Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту (масового знищення євреїв у роки Другої світової війни) – пам'ятна дата, запроваджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року. Відзначається щорічно – 27 січня. Саме цього дня 1945 року солдати 1-го Українського фронту з лав Радянської Армії визволили в'язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцимі.
Зазвичай Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту відзначається щорічно за певною темою. Зокрема, у 2020-му тема – «75 років після Освенцима – поширення знань і збереження пам'яті про Голокост з метою досягнення загальної справедливості».
На державному рівні Україна вперше відзначила Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту у 2012 році, адже зазнала величезних втрат єврейського населення – близько 900 тисяч.
Місця найбільших масових страт євреїв в Україні: Бабин Яр (Київ) – більше 100 000, Богданівка Одеської області – понад 40 000, Дрогобицький Яр (Харків) – близько 20 000, Кам’янець-Подільський – 23 600, Дальник Одеської області – близько 18 000, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 000 жертв.
Військовополонені закопують тіла розстріляних у Бабиному Яру. 01.10.1941.
Не оминула страшна доля і єврейство Переяслава
Про ту трагедію зібрала відомості Ціля Меєрівна Гехтман (1931-2017), голова міського товариства єврейської культури. Вони були вміщені у книзі «Євреї Переяславщини», виданій на початку 2011 року. Цей розділ так і названо – «переяславський голокост».
Фашисти зайняли Переяслав 16 вересня 1941 року, а вже 4 жовтня гітлерівцями була проведена акція по масовому розстрілу євреїв: здебільшого жертвами були літні люди, жінки, діти та інваліди. Акція тривала декілька днів.
В акті радянської комісії від 27 вересня 1943 року написано: "Облавою гестапо було підібрано все населення: чоловіки, жінки та діти єврейської національності. За наказом цих злочинців-головорізів вони повинні були захопити з собою найцінніші речі особистого вжитку: взуття, одяг і йти в двір колишньої фабрики. Коли їх було зібрано понад 600 чоловік, головорізи вирішили познущатися над своїми нещасними жертвами, що дивилися на них переляканими благаючими очима, не знаючи, що з ними буде зараз, через декілька хвилин. Цих людей примушували танцювати, співати, плигати, бити один одного, лягати ниць до землі і знову вставати. Велику частину побили до крові, відібрали найкращі речі і загальною колоною відправили за місто до глиновища, що біля кладовища, по дорозі на село Карань. І ось тут був вчинений розстріл, небувале в історії жорстоке знущання над всіма приведеними людьми. Розстріляли спочатку чоловіків і жінок, дітей кидали живими в ями і неглибоко загорнули землею, так що на другий день виступала кров. Хто лишився з єврейського населення не спійманий облавою в наступні дні, в міру їх виявлення, були також знищені в кількості біля 200 осіб на тому самому місці".
У Переяслав-Хмельницькому міському архіві є фото загальної могили розстріляних у жовтні 1941 року.
Трагічна доля жінок-єврейок
19 травня 1943 року були розстріляні вісім жінок-єврейок, що мали шлюб з українцями і у яких зосталися малі діти: Песя Бухановська, Ганна Ваценко, Катерина Бутнік, Броніслава Керліх (Поліщук), Поліна Сердюк; а також вчитель математики Семен Ісайович Хабад та бабуся Цив’я-Доба Вольківна Куцовська, що жила в с. Дениси у своєї дочки, яка свого часу прийняла християнську віру. В селі Дем’янці фашисти вбили Волько Ізраїльовича Астрахана.
Перебуваючи на тимчасово окупованій фашистами території Переяславщини, декілька жінок встигли втекти від облави, інші були в полі. Спочатку вони переховувалися у своїх знайомих, а потім пішли по селах з Переяслава аж до Черкаської області. Це Ганна Григорівна Фінкельштейн – вчителька молодших класів, Ліза Вольківна Полінкер та Поліна Янкелівна Карлінська – робітниці. Службовка Хана Аронівна Куцовська з двома малолітніми дітьми заїхала в Житомирську область.
Роза Ісаківна Просянікова, тоді молода дівчина-дев’ятикласниця, так розповідала про себе: "Життя мого покоління ділиться на дві основні віхи: до війни і після. І хоч віха "після" значно довша, віха "до" залишається в пам’яті до дрібниць і нагадує про себе щодня. Тому що довоєнне життя обірвалось трагічним ранком 22 червня 1941 року і вже 60 років кривавить болючою раною. В наше місто фашисти увірвались в перші місяці війни. Все населення виганяли на роботи. В перший день нас побили шомполами так, що мати сказала мені: "Якщо так буде повторюватись, хай мене краще розстріляють". Нещасна… Вона ще не знала, що це станеться на початку жовтня, а точніше 4 числа. Я була у подруги. А коли дізналася, що євреїв погнали до мосту через Альту, намагалась наздогнати натовп. Від розстрілу мене врятував вчитель хімії Яків Федорович Білошицький. Вихопив з натовпу і переконав, що ніхто нікуди євреїв вивозити і не думає. Він наказав сховатись на єврейському кладовищі, де зараз музей просто неба. Туди мені Галина Карман і Надя Майборода приносили їжу. Згодом опинилась у родичів у Прилуках, але там вже теж були фашисти і теж масовий розстріл євреїв. З документами на ім’я Бондаренко Валентини Сергіївни я в 1942 році опинилась в Німеччині в концтаборі Равенсбрюк. 30 квітня 1945 року Радянська Армія мене звільнила з табору Нойбрандербург. Повернувшись додому, дізналась про трагічну долю рятівника Я. Ф. Білошицького. Він загинув у Бухенвальді, куди потрапив через донос за зв’язок з підпіллям".
