Валентина Нікітіна почала свій шлях у музейній справі 50 років тому. 12 лютого в меморіальному музеї Григорія Сковороди, де вона була завідувачкою 14 років, відзначили ювілей її трудової діяльності. Наразі у заповіднику немає жодної людини, яка працює тут довше. На свято зібралася наукова та творча еліта міста, було багато привітань та приємних спогадів, розповідає Переяслав.City.
Олександр Колибенко, заступник генерального директора НІЕЗ «Переяслав»:
– У четвертому класі, коли я почав цікавитися археологією, мені до рук потрапила книга Норбера Кастере «Пів віку під землею». Автор народився в селі в південних Піренеях, поряд із горами. У дитинстві з друзями пас овець, кіз. І під час дощу вони ховалися у печери, сідали скраєчку, бо далі було страшно, холодно і темно. А він одного разу поліз далі, знайшов якийсь вузенький вхід, довго продирався печерою. З того моменту аж на 50 років захопився археологічними дослідженнями – і написав цю книгу. Основне, що я виніс для себе із неї: недостатньо залізти до печери, посидіти там трохи і вилізти. Для того, щоб чогось досягнути в житті, потрібно хотіти більшого: лізти, шукати ходи, досліджувати. Валентина Василівна цим нагадує мені Кастере, бо вона прийшла у заповідник і не просиділа тут 50 років, а глибоко та творчо підходила до роботи.
Микола Корпанюк, директор Центру Скоровородинознавства педуніверситету:
– З Валентиною Василівною я знайомий з 1988 року, коли приїхав до Переяслава працювати. Оскільки я «давник», займаюся давньою літературою, то, звичайно ж, цей музей був місцем, куди я часто приходив. Коли керував педагогічними практиками, ми зі студентами проводили тут уроки. У цьому завжди відчували підтримку Валентини Василівни. Вона з нами на всіх Сковородинівських конференціях, пише дуже цікаві розвідки про зв’язок Сковороди з Переяславом та місцевими діячами. Це вагомий внесок у сучасне Сковородинознавство.
Лариса Годліна, колишня колега, подруга Валентини Нікітіної:
Валентина Нікітіна (праворуч) та Лариса Годліна давно дружять
– Пам’ятаю, як вперше зайшла в історичний музей, а там Валентина Василівна – красуня, юна, ну модель – веде екскурсію. Я зупинилася і почала слухати. Це була не екскурсія, а пісня, вона виспівувала. Вона для мене назавжди залишилася тією Валею, молодою, завзятою. Знаю, що молоді колеги у заповіднику називають старших аксакалами. Хтозна, що вони вкладають у це поняття. Але, як на мене, Валентина Василівна – це найаксакаліший аксакал. Я в це поняття вкладаю величезну пошану до її досвіду, мудрості, професійності. Вона свого часу була вченим секретарем. І пригадую, Михайло Сікорський казав: «Вчений секретар – це третя людина в музеї». Але говорив про це лише тоді, коли траплялися якісь негаразди: «Ти ж третя особа! Як ти таке допустила?». Але Валя була настільки відповідальною, що рідко давала приводи Михайлові Івановичу для таких фраз. А за те, як вона осучаснила музей одягу, – особлива подяка.
Тетяна Радіоненко, завідувачка музею Сковороди, донька:
– Вона привила мені любов до музею з дитинства. Багато часу, всі вихідні ми проводили в музеї. Мені пощастило, що експозицію музею Сковороди Валентина Василівна робила разом зі мною, ділилася своїм досвідом, дещо навіть я їй підказувала. Приємно, що наші гості кажуть: «Ваш музей живий», тут часто лунають пісні, дитячий сміх, тут відроджують стародавнє ремесло. Для мене честь працювати із такою наставницею і величезне щастя мати таку маму.
«Екскурсія мала бути українською. Я не спала цілу ніч»
Одна із перших екскурсій Валентини Нікітіної
Після святкування журналіст Переяслав.City поспілкувався із Валентиною Нікітіною (71 рік). Вона розповіла про свої найяскравіші спогади.
– Як ви потрапили на роботу в історичний музей?
– Спочатку я закінчила переяславське педагогічне училище і працювала аж у Запорізькій області вчителем початкових класів. Але через хворобу мого батька, довелося залишити роботу і повернутися до Переяслава. Приїхала на початку року, в школу в цей період нелегко влаштуватися. А я взагалі любила музеї. Ще на третьому курсі педучилища наукові співробітники історичного музею готували нас позаштатними екскурсоводами. Я вивчила оглядову екскурсію по місту та екскурсію по меморіальному музею академіка Заболотного. І влітку нас залучали до деяких екскурсій. Тому, коли доля так склалася, що було вільне місце, я із задоволенням пішла в музей.
