Тетяна Буркацька мешкає у Києві, часто гостює в своєї бабусі в Студениках. Там ми з нею й познайомилися кілька років тому. У листопаді 2019-го вона провела три дні в Ірландії. Це була її перша поїздка за кордон. Про свої враження, ціни та менталітет ірландців розповіла, коли повернулася. Тезово публікуємо її історію.
Як туди потрапила?
Тетяна Буркацька та юні спортсмени з України
– Мій 12-річний братик Ваня займається джиу-джитсу, їздить на багато змагань в Україні, виграє медалі, – говорить Тетяна Буркацька (21 рік). – Його тренер знайшов спонсорів, які запропонували сприяння у поїздці спортсменів на чемпіонат Європи в столицю Ірландії – Дублін. Оскільки хлопці ще досить малі, то за ними мав хтось наглядати, – зголосилися поїхати деякі мами та я. Треба було зробити закордонний паспорт, відкрити візу, ще купу документів. На оформлення цього всього, авіапереліт та проживання на двох витратили тисячу євро. Із собою на витрати взяли 500 євро, але десь 70 привезли додому.
Де жила?
У хостелі в самому центрі міста, в районі Дублін-1. Взагалі столиця розділена на чотири райони. Перший і другий – це типу наймажорніші, центральні. Але більшість ірландців живе у третьому та четвертому. У кімнаті, де жили я з братом та його друг, були чайник, телевізор, фен, шампуньчики, рушнички. Щодня приходили покоївки, замінювали постіль, прибирали. Єдине – у них все дуже печально із розетками, вони відрізняються від наших. Тому треба було брати із собою перехідники. Я мало не вбила себе тим перехідником, струмом добряче влупило, аж іскра полетіла. Чи напруга якась не така там подається, що таке робиться?
На ніч у хостелі спеціально підкручують батареї, щоб відвідувачі не змерзли. А одного разу, коли ми цілий день гуляли під дощем, попросили, щоб раніше включили батареї. Але у них немає такого слова «батарея», в них це сушарка, тому принесли до нас в кімнату пальчикові батарейки (сміється). Зазвичай ми спілкувалися через перекладач. А інколи, коли щось розуміла, то відповідала або «О, єс, сенк ю», або «О, ноу-ноу».
Що бачила?
У перший день ми замовили екскурсію. Там немає такого, як у нас в Києві, коли кричать на всю вулицю: «Ось гляньте, це собор святої Софії». У них є власна хвиля на радіо. Підключаєшся до неї через телефон, вмикаєш навушники і йдеш слухаєш гіда. Але є нюанс: через айфон так зробити неможливо, тому я брала у них спеціальне мінірадіо. Є у цьому й суттєві недоліки: через радіоперешкоди часом гіда було ледве чути. Ми побували у найпопулярнішому навчальному закладі Ірландії – Триніті-коледжі (входить до складу Дублінського університету – ред.). Там навчаються заможніші діти. У них така смішна форма, типу як у «Гаррі Поттері» – сорочечка, зверху гольфики, дівчата у спідничках, довгих шкарпеточках. У цьому коледжі є бібліотека, де зберігаються давні оригінальні книги (фонди становлять 5 млн томів – ред.). Їх не можна просто взяти почитати. Треба отримати дозвіл у ректора, лише щоб переглянути її в бібліотеці.
Які люди?
Дуже щирі. От у нас іноземцям переважно ніхто не горить бажанням допомагати. А там навпаки, всі до тебе відкриті. Не просто показали дорогу та й іди собі, а можуть навіть провести. У магазинах охоронці завжди вітаються: «Хеллоу, хав а ю?», відповідала: «Ай’м окей» – «О-о, гуд лак». І коли виходиш, то вони бажають гарного дня. А один хотів мені щось дати, ніяк не могла зрозуміти, що саме. Кажу йому, що погано спілкуюся англійською. Він бере кошик, каже «баскет» і дає мені. Потім запитав, звідки я, дізнавшись, сказав, що Україна – дуже красива країна. Було приємно, але, можливо, він це каже всім іноземцям про їхні країни.
Ірландці виховані, спокійні. Приклад: у «Макдональдсі» працювала лише одна каса. Зібралася величезна черга, до самих дверей. Але ніхто не кричав: «Швидше, я поспішаю». Хіба можна подібну ситуацію уявити в Києві?
