Хоцьківчанка Мелашич Федора Савівна нещодавно відзначила 95-річчя. Відразу після святкування її відвідала Софія Сорокова та записала інтерв’ю.
– Розкажіть про себе – де народилися, як жили, хто ваші батьки?
– І народилася, і вік звікувала у Хоцьках, мій батько – Мелашич Сава Якович та мати Лідія Марківна були селянами, мали невеличкий клаптик землі і шестеро дітей – Іван, Грицько, Павло, Петро, Тетяна і я. При колективізації батька прирівняли до числа заможних, бо мав коня, то забрали у колгосп і коня, і увесь реманент до нього, лишились ми без нічого.
А тут голодний 33 рік, то мої братики і сестра померли від голоду, хоча мати свій кращий одяг носила у Ліпляве, міняла на якийсь там стакан дерті, навіть золоті сережки у мене з ушей зняла: "Все рівно, – каже, – ти помреш", і коралове намисто. А я вижила, і батьки теж, батько ходив у колгосп на роботу (звісно, записався туди, де ж дінешся). Якось поїхали на поле, а батько такий слабий був, не міг працювати, і його, ледь живого, привезли у село. Тоді тодішній голова колгоспу сказав: «Дайте йому пів літра молока, і він оживе». Так і сталося, з горем пополам ми пережили страшний голод.
У 1934-му уже було легше, ми літом бігали збирати колоски на скошеному полі, хоча нас і гонив об’їждчик, виминали зернятка і жували. Отак виживали, тяжко працювали у колгоспі, дома, але рік за роком усе краще ставало жити. У 1937 році у нас ще народився братик Сашко, на жаль, уже помер.
– Молодь ваших років у війну забирали до Німеччини, вас теж не минуло це лихо. Чи ховалися, тікали?
– І ховалися, і тікали. Але куди ти далеко втечеш? Про це не можу згадувати без сліз. Нас 25 дівчат із села разом забрали, доправили до станції Переяславської, а потім у товарних вагонах повезли у далекий, невідомий край. Привезли нас у Прусію, містечко Райсенбах. Звичайно, як усіх невільників, поселили у бараках, за колючою проволокою. Туди привозили якесь побите залізяччя, ми його розбирали, сортували, чистили. Хіба та важка робота із заліззям для дівочих рук? А потім у мене дуже захворіли ноги, попухли, і мене відправили у лазарет для лікування. Яке там лікування, там просто вмирали, їх складали у підвал, криси трупи об’їдали. Потім приїжджала машина і всих вивозили у Гольцмін, у крематорій, спалювали. Мене врятували наші дітки, років по 12 чи більше, я не знаю, що там з ними робили. Я їх просила приносить мені гарячої води у пляшках. Обкладала ноги і так вилікувалася. До цих пір подумки дякую тим діткам. Хтозна, що з ними трапилося. Гіркі спогади спати не дають, про все своє нелегке життя безсонними ночами позгадую. З того "лазарету" мене перевели у містечко Пляцен, на швейну фабрику, ми там шили одяг для німецьких солдатів, то і я трохи чогось навчилася.
– Хто вас визволив?
– На цій фабриці до кінця війни робили, нам якісь там копійки платили, ми могли купити в магазині сітро. А годували бруквою – натруть казан її, зварять, так і їли, завжди їсти хотілося, бо ж молоді були, працювали. Визволили нас радянські солдати, але їжі у них для нас не було, то ми шукали, де що можна знайти. Недалеко склад продуктовий розбомбили, то ми там розгрібали розвалини і знаходили якусь їжу. Згодом нас погрузили у товарняк і відправили в Україну, їхали довго, по різних станціях, нарешті я на Переяславській. Тут узнала, що на станцію приїжджають із сіл підводи по керосин, були якраз із Хоцьок, ото так я добралася додому, до батьків.
– А післявоєнне життя як склалося?
– Та життя, як в нашій українській пісні, і веселе, і сумне, і задушевне, всього надивилася, а що вже наробилася – і не переказати, і пером не описати. Відразу пішла у колгосп, вирощували м’яту, валеріан, буряки, кукурудзу. Ото м’яту пожнемо, посушимо, наб’ємо великі мішки і веземо в Переяслав.
У 1955 році вийшла заміж, народилося два сина – Володя в 1957-му, а Петя – у 1959-му. Дуже рано вдовою стала, чоловік Іван раптово помер, коли нашим синам було по 2 і 4 роки, то довелося самотужки виводити хлопців у люди. Хлопці закінчили школу, Петя – шоферські курси, то до цих пір, хоча уже і на пенсії, ще шоферує в госпіталі, а Володя поїхав у Київ, здобув собі спеціальність, там і живе, з дружиною Вірою витішили доньку Юлію, а тепер радіють внучці Алісі. Володя теж пенсіонер, але ще десь працює.
– За свій трудовий вік їздили десь відпочивати – на якийсь курорт?
– Аякже, були курортниками. Нам на полі у колгоспі кожен день борщ варили. Ото виїде підвода з цими припасами і дровами, кухарка зварить борщ і білим таким прапором помахає, що їжа готова. Ми пообідаємо прямо серед поля, поспіваємо, трохи відпочинемо, платок почепиш на сапильно, такий маленький холодок для голови, і лежиш. Бувало, приїде голова Качкалда, підійде і жартує: "Що, курортники, відпочиваєте?"
– На пенсію пішли у 55 років. Що робили далі?
– Я й після пенсії ходила у колгосп на роботу, запрошували на легкі роботи: картоплю перебірати, в огородню бригаду, кукурудзу лущити. А потім уже дома хазяйнувала – корова, теля, свині, кури, великий город, було до чого руки прикласти. А нині уже нічого не роблю, навіть їсти не можу зварити, пальці не слухаються, недобачаю. То усе робить син Петя, ми разом живемо, він біля мене всього навчився. Жаль тільки, що його доля обійшла десь стороною, немає діточок. А я то подивлюся того ящика, то вийду на подвір’я, подихаю свіжим повітрям, благо, рядом сосновий ліс. Самотую, літом добре, сусіди поз’їзджаються, зійдемося, поговоримо, пожартуємо, а зимою хати пустують.