Р. І. Просянікова разом з чоловіком та сім’єю сина виїхала до Ізраїлю на ПМЖ. На жаль, вона та її чоловік померли в 2004 році та поховані в місті Рішон Ле-Ціон.
Спогади земляків-українців про розстріляних євреїв
Так, 87-річна Меланія Феофанівна Василенко згадує про директора єврейської школи №3 Естер Аронівну Дікінштейн: "Як керівник школи, як людина Естер Аронівна була справедливою, чуйною людиною… Вона взяла мене вчителькою до себе в школу. Одного разу, коли в школі були урочистості, вона бачила, що я на загальному фоні була бідненько одягнута, і повела мене до себе в кімнату, розглянула свій гардероб і одягла мене в шикарну сукню бордового кольору. Я вже стара людина, але й до цього часу пам’ятаю, як мені було приємно одержати такий подарунок.
Естер Аронівну з першого дня війни призвав райком партії на роботу по евакуації. Вона всю себе віддавала роботі. Організовувала евакуацію з району тисячі голів худоби з колгоспів, МТС, транспорт тощо. Всіх і все евакуювала, а себе не встигла, бо не думала про себе. І ніхто про неї не подбав. Так і залишилася бідна тут під час окупації. Де вже вона переховувалася, невідомо, тільки навесні 1942 року серед розстріляних німцями людей одна з учениць її школи (Палочка Надя) впізнала Естер Аронівну, бо це було недалеко від їхнього городу на околиці Переяслава. Так закінчилось життя славної і доброї людини. Вічна їй пам’ять".
У 2009 році з ініціативи німецького художника Гутера Демнінга та міської влади у Переяславі почали акцію по закладанню "каменів спотикання" у пам’ять людей, життя яких обірвала війна. І перший з них був закладений 3 липня самим проєктантом на території колишньої єврейської школи ім. Шолом-Алейхема (Гімназійна, 37) у пам’ять директорки школи, Естер Аронівни Дікінштейн. Тепер її згадуватиме кожний, хто буде входити на територію колишньої школи (теперішнього ЖЕКу).
Гутер Демнінг закладає "камінь спотикання" у пам’ять Е.А. Дікінштейн
Інша переяславчанка Ганна Денисівна Шульга, 1927 року народження, згадує про своїх подруг Фаню Лівшиць та Нехаму Амханицьку: "Я подружилася із своїми ровесницями, дівчатами-єврейками Нехамою (її всі звали Ніна) Амханицькою та Фанею Лівшиць, які жили на вул. Горького.
Сім’я Амханицьких була дуже гостинна. Батько Ніни, Зелік Майович, їздив на заробітки на Камчатку. Він прислав звідти додому діжечку червоної ікри. Мама Ніни, Хана Михелівна, відрізала скибку чорного хліба, мазала маслом, а зверху червоною ікрою і такими бутербродами нас пригощала. Після голодовки ніколи такого доброго ми не їли. У школі дівчатка вчилися дуже добре, особливо Фаня Лівшиць, яка була круглою відмінницею. Коли німці увійшли в Переяслав і розстріляли євреїв на Заальтицькому кладовищі, то там загинули Ніна Амханицька та Фаня Лівшиць. У Фані німці розстріляли вісім чоловік рідних – всю сім’ю".
На превеликий жаль, після визволення Переяслава точних підрахунків жертв геноциду не проводилось, але ми вважаємо, що не менше 1000-1500 чоловік було знищено під час масових розстрілів в жовтні 1941-го, червні 1942-го та травні 1943-го. Список загиблих вдалось встановити завдяки роботі ентузіастів єврейського відродження до 50-ї річниці цієї страшної акції, а також відділенню Фонду "Пам’ять жертв фашизму" при Єврейській раді України (тоді – Республіканське товариство єврейської культури). Ця робота дала поштовх для створення в грудні 1991 року Переяслав-Хмельницького міського товариства єврейської культури.
На сьогодні відомі 374 імені. Списки складені завдяки дослідницькій роботі колишньої мешканки Переяслава Берти Климовицької, батьки якої були розстріляні і яка була в рядах визволителів міста. Список на 50 осіб вона передала директору історичного музею Михайлу Івановичу Сікорському, який передав його товариству. Доповнювали списки старожили міста, які пам’ятали своїх сусідів, дітей та родичів загиблих, що повернулися з евакуації, а також друзів дитинства; співробітників історичного музею та члени товариства єврейської культури: Л. Голянд, М. Левакова, Є. Корольова, Ц. Гехтман, Т. Барабаш, В. Лиховид, А. Полтавець, Н. Нестеровська, В. Руденко та інші.
