Студениківцю Іванові Лою через місяць виповниться 88 років. Він досягнув неабияких успіхів у професійній діяльності, має багато захоплень. Його знають мало не у всьому районі. Зокрема, матеріали про нього неодноразово публікувалися у «Віснику». Однак, попри це, односельці частенько зверталися до мене з проханням: «Напиши про Івана Ільковича, він розповість чимало цікавого». От я й провідав його минулої п’ятниці, поспілкувалися кілька годин.
Голод та війна
Іван Лой народився 5 березня 1932 року в селі Козлів у родині колгоспників. Батько був хорошим теслею, ремонтував рушниці, мама шила. Мав старшу сестру Галину та молодшу Марію, обидві вже покійні. Закінчив сім класів, потім Київський механічний технікум. У 1956-му на п’ять років пішов до армії. Після армії працював у студениківській МТС та заочно навчався в Ніжинському технікумі механізації сільського господарства. Покинув його за півтора року до закінчення. «Було ніколи. А тоді ще й стали вимагати грошей для викладачів», – пояснює. Працював у колгоспі «Жовтень» – спочатку на посаді механізатора, а потім головного інженера. У 1966 році отримав відзнаку «Заслужений механізатор сільського господарства УРСР». Одружений. Має сина, доньку, чотирьох внуків та чотирьох правнуків.
– Ви народилися в період Голодомору. Складно було тоді? Батьки щось розповідали?
– Кому як тоді було. У мого діда було оце-о, що мелють на ньому зерно. Приходили до нього молоти із ближніх сіл і залишали мірку. Уже щось було. Дід ходив на рибу, батько полював – якогось зайця принесе. Коротше, та голодовка для нас не дуже була страшна. А вже в 47-му важче було. Їсти не було абсолютно. Мене – в найми. Прийшов Ковальовський, який шив гарно, каже: «Заберу Івана, він буде в мене стануватися і помагатиме мені». Школу покинув – аби вижить. Той дід мені все розказав, показав, шили все, що можна. Через деякий час уже йому ловко помагав. Була в нього ще одна учениця, то він її шитво розривав і казав: «Дивись, як Іван рівно прошив, а в тебе…». А ото, як неділя, що я до нього не поїхав та залишився вдома, то сьорбав якусь юшку із трави чи бузини.
– Що пам’ятаєте про війну?
– Коли німець відступав, спалив нам хату. Я з дідом у цей час пас корову біля лісу. Він каже: «Вже оно твоя хата горить, і мою ось-ось німець запалить». Він знав заздалегідь, що так буде, і попередив всіх вдома. Тому інші ховалися в погребі. Погребник згорів і туди дим пішов, а вони бояться виходити. І ото сиділи, аж поки дід не прибіг із пастовні. Жити тоді ми почали в нього. Його хата не повністю згоріла, то ми її разом трохи до ладу привели. А нам нову хату допомагали будувати батькові та материні дядьки.
Іван Лой
А старшу сестру під час війни забрали працювати в Німеччину. Коли її вивозили, то поїзд зупинився під Хмельовиком, щоб дівчата вийшли попісять. А Галька попід вагонами втекла, до ранку пересиділа в якійсь сім’ї. Потім пішла в поле, ховалася в соломі. По солому приходили люди: «А це ви видаєте?», а вона: «Да-да». А потім прийшов хтось із Козлова, вона йому: «Скажіть моєму дядькові, щоб приїхав сюди по мене». Заховали її аж у Студениках у лікаря Василя Гавриловича. А хіба німець дурний? По списку – раз-раз, однієї немає. Прийшли вони до нас: «Ми знаємо, що ваша переховується. Нехай іде в сільську раду, поїде за другим ешелоном. А ні, то ви поїдете». Так матері сказали. Довелося Гальці їхати, там вона в хазяїна нормально жила: доїла одинадцять корів, їсти їй давали. Ще доглядала за їхньою дитиною, втомилася обмивать після того, як та обкакається, то навчила фрази українською: «Галя, я срать хочу».
Коли закінчилася війна, мій батько з іншими солдатами їхав додому поїздом. Він зупинився на якійсь станції на кордоні України з Польщею. І дівчата наші там бігають на вокзалі. Батько питає: «А ви давно вже приїхали сюди?» – «Нас зупинили хтозна коли. Спочатку техніка йде, солдати, а тоді вже ми». Батько написав записку: «Хто є з Переяславського району, прийдіть на станцію». Надіявся, що дочка є серед дівчат. А солдати з нього сміються: «Стільки люду їде! Неможливо, що ви саме тут зустрінетеся». – «А мені недовго написати», – відповів їм. Дивиться, біжить Галька, розпатлана, почерк впізнала батьковий. Ледве домовилися із начальником поїзда, щоб разом поїхати додому.
Робота та захоплення
Іван Лой в армії
– Ви провели п’ять років в армії. Чому так багато?
– Тоді в авіації служили чотири-п’ять років. Добре мені там було: хлопці сніг розчищають, а я малюю. Багато замовлень було: і командирову дитину, і ще там когось із начальства. Навіть Сталіна намалював. Тоді ж не міг будь-хто цього робити, а командир роти каже: «Малюй». Дали мені відпустку після того малюнка. А зародилася любов до малювання у першому класі. Намалював на уроці хатину, річечку. Учителька за той папірець та в учительську: «Оце в мене учень так малює». У кожного учня тоді була карточка, у моїй написали: «Має нахил до малювання». Так тоді кортіло малювати, що міг уроки не вивчити, а за вечір щось та й зображу. З натури за життя я рідко малював, в основному з фотографій. Зараз уже не беру до рук олівців, не хочеться.
