Прізвиська вживаються з давніх-давен як один зі способів називання людей. Вони дуже мінливі, проте завжди використовуються учнями, студентами. Безліч пестливих імен дають дітям батьки. У селі прізвиська – це найпоширеніший спосіб ідентифікації односельчан, часто популярніший, ніж прізвища. Журналісти дізнавалися у читачів, як їх називали в дитинстві.
Максим Одарченко, 56 років, с. Помоклі:
– Я не помокельський, тут просто хата-спадщина моєї бабусі по мамі. А виріс я у Броварах. Кличка в мене була лише у дворі. Якось великою юрбою хлопців – і великих, і малих – грали у футбол. Я ходив у п’ятий клас і тямив у грі, бо ходив кілька років на секцію. От всі бігають: куди м’яч, туди й вони. А я стою в центрі, чекаю, коли м’яч сюди приженуть і я його заберу. І тут хтось із старшокласників з моєї команди кричить на мене: «Ти чого стоїш, як торба з попелом, біжи туди». Ось так кликуха Торба й приклеїлася. А у школі, а потім в інституті мене називали просто Максом – ім’я-то було рідкісним. А особливо «креативні» студенти – Максудом.
Наталія Мазіна, 42 роки, місто:
– У дитсадочку на мене казали Павлик-равлик, бо моє дівоче прізвище – Павленко. Ображалася спочатку, а згодом дуже полюбила збирати смугастих равликів на лузі, що був неподалік від нашого будинку. У студентські роки на мене теж казали Павлік, але вже пов’язуючи це з Павликом Морозовим. Мені теж було трохи неприємно, але звикла. На традиційних зустрічах одногрупників подруги продовжують вже з ніжністю називати мене Павліком.
Олена Новікова, 41 рік, місто:
– Моє дівоче прізвище Геворкян. Однокласники й друзі називали мене Маркян. Та й досі називають. Прізвисько з’явилося, коли ми вивчали творчість Маркіяна Шашкевича. Я ніколи не ображалася, навпаки, мені подобалося. У мене навіть у назві електронної скриньки є Маркян. З прізвищем Геворкян у мене було багато курйозів. Називали і Гаркавян, і Горілкян. А в документах примудрялися ще й апостроф поставити. Мій тато Сергій і зараз для всіх Гева. Таке ж прізвисько було і в моєї сестри Ані.
Анатолій Овсієнко, 42 роки, місто:
– Коли був школярем, називали Тофіком. Повелося через те, що разом із кількома вірменами грали в футбол – їм моє ім’я так краще було вимовляти. В університеті звали Овсій, це від прізвища. А зараз, як викладач фінансово-гуманітарного факультету, знаю три свої «поганяла». «Сірий кардинал» – мені невідомо чому, так само як і «тато факультету». А от «Доктором «Хаусом» мене прозвали, коли ходив із ціпком, бо мав проблеми зі спиною. На прізвиська не ображаюсь, вони не несуть негативних оцінок.
Анастасія Пушенко, 11 років, с. Дівички:
– Мої друзі та однокласники, я навчаюся в 6 класі Дівичківської школи, кличуть мене Пушик або Пушко. Таке прізвисько мені дали через моє прізвище рік тому, відразу, як перейшла до 5 класу. А ось мого однокласника Владислава Юрчука ми кличемо Юрчиком. Йому також це подобається. Є в мене братик Ярослав. Зараз йому 4 роки. Можливо, як піде до школи і його називатимуть Пушиком або Пушком.
Михайло Рябущиць, 88 років, с. Пристроми:
– Розумію, що малих дітей батьки чи рідні часто називають якось ласкаво. Та я особисто народився у 1932 році. Тоді часи були дуже суворі – голодовка. Люди вмирали, страждали. Звісно, їм було не до оцих ніжностей, виявів батьківської любові. І це наклало свій відбиток на цілий період. То не пам’ятаю, щоб мене у дитинстві називали якось інакше, ніж просто Михайло.
От у мене був рідний дід. Так у того ім’я було справді унікальне – Розум. Так і на його могилі написано: «Розум Артемович». На жаль, рано помер, ще до Другої світової війни. Батько розповідав, що у школу він не ходив, але був грамотний. Ну, раз вже мав таке ім’я, то так воно і повинно було бути. Більше людини з таким іменем я ніде не зустрічав.