Михайло Сікорський найбільше уваги в той час приділяв збору експонатів. Ми їздили в села в експедиції, за рік науковий співробітник повинен був зібрати та підготувати щонайменше сто експонатів. Ми їхали рейсовим автобусом, назад тягнули цілі клумаки речей. До школи вже після того, як попрацювала в музеї, не тягнуло.
Із Михайлом Сікорським
– Хто був вашим наставником у перші дні роботи?
– Олена Юзвікова та Тетяна Козачківська (це праправнучка того самого лікаря Козачковського, з яким товаришував Шевченко). А взагалі у нас було таке правило: хто б тільки не приходив на роботу, Михайло Іванович давав завдання вивчити сьомий зал історичного музеї – він присвячений революції та громадянській війні. І ми йому особисто здавали екскурсію. Коли з експедиції привозили якісь цікаві експонати, якщо він нас хвалив, то ми взагалі були на сьомому небі. Але хвалив не часто. А була в нас ще завідувачка фондом Євдокія Нестеровська. Вона у складі комісії приймала експонати: які годяться, а які ні. То про ті, що не підходять (особливо якщо з тканини), вона говорила: «А це в собачу будку».
Тетяна Радіоненко та Валентина Нікітіна – донька та мама
– Що найбільше запам’яталося вам за 50 років роботи?
– Коли я проводила першу екскурсію в меморіальному музеї Сковороди 1972 року. Ми тоді готувалися до 250-річчя з дня народження Сковороди і екскурсія була для дуже важливої делегації – комітету з організації цього свята. Для цього готували двох екскурсоводів – Тетяну Козачківську та Михайла Єрмольєва. Поки вони готувалися, я просто з ними ходила і слухала. Проте вони російськомовні, а буквально в останній вечір повідомили, що екскурсія повинна бути українською. Годині о десятій вечора директор прислав до мене одного співробітника: «Валентино, ти завтра проводитимеш екскурсію». Я ніч не спала, вчила, як же страшно було. Провела на належному рівні, Михайло Іванович мене похвалив.
– Не було моменту, коли хотілося покинути цю справу?
– Ніколи. Коли в нас директором був Довгошия, викликав мене та доньку і каже: «Ви не маєте права працювати разом. Ви, Валентино Василівно, пишіть заяву на розрахунок». Це мене так образило. Звернулася до Віктора Коцура, він каже: «А звідки він це узяв? Нічого подібного». Я трохи заспокоїлася. А потім ще Марина Навальна привела до мене на екскурсію тодішнього голову Верховної Ради Литвина, він був у захваті. Я йому й розказала про нашу ситуацію, відповів: «Звичайно, працюйте». А Марині сказав, щоб зверталися до нього, якщо виникнуть якісь непорозуміння. Із нинішнім начальством ми у чудових стосунках, працюю із задоволенням.
Валентина Нікітіна з донькою та Іваном Драчем
– У чому ви знаходите мотивацію працювати далі?
– Чоловік у мене помер два роки тому. Зараз живу одна. Відраду знаходжу в музеї. Колектив у нас невеличкий (п’ять осіб), але дуже дружній. Тому мені тут легко. Скільки здоров’я дозволить, скільки буду приносити користь, стільки ще й попрацюю.
Дещо з біографії
Валентина НІКІТІНА народилася 15 липня 1948 року у Переяславі. Після закінчення Полтавського педагогічного інституту ім. Короленка 12 лютого 1970 року почала працювати екскурсоводом у переяславському історичному музеї. За 50 років трудової діяльності змінила чимало посад: зокрема, була науковим секретарем, завідувачкою музею народного одягу, завідувачкою музею Сковороди. З 2008 року і дотепер працює на посаді молодшого наукового співробітника музею Сковороди.
Брала активну участь в експедиціях зі збору стародруків, є автором розробки нової експозиції музею Сковороди. Отримала багато нагород: почесна відзнака Міністерства культури і туризму України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2003), нагрудний знак «Почесний працівник туризму України» (2003), Премія імені Михайла Сікорського Національної спілки краєзнавців України (2019) та інші.
Має двох доньок та двох внуків.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
