Марина Саркісян (42 роки) у Переяславі днями презентувала виставку своїх унікальних робіт. Їх можна подивится в музеї "Заповіту" до 1 березня. А щоб зрозуміти і відчути творчий посил, ми дізналися більше про авторку.
Пані Марина — талановита мисткиня, чиї роботи відкрили нову сторінку в історії як українського, так і вірменського мистецтва. А ще вона дуже щира та відкрита людина, цікава співрозмовниця. Відчутно, що в побуті російськомовна, але з переяславцями спілкувалася вишуканою українською. Нам розповіла про особистий шлях до мрії.
— У вас талант до малювання спадковий?
— Я нерідна дочка у батьків. Мій дядько з дружиною мене удочерили, бо мама не могла про мене потурбуватися: вона глухоніма, я теж з народження не говорила, в мене вроджене ДЦП — права сторона проблемна. Зараз малюю лівою.
Дядько взяв мене у свою сім'ю четвертою дитиною. Вони поставили мене на ноги, навчили говорити — за це їм по життю дякую. Та в творчості вони не підтримували, хоча я змалку добре малювала. Дуже хотіла піти в художню школу, але не наполягала. Була сором’язлива, розуміла, що прийомним батькам зі мною довелося важко. В родині були жорсткі вірменські правила виховання: батьки сказали — ні, значить ні.
— Зрештою рідні визнали ваш талант?
—…(після паузи) Я пам’ятаю, коли до нас у Київ приїжджала рідна мама, мені було років п’ять. Як вона мене тоді обнімала! Та прийомні батьки вирішили, що за краще буде нам не бачитися, аби не травмувати мою психіку. У 2019 році мені пощастило вдруге побувати у Вірменії і навіть побачитися з мамою. Вона вже старенька, немічна, бо я в неї пізня і єдина дитина. Їй сказали, що приїхала донька, художниця. У неї були мої фото, але ми стільки часу не спілкувалися… Дядько помер у 2009 році, коли я тільки починала всерйоз малювати.
— А де ж таки навчилися професійним азам?
— Я дуже хотіла стати професійним класичним художником. Після 9-го класу, не сказавши і батькам, вступила в художню школу, що була найближчою від дому. Там навчалися малі школярі, а мені — 15 років. Я походила тижнів зо два і директорка мене спровадила, мовляв, якщо є велике бажання, то ідіть вчитися професійно у якийсь технікум, бо тут тільки час згаєте.
Два роки я намагалася вступити на бюджет до художнього технікуму (нині Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука). Після першої невдачі пішла до них на підготовчі курси. На вступних екзаменах випало завдання з композиції, яке я раніше виконувала на відмінно, тож зраділа, бо перед тим успішно склала інші завдання. Але композицію, за яку викладачі недавно хвалили, на вступі «зарізали»…
Та я не здалася — ходила на заняття як вільний слухач. Деякі вчителі мені навіть оцінки ставили, вахтерка думала, що я студентка і давала ключі від аудиторії, де я вечорами малювала. Якось застав старший викладач і вигнав, сказав: як вступиш, тоді й будеш сюди ходити. Я перестала, але відтоді для мене кожен вересень болючим був.
Через якийсь час мене покликали заміж, народилися син і дочка. Коли підросли, віддала у художню школу, подумала: як у мене не вийшло, хай діти реалізуються. Зрештою, я вступила до Міжнародного університету розвитку людини "Україна" на мистецький відділ, в 2015 році закінчила магістратуру, здобувши кваліфікацію дизайнера і викладача.
— Як «петриківка» з’явилася у творчості?
— Це був 1995 рік. Побачила оголошення студії «Оберіг» про курси петриківського розпису, який тоді мало хто знав. А я побачила — закохалася. Це була якась невідома мені магія. Відразу в уяві постала картина: розписані домівки, машини і дорога розмальована вся квітами! Оце відчуття зі мною досі: коли малюю пташечку, то відчуваю її наживо, пахощі квітів, трав — для мене все зображуване як відчуття реального.
На жаль, тоді курси були слабенькі: раз на тиждень навчали техніці мазків. А глибину цього феномену, тонкощів кольорів, особливості композиції ж не знала. Почала шукати в книгах, у роботах інших майстрів, згодом з’явився інтернет і все це я вивчала вже досконало з таких джерел.
Якось знаних майстринь при мені запитували про їхніх учителів. Вони назвали Федора Панка — петриківського живописця. Я тоді з острахом подумала, що в мене ж і немає такого вчителя! Зараз кажу: це мій досвід. Щоденний.
— Коли ж усвідомили, що відбулися як художник?