Вони всі неабияк загартовані. Градусів п’ять тепла, але сиро. Ми були закутані – куртки, шапки, шарфики. А ірландки ходять у босоніжках, шкірянках, сукнях – і їм нормально. Діти бігають під дощем, бавляться. Наші мамочки у таких випадках зразу б кричали: «Все, бігом додому, захворієш».
"Ще в листопаді там все було прикрашено до Нового року"
Ще в листопаді там все було прикрашено до Нового року. Починати підготовку до свят вони можуть хоч у квітні. Але обов’язково до шостого січня потрібно викинути ялинку з хати. Якщо цього не зробити, то вважається, що весь рік буде невдалим. Ще у них є цікавий звичай, про який нам розповіла гід. Вони ж на острові живуть. І якщо погана погода затягується, то припиняються поставки продуктів із материка. Тому вони заздалегідь запасаються, але кожен чимось конкретним. Наприклад, один закуповує лише хліб, хтось інший – лише м’ясо, ще хтось – крупи. А потім ходять одне до одного і купують продукти.
Що їла, пила?
Зазвичай ми снідали в хостелі. Із сьомої до дванадцятої години – шведський стіл. Йогурти, пластівці, фрукти, кавун, омлет, смажені помідори та гриби, сосиски, бекон, чай, кава, соки, молоко, джем, мед – все це там було. І прикол у тому, що можна було прийти поснідати о сьомій, а тоді ще й після десятої. Входить це у вартість хостелу (220 євро за три ночі). Також купували вуличну їжу або щось перекусити у магазинах.
Куштувала традиційну каву по-ірландськи, вона з віскі (найпоширеніший рецепт – 80 мл чорної кави, 40 мл віскі, 30 мл збитих вершків – ред.). Алкоголь добряче відчувається. Поки в роті, то смачно, а ковтаєш і воно аж пече у горлі. Від однієї склянки навіть трохи сп’яніла. А справжні ірландці її щоранку п’ють, так офіціант сказав.
Які ціни?
Переможці заслужили на класні покупки
Приблизно такі ж, як і в Києві, але в них зовсім інші зарплати. Ми познайомилися із жінкою з Риги, яка їздить на заробітки в Ірландію вже десять років. Працює помічником завуча в школі, а її чоловік – на будівництві. Їхній робочий день триває не більше шести годин. За тиждень вони заробляють по 500 євро. Тож їхній місячний дохід – чотири тисячі євро. Каже, що тисяча йде на різноманітні виплати, типу «комуналки», а на себе витрачають 100 євро в тиждень, ні в чому собі не відмовляючи.
Що я собі купувала? Ну ось дві жіночі кофти собі та мамі за 20 євро. Батькові кофту за 8 і малому за 10 євро. Тобто це близько 270 гривень, а одяг справді теплий та якісний. Упаковка пончиків (12 штук) коштує 2 євро, це навіть дешевше ніж в Україні.
Як позмагалися?
Тетяна Буркацька з братом Іваном, чемпіоном Європи з джиу-джитсу
Змагання відбувалися в коледжі Горманстон. Юні спортсмени приїздили зі всього світу. Були навіть із Індії, Австралії, Канади. Зрозуміло, що всіх розділяли за віковими категоріями, у них різна кількість учасників. Наприклад, Давид із України провів лише один бій, переміг і забрав «золото». Мій Ваня провів три поєдинки. Звичайно, що фінал був найбільш хвилюючим. Так вийшло, що на трибуні біля мене стояв чи то тато, чи то тренер суперника Вані. Я це зрозуміла, бо він весь час скандував ім’я того хлопчика. А коли Ваня зробив йому больовий прийом, переміг та прибіг мене обіймати, той чоловік постукав мене по плечу, потиснув руку і привітав нас. Ваня одержав золоту медаль, тепер для нього як чемпіона Європи відкрилося ще більше спонсорів. Скоро буде турнір в Дубаї, але ми не знаємо, чи поїдемо. Дорого виходить – півтори тисячі з двох лише за чотири дні проживання, а ще ж переліт і із собою щось треба взяти. Проте час подумати ще є.