– Як вам працювалося в колгоспі?
– Уявляєш, 80 тракторів, 35 комбайнів, іншої техніки дуже багато. І треба, щоб все завжди було в робочому стані. Роботи вистачало. Оце начальство п’янствує у лісі, а ми молотимо в полі, поки сухо. Я вже тоді був головним інженером, тому відповідально до роботи ставився. І «заслуженого механізатора» дали, я ж ні на кого не впливав та й не міг. Вирішили там в районі – «за особливі заслуги в розвитку сільськогосподарського виробництва». До пенсії плюс 120 гривень отримую за цю відзнаку. А зарплату я мав хорошу: спочатку 120 рублів, потім 240, а далі ж гроші змінювалися, то й суми були інші. Пенсія зараз 4700 гривень.
Іван Лой з донькою та сином
– Як ви познайомилися з дружиною?
– Підсінне тоді виселялося через затоплення. Оскільки головою колгоспу у нас був Володимир Середа, родом із Підсінного, він запропонував своїй сестрі Галі переїхати до Жовтневого. Мені вже десь 35 років було, коли ми познайомилися. Буквально за одну осінь все пролетіло: погуляли та й розписалися. Жили спочатку з моїми батьками в Козлові, потім взяли хату в Жовтневому. Мати не хотіла, щоб я від них переходив, аж розсердилася трохи: «А як же сестра тут колись сама буде?». Марія незаміжня була. Але нам треба було вже жити окремо. Коштував наш будинок 12 тисяч, виплачували їх десять років.
Донька Світлана народилася ще в Козлові, а син Сергій – тут. Сергій трохи гірше у школі навчався, але вже закінчив два інститути: наш педагогічний, а потім у Полтаві на інженера-механіка. Навіть трохи попрацював вчителем фізкультури, та йому не сподобалося. Тому почав займатися проведенням газу. Живе з дружиною у Баришівці, працює в Київоблгазі. А донька живе у Переяславському, працює у нашій сільській раді. Вона щодня приходить в гості, а син щонеділі приїздить. Тут пасіка стоїть його, бо я вже старий, щоб нею займатися. Зробив йому довгий причіп, щоб всі вулики вміщалися. Їздимо на акацію в Черкаси, а на липу – за Полтаву.
Пенсія та здоров’я
Іван Лой недавно прочитав "Чорну раду" Куліша
– Ви говорили, що вийшли на пенсію в 54 роки, досить молодий вік. Чим займалися вдома?
– Зробив трактора, можна сказати, з нуля. Двигун у Семенівці придбав, інше купував, де дешевше, раму зварював сам. Не один рік працював над ним. Зареєстрував, все – як треба. Хтось собі накрав техніки у колгоспі, а я подумав: чого його красти, як самому можна зробити? Уже минуло років двадцять, як він у мене є, досі робочий. Але їжджу на ньому рідко: ото як картоплю вибираємо чи садимо, то вивожу або забираю її з городу. Ще зробив погріб, щоб туди на зиму ставити вулики. Тоді викопав ще один погріб, а над ним звів будівлю – перший поверх, другий, – гаражик такий вийшов.
Повиковував візерунки на гаражі на балкончику, на хаті, на воротах. Я ж художник, а залізяку зігнути легше, ніж намалювати портрет. Треба лише мати рисунок, щоб знати, як гнути. Якщо добре працює просторова уява, то ти бачиш готовий виріб ще до початку роботи. Іноді сиджу, глядь на штори – гарний візерунок, на коврик – також гарний. Багато гарного – якби тільки встигати робити.
Як холодно, то затоплю в сараї та сапок нароблю. Спочатку трубочки окремо, потім сапи, кручечки. А тоді докупи все з’єдную. Згодом везу в Яготин на базар, жіночка купує їх у мене по сто гривень і сама виставляє на продаж.
Люблю почитати. Газети – це обов’язково, журнали про пасіку. «Чорну раду» Куліша недавно прочитав. Сергій привозить мені різні книги. Оце ще я вчепився якийсь вірш вивчити напам’ять – для душі. Галя, хоч і була бібліотекаркою, до книжок не так тягнеться, вона вишивати любить. А я ото ввечері чи посеред ночі щось та й почитаю. Прокидаюся до туалету часто, за ніч разів вісім встаю.
– Як взагалі здоров’я? Якось слідкуєте за ним?
– Людина живе до шістдесяти, а далі – то вже не життя. Але головне – не думати про смерть, то й житиметься довше. Я ніколи не курив, та випивати доводилося. У колгоспі, звичайно, пили, але я завжди старався в міру. Зараз сто грамів горілки можу випити хіба що на свято. Пиво люблю, влітку щодня пів літра випиваю, воно навіть гарно для організму.
Болів немає. Може, воно щось і болить, але я не відчуваю. Мені поміняли тазостегнові суглоби. Ходжу з паличками, потихеньку. Вже, напевно, й не розходжуся, бо скоро рік буде, як другу ногу полікували. Але в центр села до магазину ходжу, не так давно й на велосипеді їздив.
– За прожиті роки що ви згадуєте з особливою приємністю або, навпаки, смутком?
– Мені здається, що треба було поступово відходити від колгоспів. А то бах – вирізали скот, а ферми розвалилися. Будівлі стоять пусткою, трухнуть. Я свого часу зробив кормоцех, таких ще не було в усій області. Скоту видавали готовий продукт – запарену солому із порізаним буряком. Проводили в нас обласний семінар, я це показав, дехто навіть не повірив зразу: «Це справді січка париться?». Звичайно, зараз досконаліші процеси є, але тоді це було прогресивно. Та як Кучма президентом став, все зруйнували. Мою роботу зруйнували.