— Це був 2009 рік. На день народження знайомій викладачці художньої школи подарувала свою картину. Вона подивувалася моїй «петриківці» і принагідно запросила на Обухівщину, де проводився фестиваль творчої еліти «Халепянські вернісажі». Через два тижні туди треба було привезти 5-6 виставкових робіт, а в мене на той час не було жодної. Я їх намалювала і вони людям сподобалися. Зараз дивлюся на перші роботи — не зрівняти з нинішніми. Але так склалося, що в той рік на вернісаж вперше прибуло багато преси, телебачення, організатори видали книгу про майстрів Обухівщини і мене туди також внесли. Моє ім’я прозвучало і я зрозуміла, що це — початок. Мені на той час виповнилося 32 роки. Відтоді почала системно малювати.
А вже у 2010 році атестувалася як майстер петриківського розпису, мене прийняли до Національної спілки майстрів народного мистецтва та Спілки дизайнерів України. Тоді я визнала і сама себе — працюватиму художником.
— Хто підтримував вас?
— Такі ж творчі люди, друзі. З чоловіком життя не склалося: він дуже ревнував до роботи. Ми розійшлися. Діти малі, виживати було важко. В ті часи перепліталися дві мої стежки — щастя і болю. Якось друзі запросили поїхати до Яготина. Дуже люблю Катерину Білокур і тоді біля її могили я подумки молилася Богу і в неї просила заступництва: «Колись ти ходила до могили Шевченка благословення просити, а нині я тебе прошу благословити мене на цей шлях. Хай хоч маленька, вузенька, важка, але ця стежина творча в мене буде…»
— Як прийшла ідея поєднати в картинах українські і вірменські символи?
— Якось на ярмарку в Києві стояла зі сувенірними розмальовками. Всі захоплюються, а дивляться підпис — відходять і не купують. Петриківка і Саркісян — поєднання людям незвичне, ніби несправжнє. Я тоді навіть подумала взяти якийсь підходящий псевдонім…
А затим не знаю, як воно і прийшло, мабуть, озвалася вірменська кров. Загалом довго ходила «вагітна» думкою: як поєднати дві культури, які в мені живуть. Спочатку хотіла зображувати вірменські храми, а потім запало слово — «хачкар» — кам’яний хрест. Вірмени є всюди і ці символи стоять по всьому світу. Одначе перша асоціація з хрестом — це кладовище, а петриківка — барвиста радість. Не знала, як їх поєднати. Та коли прочитала, що хачкари встановлювали навіть для краси — все врівноважилося і я спробувала їх малювати разом. Дуже переймалася, сумнівалася і боялася: чи сприймуть таке новаторство? Та думка була така сильна, я відчувала її ніби не свою, вона зверху прийшла. Я просто мала це втілити.
Це було ще до початку революційних подій на Майдані 2014 року. Загибель Сергія Нігояна підштовхнула — дій активно. Портрет я намалювала пізніше, коли в Дніпрі організовували виставку його пам’яті. Мене попросили, хоча доти портретами на займалася. Але цей вийшов дуже швидко — майже за день. Вже складала пензлі, повернулася ще раз глянути на роботу і здалося, що Сергій ледь усміхається. Подумала: це на добро. А потім ще помітила, що з якого боку на нього не дивився б — зустрінешся з його поглядом. Тут і тризуб хачкари, калина, гранат — всі символи народів.
— Сьогодні ваша творчість дозволяє заробити на хліб?
— Для мене всі роботи дорогі як діти. Створила їх близько двохсот. Хоча перші роздаровувала, трохи продала. Але серія з хачкарами — дуже особлива. Вже не раз хотіли купити ці картини — не продаю, не знаю навіть, як їх оцінити. Два роки тому на фестивалі «Петриківський дивоцвіт» якийсь чоловік каже: даю любі гроші і забираю ці картини. А в мене страх, паніка! Щоправда перші лишала в музеях, де виставлялася. Зараз бережу: хочу зібрати цілісну колекцію, бо я ще її не закінчила. Мої Хачкари не видумані, кожен списаний з оригіналу. Зараз працюю ще над однією серією з ними — невдовзі презентую.
Минулого року я пішла з Академії мистецтва краси, де працювала викладачем, бо попросили звільнити майстерню, в якій працювала сім років. А майстерня — це моє життя. Я мешкаю в гуртожитку, і в маленькій кімнатці розміститися з малюванням складно.
Заробляти творчістю зараз дуже важко. Зайдіть у фейсбук — там стільки всього пропонують! Я веду платні художні курси, як кажемо жартома, вирощуємо собі конкурентів. На продаж виготовляю сувеніри, розписані сорочки. Такі, як сьогодні показували, коштують усього 1800 гривень. Розпис по тканині робити складніше, там спеціальні фарби, фактура інша. А сукню я зробила для себе на першу виставку. Перед тим питалася у вірменського священника, чи можна зображувати хачкар на одязі. Дозволив, але це буде не звичний одяг, бо його не можна викинути — залишиться експонатом.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
