30 років тому працювала на фабриці художніх виробів, придбала підодіяльник, вишитий рішельє. Таких уже немає. Він з бязі, яку ми отримували з Ленінграда.
Ольга Коломенська, 60 років, місто:
– У мене є сорочка із домотканого полотна, з невеликою вишивкою, яку пошила ще в юності моя бабуся Степанида Гуріївна Бабич, уродженка села Соснова. Цій сорочці близько ста років. Зберігаю на згадку. А від мами Марії Гаврилівни Дяченко мені дісталася пухова хустка, яку використовую для вигрівання. А також вишиті рушник і серветка. Раніше цей рушник прикрашав портрет Тараса Шевченка, який намалював мій батько Михайло Дяченко. А своїх речей я не зберігаю. Кожні два роки роблю ревізію в шафі і звільняю її від одягу, який не ношу.
Ніна Ковалівська, 80 років, с. Козлів:
– У мене було п’ятеро дітей. Зараз є також шестеро онуків і навіть три правнуки – цілий табун. Так ото всі старовинні речі повіддавала їм. Вони, мабуть, десь у школах виступають чи у самодіяльності. Також колись приїжджали з переяславських музеїв, то і їм віддавала. А були у мене колись і дівочі спідниці, і сорочки вишиті, і рушники.
Коли була ще дівчиною, моя мати Оксана (давно вже померла) привчила мене до вишивки. То я багато вишивала. Було, і Шевченка, і Матір Божу. Зараз залишилося з того хіба що три рушники на іконах. І це найдавніші речі такого роду, що маю.
